"Привезли одні кісточки. Бідна моя дитина, я ще такого не бачила. За що він воював?" – кричить від розпачу жінка, яка не може дотягнутися до справжнього ворога, тому кидається на працівників моргу та військових з гуманітарної місії ЗСУ "На щиті".
Молодші медичні працівники львівського патологоанатомічного відділення Львівської обласної лікарні, які затиснуті між живими та мертвими, з подібними проявами емоцій рідних у свій бік стикаються ледь не щодня.
Як відбувається підготовка тіл загиблих військовиків до гідного прощання – у репортажі.
Ранок. Десять по десятій. На ґанку незграбної білої прибудови до зведеного ще за часів Австро-Угорщини старого корпусу Медичного університету стоять двоє чоловіків: один у червоній жилетці поверх медичного костюма, інший – у звичайному осінньому темному вбранні. Палять.
Чоловік у жилетці помічає мене, усміхається та показує на уявний годинник на руці. Це Антоній, молодший медичний працівник патологоанатомічного відділення. Він працює тут з 2014 року.
Підіймаюсь на ґанок, теж закурюю. Антоній помахом голови вказує на чоловіка поруч: "Це Ю. з Рава-Руської громади. Він допомагає там із похованнями. Приїхав на впізнання. Зараз будемо готувати тіло".
Поруч хтось різко відчиняє двері й, побачивши мене, так само різко причиняє, але не повністю. Це Володимир – ще один молодший медбрат моргу. В отвір дверей він просуває голову в кепці та руку в рожевій рукавичці, в якій тримає військовий черевик.
– Як мені 38-ий розмір натягнути на 42-ий? – махає черевиком перед обличчям Антонія Володимир.
– То візьми взуття з коробки іншої бригади, але скажи, з якої саме взяв, щоб я потім розумів, що до чого, – відповідає йому Антоній.
Володимир зникає за дверима. Антоній докурює, злегка усміхається:
– Як мені це набридло... Ти можеш уявити, – звертається до пана Ю., – що з бригад мені почали казати, щоб я їм звіти давав за форму, яку вони надають? Чому я маю ще й за це відповідати?!
З цими словами Антоній заходить у двері. Я – за ним.
Одразу при вході бачу великий синьо-жовтий стяг на всю стіну, на ньому – різноманітні шеврони військових бригад, медичних та інших служб. Антоній почав їх збирати на другому році повномасштабної війни.
– Спочатку я просто повісив прапор. Пізніше нам почали давати подяки від РТЦК, бригад та Залужного. Тоді і виникла ідея з шевронами. З того часу військові, які приїжджають та привозять тіла полеглих, залишають нам свої, – каже він.
– Не завжди добровільно, – підколюють Антонія колеги, – перед тим як заїхати на територію моргу, військові, які привезли полеглих, знімають зі своєї форми шеврони.
Під стягом – порожня труна. Лівіше в кутку складені залишки військової зброї: гільзи від гаубиці, тубус від снарядів, боєприпасний ящик і шматок ракети, на якому примостилися військовий шолом і два протигази.
– Ми з хлопцями подумали, що було б добре зробити щось на кшталт нашого "Музею", тому ми попросили військових, хто займається евакуацією загиблих, привозити нам артефакти війни, – каже Антоній та знімає зі шматка ракети шолом.
– Ще скажи, що багато звідси пішло на аукціон, на допомогу війську, – додає один із колег.
– Та, ми віддали ракету Х-101 волонтерам, натомість вони нам мають тубус від "Джавеліна" привезти, – Антоній продовжує показувати набуті експонати.
Праворуч від труни на лікарській каталці лежить тіло загиблого воїна. Троє людей у рожевих рукавичках одягають його у військову форму. Мені важко дивитися на обличчя полеглого, фокусую погляд на шістьох рукавичках, які швидко й вправно рухаються над тілом.
Одна пара обережно обхоплює закляклу жовту руку й просовує її в піксельний рукав. Інша – швидко натягує шкарпетки кольору хакі на ноги, слідом – непіддатливі черевики. Третя пара, ніби лише двома рухами, застібає всі ґудзики на формі.
– Якось рожеві рукавиці не в тему, та?
– Та ні, природньо, – з шоку від побаченого кидаю я йому та швидко ховаюсь за стіною прилеглої кімнати. Над столом у кімнаті як знак питання завис Антоній. У руках списана з двох боків, розкреслена іменами, прізвищами, датами та годинами картонка завбільшки з аркуш А4.
Антоній бачить мою зацікавленість його документом.
– Я тут графік веду: коли прибудуть "На щиті", впізнання та видача. Ось на 11-ту Рава-Руська забирає. Але кількість загиблих я не маю права називати. Тут не тільки львівські, а з усієї області.
Кажу, що все розумію. Запитую, чи можу зробити фотографію рук у рожевих рукавичках, які вже наносять грим на обличчя полеглого. Антоній ствердно киває.
Знову заходжу в кімнату з труною, в якій, під прапором на стіні, лежить молодий чорнявий чоловік. На його обличчя санітар моргу вправно наносить пудру, від чого жовта, ніби натягнута шкіра поступово змінює колір. Роблю фото рук, які тримають пудреницю.
Санітари закінчують підготовку тіла загиблого. Антоній каже їм, що за п'ять хвилин зайдуть рідні на впізнання. Один із працівників повільно, ніби в рапіді, знімає рукавички, не кліпаючи, дивиться на стіну з шевронами.
– Що ти такий задумливий сьогодні? – помічає дії колеги Антоній.
– Брови не пощипав, – віджартовується той.
– То лягай, – вказує на пусту лікарську каталку інший, – зараз тобі під голову подушку покладемо і швидко усе підмалюємо.
– У нас все робиться тільки лежачи, – усміхаючись, говорить вже до мене Антоній.
З мене виривається напружений смішок – чорний гумор тут як свіже повітря, якого бракує навіть на вулиці. І самі працівники кажуть, що жарти один над одним допомагають їм триматися здорового глузду.
Атмосфера в приміщенні жвава та злагоджена – співробітники моргу з однієї кімнати до іншої возять пусті труни, протирають лікарські каталки, вивантажують тіла з машин швидкої цивільних лікарень, миють підлогу після розтину.
Крім Антонія в морзі щоденно, на свята та вихідні також, працюють ще шестеро санітарів. Формують графік чергувань. З 2014 року, окрім основної роботи з цивільними померлими, молодші медичні працівники день у день мають справу з тілами полеглих воїнів. На той час ухвалили рішення тіла загиблих, що потребували судово-медичної експертизи, одразу везти до моргу.
"У 2014 році все було по-іншому, – каже Антоній. – Одразу привозили багато тіл. По десять – чотирнадцять. Завжди приїжджали швидкі, судмедексперти, слідчі приходили до нас, і майже відразу з'являлися родичі".
"Загиблих привозили в цинкових трунах, усі тіла були пошматовані. Під час упізнання на тих рештках ми шукали татуювання, родимі плями, шрами – це трохи полегшувало роботу на впізнанні, адже коли приходили рідні, ти міг їм показати ці фрагменти", – згадує він.
"З часом процес оптимізували: розвантажили приміщення судмедекспертизи, і тіла, які потребували експертизи, одразу скеровували до них. А ми продовжили працювати з упорядкуванням тіл загиблих військових: миємо, одягаємо, гримуємо, проводимо впізнання та видачу. Тісно співпрацюємо з військовими бригадами, волонтерами "На щиті", міською радою та ОТГ (Об'єднана територіальна громада)", – додає Антоній.
У перший місяць повномасштабного вторгнення команда була змушена запровадити чіткий графік, з 9:00 до 15:00, щодо роботи з тілами полеглих військових. Загиблих стало в рази більше. Надходили щоденно.
На початку Антоній з хлопцями працювали в хаотичному режимі: чекали тіла до 11-ої вечора, бо вже вранці мали підготувати полеглих до впізнання та поховання. Такий темп швидко виснажував команду санітарів. Відтоді години видачі тіл та впізнання обговорюються завчасно й узгоджуються з усіма сторонами. Однак прийом тіл загиблих відбувається цілодобово.
"Довгий час ми працювали з полеглими військовими як волонтери, без належного соціального захисту та оплати. З цивільними ми звикли працювати, але військові – це інше: серйозні ураження, з якими раніше ми не мали справи, та й стан тіл різний, ще й їх захворювання додаються", – пояснює Антоній.
За словами працівників, їхня робота юридично "не прописана", тому вони звертались до керівництва та державних інстанцій. Частково їхні потреби задовольнили, але багато питань так і лишились не вирішеними.
Я запитала в Департаменті охорони здоров'я Львівської обладміністрації: чи змінились посадові інструкції молодших медичних працівників моргів у зв'язку з російсько-українською війною. Там відповіли, що підготовка тіл військових до поховання не входить до обов'язків медпрацівників, бо це вважається ритуальними послугами. Але під час війни керівництво лікарень може розширювати обов'язки й покладати на них таку роботу.
При цьому фінансування патологоанатомічних бюро здійснюється за договорами з НСЗУ (Національною службою здоров'я України), однак питання оплати саме цієї роботи з тілами загиблих військових досі лишається неврегульованим.
Нашу з Антонієм розмову перериває пан Ю. з Рава-Руської. Каже, що рідні готові до впізнання. Антоній виходить до кімнати з труною та причиняє двері. Раніше він казав, що звикнути можна до всього, окрім впізнання:
"Сповіщення – то одне, у рідних ще жевріє надія, що то не їх близька людина. Але коли вони приходять сюди, їхні емоції зашкалюють.
Працювати з людьми, які забирають тіла померлих цивільних, ми звиклі. Але з військовими – інша справа. Це найважче. До цього звикнути неможливо. Є різні обставини впізнання загиблих, і коли заходять їхні рідні, то ніби проживаєш разом із ними усі ці емоції. Зараз часто вже здалеку розуміємо, як витримають впізнання рідні, тому нашатир завжди тримаємо напоготові".
Для Антонія та його колег – це найемоційніша частина роботи, адже ніколи не знаєш, як відреагують рідні загиблого воїна на цю зустріч.
Іноді співробітникам моргу під час впізнання доводиться вислуховувати звинувачення у смерті воїна чи болісні запитання на кшталт: "Що ви з ним зробили?". Але пізніше емоції рідних вщухають, і вони дякують санітарам за їхню роботу.
Молодші медбрати й самі не раз опинялися на місці рідних загиблих, їм доводилося готувати до поховання тіла друзів і знайомих. Серед колишніх працівників моргу – і ті, хто нині на службі, і ті, хто віддав своє життя на фронті.
"Ми робимо чорну роботу, про яку мало хто знає. Іноді мені здається, деякі люди думають, що загиблі самі вивантажуються, вдягаються, гримуються, – ділиться наболілим Антоній. – Коли забирати своїх сина, мати, батька чи доньку приїжджають військові, то питають: "Як ви тут працюєте?", на що я їм відповідаю: "А як ви там воюєте?".
Цього разу впізнання проходить тихо. Рідні виходять на вулицю. Через вікно я бачу обійми двох жінок, на їхніх головах чорні пов'язки. Поруч із жінками стоять пан Ю. та представник ТЦК з Рави-Руської.
Антоній сідає за свій стіл, на якому стоять принтер і тека з документацією, під ним – коробки з військовою формою та прапори, надані бригадами. Він готує документи щодо полеглого, щоб передати представнику ТЦК.
Вперше я стала свідком реакції рідних на впізнання, коли влітку 2024 року прийшла до моргу, щоб познайомитися з Антонієм. Я мала отримати згоду на фільмування роботи молодших медичних працівників для документального фільму про те, як організовують військові поховання – "Квіти Марса", над яким наразі працюю. До ґанку паталогоанатомічного відділення під'їхав евакуаційний автомобіль "На щиті", з якого двоє військових вивантажили білий пакет та занесли до приміщення.
За кілька хвилин до дверей моргу підійшла родина: старша жінка і двоє чоловіків, які тримали її попід руки. Пізніше вони зайшли до моргу і за кілька хвилин я почула крик, який скидався на рик зраненого звіра.
Жінка вибігла і швидко спустилась сходами ґанку та накинулась на військових. Вона почала бити одного з них руками у груди та безперестанку повторювала: "Господи, за що ти так з ним? Що ви з ним зробили? За що він воював? Чому ви від мене його стільки місяців ховали? Я не таким його очікувала побачити. Одні кісточки…".
Військовий не рухався, мовчав та дозволяв їй проявити свої емоції. Двоє чоловіків всадили її на лавку поруч із ґанком моргу. Вона ридала собі далі, захлинаючись сльозами.
– Ма, ти маєш підписати, що це він, – протягує їй пляшку води молодий чоловік.
– Михасю, як ти його впізнав? – хапає сина за рукав жінка.
– По волоссю, – ніжно гладить її по плечу юнак.
– Господи, я не можу. По волоссячку. Що ви з ним зробили? – кидає жінка убік ґанку, на якому двійко санітарів та один військовий з "На щиті" завантажують труну до катафалку. – Михасику, а ти зробив його фото? Ти зробив його фото, я тебе питаю?! Це для суду. Я так це не залишу, – переходить на крик жінка та кидає останню фразу убік працівників моргу.
З вулиці лунає повітряна тривога. Антоній пропонує взяти кави та вийти на перекур, адже до приїзду евакуаційної місії "На щиті" ще година. Ми проходимо повз відчинені двері приміщення, де зберігаються тіла. Намагаюсь не дивитися, але краєм ока все одно помічаю бездиханні оголені людські фігури. Майже не дихаю.
Проходимо наскрізне приміщення у формі амфітеатру. Антоній на ходу розповідає про будівлю: "Ось тут у нас можуть проводити розтини, сюди також приходять вчитися студенти".
Посеред зали – металевий стіл, на якому лежить тіло у напіврозкритому чорному пакеті. Поруч стоїть невисокого зросту молода дівчина. На її руках великі сірі, явно не за розміром, рукавиці. Вона коротко вітається з нами і повертається до роботи. Антоній притримує переді мною двері, і я раптом відчуваю, як повітря змінюється. Видихаю.
– Тут у нас "Музей хвороб людини". Ви ж наче були минулого разу? – Антоній киває убік інших дерев'яних дверей. – Хочете ще раз подивитися?
– Ні, дякую, – махаю рукою. – Минулого разу було більш ніж достатньо. Діти в колбах мені ще довго снилися.
Антоній усміхається й продовжує свою мікроекскурсію приміщенням. Того дня кава з автомата здається неймовірно ароматною – цікавий обман свідомості.
Пообіддя. Поки чекаємо на евакуаційну місію "На щиті", сидимо в телефонах і читаємо про черговий приліт по Україні.
– А ви взагалі ходите в укриття? – питаю одразу в усіх.
– Та, авжеж, – іронізує Антоній. – Раз вдягали військового, почули свист, присіли та й по всьому.
– Зате доставляти не треба буде, – жартує хтось із хлопців.
Пів години по тому у двір під пісню Kozak System "Українське сонце зійшло" заїжджає евакуаційна машина "На щиті". Молодші медбрати майже синхронно надягають рожеві рукавички та виходять на ґанок. Перевізники відчиняють двері машини-рефрижератора, у якій в білих пакетах лежать загиблі.
Заносять по черзі. Один за одним.
– Завтра о першій будемо віддавати тіло рідним, – каже мені пізніше Антоній. – Прийдете?
Цей репортаж створено в межах документального мультимедійного проєкту "Квіти на Марсовому", що присвячений організації поховань загиблих воїнів і воїнок та формуванню культури пам'яті в Україні.
Авторка проєкту Сніжана Гусаревич фіксує роботу тих, чия праця залишається невидимою – людей, які щодня займаються організацією гідного вшанування полеглих військових.
