Війна змінює життя жінок по-різному. Хтось переживає втрату коханого, хтось вчиться триматися заради дітей, а хтось шукає сили зберегти сім'ю на відстані.
Три історії – Юлії, Тетяни та Анни – про біль, любов і відновлення. Їх об’єднує спільний досвід, але ще більше – підтримка, яку вони знайшли поруч одна з одною.
Усі вони стали учасницями програми "КЕМП+". Це безпечний простір, де родини військових та загиблих можуть отримати професійну психологічну допомогу, знайти розуміння серед людей із подібним досвідом та зробити перші кроки до внутрішнього відновлення.
Небо набирається дощем. Маленьке місто готується до рясної літньої зливи. Ми йдемо вулицею. Він міцно тримає мою руку. Говоримо про абищо: погоду, ігри на телефоні та супергероїв. Його голос раз за разом губиться у вітрі. Тож мені доводиться нахилятися, аби почути його розповідь.
Мій співрозмовник перебирає ніжками, спритно перестрибуючи ями та долаючи вузький бордюр. Розповідає про зеленого здорованя зі світу Marvel та його силу, супроводжуючи свою розповідь урочистим розмахуванням палички, яку підібрав дорогою. Аби підтримати бесіду, я питаю:
– А ким? І яку суперсилу ти б тоді обрав?
– Янголом. Я б тоді був невидимим.
– Ні. Щоб сидіти на хмаринці високо і спостерігати за людьми.
Я не питаю у нього далі. Певна річ, він знає, про що каже. Ті блакитні очі та злегка насуплені брови говорять більше за слова.
Його звати Денис. Йому 8. Про свою родину він говорить коротко й буденно: "Я живу з мамою і сестричкою. А тата немає".
Андрій загинув у боях за Вугледар 31 січня 2024 року. Відтоді на хмаринці стало на одного янгола більше.
Денисову маму звати Юлія. Вона має ренесансну витонченість, мідне волосся, світлу шкіру та великі блакитні очі. Увійшовши в кімнату, вона рвучким рухом дістає з картонної коробки, що стоїть обабіч крісла, кілька серветок. Складає їх у квадратики у себе на коліні. Витримує паузу та зрештою видихає:
"Знаю, що розмова буде важкою. Скільки б не говорила про це, біль усе ще не вщухає".
Їхня родина мешкає у Білій Церкві. Зараз вона складається з жінки та двох дітей: восьмирічного школяра Дениса та пʼятирічної Соломійки.
Їхній тато долучився до лав ТрО на початку повномасштабного вторгнення. У цей час Юлія і собі не сиділа, склавши руки. Прагнучи бути корисною, вона використовувала свої знання швейної справи і шила розгрузки для хлопців. Згодом Андрія прикомандирували до складу 72-ї окремої механізованої бригади Чорних запорожців. У житті родини почалася нова сторінка.
"Їх переводили з місця на місце. Ми шукали якісь точки перетину, де могли б побачитися бодай на трохи. Я відновила свої знання у водінні та їхала на ці побачення посеред нічого. У нас навіть фото є, де ми, зупинивши машину посеред поля, сидимо в багажнику. Чоловік десь по цукерочці знайшов. А діти щасливі, що тато поруч", – розповідає Юлія.
Андрій отримав дві контузії, після яких його направили на реабілітацію. Про цей період Юлія розповідає з особливим трепетом. Каже, тоді здавалося, що все, війна лишилася позаду. Чоловік – поруч.
"Я була переконана, що ось, він виконав свій обов'язок. Мені здавалося, що для нас цей жах закінчився. І тут він каже, що повертається на фронт. "Юля, я мушу". У мене все похололо всередині. Але… мені залишалося тільки це прийняти", – зітхає жінка.
А потім Донеччина, Вугледар. Ситуація на фронті загострювалася з кожним днем. Спершу Андрій мав змогу звʼязуватися з родиною раз на день. А згодом став виходити на позиції, перебуваючи поза звʼязком по тижню.
"Усі ці дні ти не випускаєш телефон з рук. Боїшся пропустити дзвінок або те одне-єдине повідомлення. Бувало так, що виходив на звʼязок хтось із побратимів та повідомляв дружині, що всі +. І тоді ми це блискавично поширювали серед нашої групи, обдзвонюючи одна одну", – додає Юлія.
Так жінка познайомилася з Тетяною, з якою товаришує донині. Їхні чоловіки були побратимами й друзями на фронті. Обидва загинули. Тож цю дружбу несуть далі їхні жінки. Коли Юлія ховала Андрія, мер міста запізнився і дуже перепрошував за це. Пояснив, що цього ж дня передавали оповіщення про загибель ще одній жінці. Нею виявилася Тетяна.
Юлія була із дітьми чесною. Відверто сказала, що тато загинув на війні. Але на поховання їх брати не стала. Каже, що не змогла б себе стримати. А біля Дениса і Соломійки вона з усіх сил намагалася бути стійкою.
"Коли нам передали його особисті речі, рюкзак стояв у коридорі, напевно, тижня два. Я не наважувалася його відкрити. Але діти не вгавали і все просили: "Давай відкриємо, подивимося, що там". Ми почали діставати їх. А вони пахли ним. Всі його речі. Я просто брала ці речі, обіймала, лягала спати і плакала", – пригадує жінка.
Тепер Юлію тримають діти. Саме вони змушують її вставати і йти далі.
"Коли не стало Андрія, – пригадує жінка, – Соломія запитала: "Мамо, а ти не помреш?" Я навіть не знала, що їй сказати. Життя – це така річ, ніколи не знаєш, що буде далі. Але я сказала: "Ні, я буду з тобою. Буду оберігати. Нікуди не подінуся від тебе".
Вона пояснює, що вчила себе рухатися крок за кроком: "Я постійно повторювала: Юля, ти мусиш заради них, заради дітей, заради себе".
Перший досвід онлайн-консультації з психологом розчарував її.
"Вже перший погляд мені не сподобався. Якесь простирадло позаду. Наказовий тон. Починаємо розмову і ця жінка каже: "Ну то що, розказуйте". А я розгубилася. Думаю, ну, як так? Я ж не знаю, як це працює, що саме потрібно розповідати", – пригадує жінка.
Натомість у програмі "КЕМП+" усе виявилося зовсім іншим: атмосфера була легкою, з іграми, лекціями та розмовами.
"КЕМП+" – це три тижні у безпечному середовищі, яке допомагає поступово відновити внутрішню рівновагу. Програма, розроблена фахівцями благодійного фонду "Голоси дітей" включає індивідуальні та групові сесії з психологами, тілесні практики, арттерапію, роботу з тілом і підтримку серед "своїх".
"Ти ділишся своїм болем, і бачиш, що люди підходять професійно. Вони не тиснуть, а підштовхують. Допомагають знайти вихід, показують, як може бути далі. Тебе беруть за руку і кажуть: "Живи. Радій заради себе, заради дітей", – каже Юлія.
І водночас цей досвід став важливим для Дениса та Соломії: майстер-класи, нові друзі, маленькі перемоги:
"Вони постійно бігали: "Мамо, дивися, яку я корону зробила! Поглянь, що я намалював!" Ти дивишся на все це, усміхаєшся, і розумієш – життя триває".
Юлія пояснює, що для неї цінність програми "КЕМП+", зокрема, у тому, що тут збираються родини, які можуть тебе зрозуміти. Бо вони також стикнулися із цим болем один на один. Зокрема, діти. Коли Юлія їхала до Трускавця, вона пояснила Денисові та Соломійці, що у інших діток, яких вони тут зустрінуть, також може не бути татка.
"Їм болить, що у них немає, а у когось є. Тож тут, на кемпі, мені здається, їм теж трішки легше від того, що вони бачать, що вони у цьому не самі", – додає жінка.
Юлія замовкає. Деякий час ми сидимо у тиші. Свіжа рана болить. Але після втрати лишається найцінніше – любов. Бо саме вона допоможе підвестися. І йти, хай би як складно це не було.
"Спогади – це важливо. Пам'ять про нього – важлива. Але я думаю, він би не хотів, щоб ми постійно горювали. Я думаю, він би нами пишався", – каже Юлія.
У кімнаті гамірно. На підлозі розкладені кольорові каремати. Діти бігають, перекидають один одному м’яча. Поруч із ними психологиня розкладає на столі іграшки та приладдя для творчості: блискітки, клей, картон, олівці, фломастери.
Жінка одягнена у брендовану футболку, на якій видніється логотип фонду "Голоси дітей" та напис: "Мамо, дихай" – гасло цьогорічного кемпу як свідчення підтримки мам, які проходять через складний досвід війни. У сусідній кімнаті збираються жінки. Сьогодні у них лекторій на тему прийняття втрати.
У цей час їхні діти мріятимуть про майбутнє. Та будуть вигадувати персонажів, разом з якими у ігровій формі зможуть подолати те, чого бояться. До групового заняття лишається 10 хвилин.
Під стіною сидить маленька дівчинка, підібгавши ноги під себе. Вона схилила підборіддя на коліна, супиться та з-під лоба позирає на старшу дівчину, яка присіла біля неї. Та усіляко намагається підбадьорити молодшу, усміхається, жартує, показує іграшки. Врешті-решт їй це вдається: молодша підводить очі вже з довірою і ледь помітною усмішкою у відповідь.
Я помічаю це вже не вперше. Дівчата не є сестрами, проте дуже близькі. Молодша – 5-річна Соломія, донька Юлії. Старша 11-річна Софія – донька Тетяни.
Софія у родині наймолодша – Тетяна має ще двох дітей від попереднього шлюбу – але турбується про маленьку Соломійку як відповідальна старша сестра. Тетяна каже, що після того, як загинув Ярослав, тато Софії, дівчинка дуже подорослішала:
"Вийшло так, що вона мене підтримувала, коли його не стало. Вона казала мені: "Мамо, не плач. Мамо, я з тобою". Хоч мало би бути навпаки".
Тетяна винувато усміхається. У неї глибокі, темні очі та каштанове волосся. Її складно не помітити серед інших жінок: яскраву, гучну та впевнену у собі бунтарку із камінчиком пірсингу на крилі носа.
Жінка без перебільшення пишається своєю донечкою. Із особливою гордістю розповідає про те, як дівчинка співає на великій сцені, їздить на гастролі з таращанським ансамблем "Вишиванка" та водночас збирає донати на військо. Це у них із мамою спільне. Жінка також активно волонтерить, проводить збори та їздить на схід, доставляючи необхідне на передову.
Пояснює, що так легше проживати втрату: коли не сидиш на місці, а допомагаєш тим, хто цього потребує.
"Ти приїжджаєш туди, аби підтримати їх. А виходить так, що вони підтримують тебе. Як мого Ярослава не стало, то для мене опорою стали його побратими. Я й не думала, що так складеться. А вони стали мені друзями. Вони щодня дзвонили, говорили зі мною. Нагадували, що в тебе ж є діти, є чоловікові батьки. На кого ти їх лишиш?" – додає жінка.
Сама Тетяна зростала без батьків. Тож, знаючи, як це, твердо вирішила, що має боротися. І що алкоголь, який жінка обрала для себе у перші місяці, аби бодай якось вгамувати біль, насправді не вихід.
"Я подивилася на себе в дзеркало. І не впізнала тієї жінки, яка дивилася на мене. То була не я. Думаю, Боже, далі так не можна", – пригадує Тетяна.
Про чоловіка жінка говорить з теплом:
"Я була дуже ревнива, аж до смішного. Подруги казали: "Хто ж тебе таку витримає?". А я відповідала: "Знайдеться хтось". І мій знайшовся – терпів мене 12 років".
Разом вони будували життя. Спершу працювали удвох на заводі, потім Тетяна пішла кухарем на фірму, а чоловік – у поле. У селі він мав кличку "Мудрий". Його поважали за вміння працювати, за руки, які могли розібрати та зібрати будь-що – від комбайна до танка.
"У нього під руками все горіло. Він клітки варив, свиней заводив, у дворі все поставив. Я йому сказала: "Ділимо: я – в хаті, ти – надворі". І він справді господарював так, що весь район поважав", – пригадує Тетяна.
На фронті чоловік отримав позивний "Вікінг". Був і на мінометі, і водієм. Побратими його хвалили та любили. У січні 2023 року Тетяна відчула тривогу. Пригадує, як вийшла надвір, а там вітер такий, що аж каміння підіймалося над землею:
"Думаю: що це робиться? Ніколи в житті такого не бачила. Тоді він загинув. А за кілька днів ми мали річницю весілля. Я біжу до мами: "Чого він не дзвонить?". Сповіщення про смерть змінило все. Життя стало. Мене медикаментозно тримали, бо я нічого не могла".
Востаннє Тетяна бачила чоловіка у відпустці. Він приїхав сивий, худий, з бородою:
"Я навіть не впізнала його: відкриваю двері – стоїть дід старий. А йому ж лише 30 років було. Він приїхав попрощатися. Думаю, він вже тоді відчував, що станеться невідворотнє. За три дні об’їхав усіх, обійняв. А як їхав, то просив батьків: "Не залишайте Таню".
Запрошення у "КЕМП+" стало для неї несподіванкою. Розповідає, що їхала без особливих очікувань. Мала лише єдине бажання – переключитися. Бо вдома все нагадувало про чоловіка.
"Особливо мені сподобались психологи. У цих розмовах я дозволила собі бути не сильною матір’ю і дружиною загиблого воїна, а просто дитиною, якій теж потрібна підтримка. Я вбираю усе, що нам тут розказую, наче губка. У мене цілий конспект вже в блокноті. Мені завжди казали: Таня, ти дуже сильна. А я мушу бути сильною, бо як по-іншому? Але тепер я знаю, що часом треба давати собі час, аби також побути слабкою", – каже жінка.
Тетяна мріє ще повернутися на кемп. Каже, що психологи надихнули її всерйоз замислитися над тим, аби і собі почати вивчати психологію. Аби краще розуміти і себе, і людей.
"Тут я – наче вдома. Я казала дівчатам: оставте мене ще на три тижні. Я буду сидіти мовчки, просто писати й слухати", – додає жінка.
Коли я помічаю Даринку, з якою познайомлюся згодом, вона видається мені вкрай вередливою. Дівча без упину плаче, відмовляється брати участь у спільних активностях, не хоче грати з іншими дітьми і весь час питає: "Де мама?"
Їй 6. Вона першою біжить до дверей, коли ті відчиняються: у жінок закінчився лекторій. Даринка жадібно шукає поглядом маму і, знайшовши, стрімко мчить до неї. Анна усміхається та пригортає доньку до себе:
"Дарця зараз дуже вразлива і чуйна. Вже у такому юному віці ховає в собі біль. Її дорослішання припало на час, коли світ навколо став надто жорстоким".
Анна має каре, кольору воронячого крила. М’які, воскові риси обличчя. І кілька татуювань із вигадливими квітами. Вона працює журналісткою у тернопільському виданні, виховує доньку. Її чоловік служить у ЗСУ. Вона чекає його з 2013 року, коли він вперше пішов до війська. Їхнє знайомство відбулося буквально на проводах до армії. І з того моменту – служба, Майдан, війна.
"Я сказала: я тебе чекатиму. І чекаю дотепер", – каже Анна.
У 2017-му пара одружилась. Через рік народилась донечка. Але війна ніколи не була десь далеко – вона жила з ними. Чоловік пішов добровольцем, як і його родичі. Батько чоловіка також на фронті. Родинна історія тісно сплетена з боротьбою: прадід був сотником УПА.
"Я ніколи не ставила йому вибір: або сім’я, або армія. Я знала, що він не зможе інакше", – додає жінка.
Вона підтримувала його і тоді, коли повномасштабне вторгнення застало їх. Чоловік прийняв рішення повертатися зі Швеції, де був на заробітках, а вона з донькою у цей час вже їхала у безпечніше місце – до Польщі.
"А завтра ранок буде?" – запитала Даринка у ніч перед вторгненням.
"Ранок був і, мені здається, з цим ранком пішло все. Війна змінила нас. Багато хто втратив себе як особистість, багато хто перестав відчувати себе людиною, а став просто живим організмом. Десь щось зламалося. Я зламалася", – розповідає Анна.
Почались втрати. Одна за одною. Батько Анни помер від раку 24 листопада. Кум втратив кінцівку. Близькі – друзі, побратими – загинули на передовій. Жінка розповідає, що з кожною новиною всередині щось руйнувалося.
"Хотілося бути слабкою, впасти. Завмерти й не рухатися. А ти чомусь і далі стоїш, як той колосок у полі – тільки вітер хитає", – роздумує Анна.
Згодом Анна втратила вагітність. Святвечір, 24 грудня. Чоловік з Даринкою прикрасили ялинку, і він поїхав. Наступного дня – температура 41 у дитини.
"Нікого поруч нема. У мене кровотеча. Кидаю все, везу малу в лікарню. Себе відставила на другий план, бо я не знала, за що вхопитися. У мене був просто шок. Даринку стабілізували. Йду до лікаря сама. Кажуть: "Малий термін. Все ще буде. Бог береже від чогось", – пригадує жінка.
Наступна втрата чекала на родину 24 січня.
"Я тоді була у мами в гостях. Виходжу в коридор, а мені ладаном пахне, – каже Анна. – Задихаюся, ноги підкошуються. Думаю, не накручуй себе. Може, якась аромапаличка. У цей момент дзвонить телефон: молодший племінник був удома. Бачу, як його обличчя блідне. Він починає кричати".
Колюні не стало. Він був один із двох синів її рідної сестри, які були, за її словами, "її дітьми". Хлопці могли поїхати до Польщі, мати благала їх поїхати. А вони їй: "Ні, бабунечка, ми не криси, тікати не будемо". І пішли в "Азов". Піхота.
А далі морги, списки, світлини, особисті речі. У снах племінник благав: "Нютка, знайди мене. Мені холодно і темно". Його тіло лишалося на тимчасово окупованій території.
Вона не зупинилась: ДНК, опис, звернення в усі можливі інстанції. І врешті – похорон. З того часу вона боїться дзвінків, не випускає з рук телефон. Аромат квітів чи парфум – нагадує про похорон.
"Моя Даринка дуже близька з Колюнею. І їй було дуже важко", – пригадує Анна.
Дні змінювалися один за іншим. Анна розповідає, що у якийсь момент їй здавалося, що вона розчиняється у вакуумі:
"Ні прогресу, ні регресу, а просто ніби віднімається. Дні йдуть на спад. Я кричали в нікуди. Здавалося, що я в цьому зовсім сама. Бо чоловік далеко. У нього відповідальність, особовий склад, хлопці".
Нагода усе змінити знайшла Анну сама: у спільноті Дому ветеранів Алла Ширшина, проєктна менеджерка "КЕМП+", дружина військового й мама, залишила повідомлення про набір нової групи підтримки.
"Я спершу вагалася. Думала, у мене ж чоловік, слава Богу, живий. Ну, що я там пережила. Комусь же гірше, а відтак – потрібніше. Але все ж переконала себе заповнити анкету й лишити заявку", – розповідає жінка.
Анні перетелефонували: заявку схвалено, запрошуємо на кемп. Але обставини склалился так, що чоловікові Анни у ці дати вперше за два роки дали відпустку. Тож жінка, щиро вибачившись, відмовилася від участі у першій зміні.
"Кажуть: "У нас стартує другий заїзд. Ваше місце чекає на вас". Думаю, тоді це точно не просто так", – каже жінка.
Анна наважилася. Але, як зізнається, не через себе, а через дитину. Бо Даринці важко. Вона тягнеться до дітей, хоче компанії, комунікації, і водночас не може впоратись з тим виром емоцій, які проживає нащодень.
"Даринка пішла до школи. Ми читали буквар. А там на картинці тато з хлопчиком щось читають. Мала кілька днів просто ридала. У нас набрякли сторінки від сліз", – мовить Анна.
Через усі втрати, які довелося пережити родині, Дарина дуже прив’язана до мами. Анна каже, що це пов’язано також і з її власною тривожністю: більше за все зараз вона боїться за життя доньки:
"Я боюсь, а що, якщо, не дай Боже, щось десь, а мене не буде поруч. А вона шукає маму, вона шукає прихистку, вона шукає затишку. У мене в голові мільйон сценаріїв, як з нею щось стається. У мене сни, такі сни, що я нікому не побажаю".
Але на кемпі Анна з Даринкою зробили крок до змін. Жінка розповідає, що у цьому їй допомогли психологи:
"Тут Даринка стала самостійнішою. Я вчуся її відпускати. Вона вчиться бути без мами. Я вдячна долі за таку можливість. Усі фахівці, що тут працюють, буквально збирають нас по шматочках. Проклеюють нас клеєм, реставрують, ліплять з нас чистий листок".
Та найважливіша зміна прийшла до Анни зовсім несподівано. Жінка зізнається, що за час роботи журналісткою бачила багато болю. Її день починався та закінчувався некрологами. І тут, на кемпі, вона змогла зізнатися собі, що хоче поставити крапку. І змінити професію.
У останній день, на закритті зміни, доки у сусідній кімнаті лунала гучна музика, жінки витирали сльози й фотографувалися на пам'ять, Анна підійшла до нас і тихо сказала: "Я звільнилася з редакції".
За традицією, наприкінці зміни, усі родини малюють спільний плакат вдячності. Вони обводять ручкою свої долоні, лишають теплі слова, діляться спогадами, побажаннями, малюють щось на згадку. Я спостерігаю, як Анна з Даринкою перемовляються, схилившись над білим ватманом. Даринка сміяться і розсипає блискітки. У цей час Анна виводить маркером:
"Дякую, що запустили процеси".
Наш зворотній потяг до Києва чекає на нас зранку. 9:00 застає нас напів шляху, дорогою до вокзалу, у таксі. Звук метронома, що звучить по радіо, вихоплює мене з думок. Таксист зупиняється та вмикає аварійку.
Маленький Трускавець, схований поміж гір та лісу, памʼятає про війну, хто би що не казав.
Я подумки дякую. Дивлюся у лобове скло на автівки, які зупиняють при дорозі одна за одною. Дивлюсь на перехожих, які застигають на тротуарі. По завершенню хвилини мовчання по радіо починає лунати гімн. Дощ тарабанить по капоту таксі. Ми рушаємо далі. А я пригадую ту долоньку, яка так міцно тримала мою руку.
Ксенія Чикунова, БФ "Голоси дітей".
