У жовтні у Львові розпочнеться четвертий Львівський тиждень скульптури. Це найбільша скульптурна подія України. Впродовж жовтня відбудеться 12 різних культурних подій.

ZAXID.NET вирішив відвідати творчу майстерню скульпторів Дениса Шиманського і Володимира Семківа, поглянути на роботи, які вони готують до «Тижня скульптури» та поговорити з ними про актуальність скульптури, мистецтво у публічному просторі і мистецтво в час війни.

18 вересня – ясний та погожий день. Давно не пам’ятаю такої м’якої та приємної осені у Львові. Йду на Зелену, 115, щоби зустрітися із двома львівськими скульпторами у їх майстерні – Денисом Шиманським та Володимиром Семківим.

В своїй майстерні, яку знімають на двох, вони готують роботи для Львівського «Тижня скульптури», що буде розпочнеться у жовтні і триватиме місяць. Проте об’єкти зазвичай стоять на вулиці рік, а то і довше.

Крокую по типовій ґрунтовці, яка межує із калабанею, що типово для другорядних вуличок міста.

Підходжу за адресою, яку мені дав Денис Шиманський – типової новозбудованої багатоповерхівки, і довго не можу зрозуміти, де ж художники примудрилися облаштувати тут майстерню.

З іншої сторони від цього ЖК мене виходить зустрічати Шиманський в засмальцьованому комбінезоні, на якому сліди фарби, ґрунту та глини – все саме так, як мав би виглядати художник за роботою. Він веде мене ще кудись, до найближчої будівлі, яка за Радянського Союзу була котельнею.

Біля неї вже чутно мистецький дух – в садочку всіяно скульптурами, а одразу перед входом усміхнений Володимир Семків в масці зварювальника, рукавицях і робочій куртці зварює металевий каркас майбутньої скульптури. Тепер все склалося.

Процес кипить, іскри летять. Проходжу повз Семківа і йду за Шиманським всередину цієї будівлі, яка мені уже починає нагадувати віллу «Хованка» із Пеппі Довгапанчохи.

І я не помиляюся. Переступивши поріг, я поринаю в щось середнє між виставковою залою галереї, гаражем автолюбителя і бабусиним горищем. Запах у майстерні в ногу вальсує із внутрішнім наповненням майстерні – це якийсь дикий мікс глини, бензину, кави, дерева й фарби.

По периметру височезних стін, які колись приховували начиння котельні від сторонніх очей, до самої стелі стоять риштування, на яких почесно за нами споглядають скульптури та картини митців.

«В цьому куточку роботи Володі до зеленої Кассандри, далі мої. Тут фігурки з проєкту в Палаці мистецтв і ескізи, з яких усе починалося. Маленьке поступово виростає методом проб, помилок і експериментів. Тут також трохи живопису художника Стаса Жалобнюка з Одеси: ми бартеруємо – він нам живопис, ми йому скульптуру», – розповідає Денис Шиманський.

Спочатку він нервово заглядає в телефон, щоби зорієнтуватися на питаннях до розмови, які я надіслав йому раніше.

«Колись була котельня, і вона була просто закрита. Вікна були замуровані, бо тут був просто ніби склад. У 2016 році УКУ замовило у Володі Семківа проєкт з руками і він шукав місце, де йому можна було би ліпити ескізи. Тоді ми й знайшли цю майстерню і відтоді тут і працюємо», – розповідає він.

Прошу його почуватися вільно та розповісти більше про те, чим наповнений простір. Крім різних артефактів на полицях, тут, очевидно, ще робочі місця митців. Під стінами стоять величезні столи, на яких гамузом в творчому впорядкованому хаосі лежить мистецький реманент, всілякі інструменти, газові пальники, затискачі, в кутку стоїть велика піч.

«Можемо плавити тут все, що завгодно, і кераміку, і навіть бронзу», – хвалиться Шиманський.

Тема цьогорічного львівського «Тижня скульптури» – Діалоги. Мені стає дуже цікаво, бо вже в цій майстерні розвивається особливий діалог: ревіталізована радянська котельня, яка би мала зігрівати дійсність «народонаселення ячейок радянського суспільства», стала оплотом, буквально кузнею сучасного мистецтва.

«Раніше я робив проєкт «Особистий простір» і там були маленькі фігурки до 20 сантиметрів, які вписувалися в різні архітектурні форми. І для мене цей фестиваль став логічним продовженням історії діалогів з архітектурою і з пам'ятниками Львова», – розповідає Денис.

Два дні він з дружиною ходив по місту і вибирав локації, де ці фігури могли би експонуватися і з чим би могли діалогувати його роботи, і, зрештою, у нього склалася візія.

«У Львові я встановлюю 20 об’єктів на певний час, потім демонтую, щоб звільнити місце для нових ідей і робіт. Це мій діалог із містом через 20 точок: Оперний театр, пам’ятник Федорову, фонтан на площі Коліївщини, органний зал, Личаківський цвинтар, Стрийський парк – інтервенція до дипломної роботи Ярослава Мотики у фонтані з лебедями, залізничний вокзал, Львівська політехніка», – розповідає Денис Шиманський.

Митець хоче розробити мапу, щоби було зрозуміло, де ці об’єкти знаходяться для того, щоби кожен охочий міг прийти до них та здійснити з ними якийсь свій діалог. Але попри це скульптору подобається спонтанність, тому його ідея полягає у живій безпосередній зустрічі, а не у педантичному відшукуванні всіх 20 скульптур на карті міста.

«Мені подобається спонтанність міста. Ідеш, бачиш пам’ятник – це одна історія, архітектуру – інша. Придивляєшся до будинку, балконів, вікон, деталей – і помічаєш, як скульптура вступає в діалог з простором. Наприклад, на площі Коліївщини колись компактно жили євреї: це було місцем зустрічей під час набирання води», – каже Шиманський.

Підходжу до скульптур ближче і у сонячному світлі, що щедро заливає кімнату крізь величезні вікна, уважно вглядаюся в скульптури. Запитую у нього про матеріали.

«Це кераміка шамот – матеріал, виготовлений з природної глини, яка піддається попередньому випалюванню при температурі близько 1200 °C. Він стійкий і витривалий до середовища», – розповідає скульптор.

Коли я готувався до розмови і читав про попередні роботи митців, то згадував про те, що скульптура у публічному просторі для львів’ян подекуди є викликом. Свого часу скульптура «Впевнена» Василя Корчового, як і монумент Ксав’єру Моцарту австрійського скульптора Себастіана Швайкерта, викликала у містян чималий резонанс. Тож запитую у Шиманського про те, яку суспільну реакцію він очікує.

«Кожен має право на власну думку та висловлювання. Важливо, що це може бути будь-яка форма – хейт чи підтримка – якщо не шкодиш самій роботі. Це нормально і природно: людина має право висловлюватися, і я це вітаю. Мистецтво будь-якої форми – скульптура, живопис, інсталяція, перформанс – важливе, бо це суть людини. Без нього ми не були б тими, ким є. Це як вода для життя, мистецтво необхідне для мислення, фантазії й сприйняття світу», – розмірено веде далі автор.

В цей момент до майстерні заходить Володимир Семків і розмірено знімає з себе маску зварювальника і рукавиці, видихає, ставить чайник і пропонує почаювати. Щиро погоджуюся, бо говорити про скульптуру – це як танцювати про архітектуру – доволі складно, і треба робити паузи.

«Львів швидко змінюється, і “Тиждень скульптури” цьому дуже сприяє. Згадайте Львів ще 6-7 років тому – це було геть інше місто. Колись скульптура асоціювалась із корупційними скандалами та сумнівними пам’ятниками. Цікаво, бо раніше “сильні світу цього”, замовляли скульптуру і митець був просто інструментом – хай би то був Мікеланджело в Італії, чи якийсь скульптор, який ліпив ленінів за Совка. Сьогодні публічна скульптура – авторська заява, діалог із містом. Часто вона тимчасова, як стріт-арт. Тим не менше, “Тиждень скульптури” показує: мистецтво в місті — це не пам’ятник на віки, а жива розмова митця з громадою», – говорить Володимир Семків.

Повільно осягаю пасаж, у якому Мікеланджело порівнюють із радянськими скульпторами, і, на диво, приходжу до висновку, що Семків таки має рацію. Тож відходжу від ошелешення і запитую про його роботи, які будуть на тижні.

«Цього року матиму три роботи у місті. Перша – “Бульбашка”: рука-кулак тримає велику рожеву сферу, символ наших особистих ілюзій і паралельних реальностей. Якраз біля входу до майстерні я зварював металевий кулак, який буде тримати цю бульбашку. Друга — “Діалог”: дві двометрові дерев’яні ноги мандруватимуть містом, з’являючись біля різних пам’ятників, ставлячи питання про якість наших просторів і мистецтва. Третя – “Затиснута” – жіноча постать – навпроти театру Курбаса», – відповідає Семків.

Я розумію, що питань у мене більше, ніж у нього відповідей, і що я лиш доволі інтуїтивно можу все це намацати. Він бачить питання у моїх очах і робить крок на випередження.

«Скульптура говорить формою, а слова лише звужують сенси. Якісна робота має власний ключ: кожен знаходить свій. Якщо вона зачіпає – значить, зроблено добре. Глядач має сам питати: що це, чому дратує або радує? Митець не дає готових відповідей, він ставить запитання, а відповідати має глядач», – розповідає Семків.

Мені стає простіше, бо перестаю почуватися варваром у саду. Натомість запитую про те, чи просто було погоджувати розміщення робіт із міською радою.

«Ну, одну мою роботу, “Гнучкість”, міськрада фактично зацензурувала. Я створив її спеціально для розміщення перед ратушею: це зігнута восьмиметрова колона — символ цінностей і їхньої стійкості. Ну і позаяк поруч відбуваються прощання з полеглими, то чиновники забоялись, що артоб’єкт не впишеться в контекст. Та ідея в іншому місці втрачає сенс. Колона як символ опори може бути міцною або гнучкою – так само, як наші погляди на війну, мобілізацію, владу й власні принципи», – каже автор.

Я бачу, що йому прикро, але він приймає таку позицію. Вирішую його запитати, власне, за війну і за мистецтво.

«Коли почалась війна, у мене був великий шок і здавалося, що мистецтво зайве. Якщо завтра може прилетіти ракета, то навіщо це все? Але саме в кризу я побачив протилежне. На виставках, наприклад, у Нацмузеї в Одесі, одразу після обстрілів прийшло сотні молодих людей, і у всіх них горіли очі. Тоді я зрозумів, що людям потрібна культура, той катарсис, що вони переживають споглядаючи твори мистецтва, щоби триматися. Ми справді боремось і за культуру, і це відчутно саме в такі моменти. Це вже банальна фраза, але я бачу її суть, коли люди приходять, то я розумію і відчуваю, що це потрібно людям», – підводить підсумки Семків.

Не можу з ним не погодитися. Тож зрештою поки Денис нарізає яблука, а Володимир наливає чай, спішу насолодитися моментом і атмосферою, яка панує у майстерні, позаяк розумію, що дістав квиток і нагоду попасти у виставкову залу, де не хочеться бути варваром, а більшість відповідей зможу отримати лише стишившись.

Нагадуємо, що організаторами фестивалю є Львівська міська рада, артцентр «Я Галерея», Сучасний музей мистецтва та Львівська обласна військова адміністрація. Куратором виступає Павло Гудімов, а головна менеджерка фестивалю – Анна Годун. Над подією працює понад 30 людей. Від художників, представників інституцій до волонтерів. Четвертий рік поспіль активно долучається Скансен Львів. Також четвертий рік генеральними інформаційними партнерами події є ZAXID.NET та 24 канал.