Футбол і велоспорт – два найпопулярніших види спорту в Італії, дві пристрасті, які об’єднують такий різноманітний Апеннінський півострів. Видатних італійських постатей, які тим чи іншим чином об’єднують ці два види спорту, було більш ніж достатньо.

Комусь згадається найвидатніший італійський велогонщик (а, можливо, і взагалі спортсмен) в історії, Фаусто Коппі, який деякий час виступав за велокоманду Лаціо – ще тоді, коли римляни були не суто футбольним, а мультиспортивним клубом.

Хтось пам’ятає, що любов батька Роберто Баджо до велогонок могла забрати в Італії її найвидатнішого футбольного генія. Фйоріндо Баджо був затятим фанатом велоспорту та всіляко намагався перетягнути Роберто з calcio в ciclismo – як він завжди говорив, "спорт справжніх чоловіків". Зрештою, молодший брат Баджо, Едді, який також став професійним футболістом, був названий на честь неперевершеного "Каннібала" Меркса.

Згадуються не лише спортсмени, а й підприємці. Власник Торіно Урбано Кайро також володіє холдингом RCS Sport, у який, окрім La Gazzetta dello Sport, входять усі найпрестижніші італійські велогонки на чолі з Джиро д’Італія та Мілан – Санремо.

Проте сьогодні, 2 жовтня, виповнюється рівно 6 років з моменту смерті ще однієї людини, яка об’єднувала футбол і велоспорт своєю безмежною любов’ю та пристрастю до цих двох видів спорту. Наш сьогоднішній герой – Джорджо Сквінці, який створив найкращу велокоманду світу своєї епохи, а згодом – став творцем однієї з найкрасивіших історій про Попелюшку в італійському футболі.

Джорджо Сквінці народився у розпал Другої світової війни, 18 травня 1943 року, в околицях Бергамо. Не впевнений, чи можна сказати, що народився він "зі срібною ложкою в роті", проте з перших років життя Джорджо точно було простішим, ніж у переважної більшості його ровесників.

Ще за 6 років до народження сина, у 1937 році, Родольфо Сквінці заснував Mapei – компанію хімічної промисловості, яка спеціалізувалася, перш за все, на виготовленні будівельних матеріалів і сумішей. Власне, саме назва Mapei – це абревіатура словосполучення Materiali Ausiliari per l'Edilizia e l'Industria, що у перекладі з італійської означає "Допоміжні матеріали для будівництва та промисловості".

Майбутнє Джорджо було визначене з самого початку: він повинен був спершу стати помічником батька у сімейному бізнесі, а згодом – успадкувати його. Освіту Сквінці-молодший здобував відповідну: він закінчив Міланський державний університет, де вивчав промислову хімію. Після того – пішов працювати в сімейний бізнес. Життя Джорджо планомірно розвивалося рівно так, як і планувалося.

Все гаразд було у Сквінці-молодшого не лише на професійному, а й на особистому фронті. В 1971 році він одружився з Адріаною Спаццолі, яка стала вірним радником і помічником Джорджо, а також подарувала йому двох дітей – сина Марко та доньку Вероніку. Сама Спаццолі закінчила Болонський університет, де вивчала економічні аспекти політології та була ученицею майбутнього прем’єр-міністра Італії та голови Єврокомісії Романо Проді.

Вийшовши заміж за Сквінці, Адріана також стала працювати в сімейному бізнесі, згодом очолила маркетинговий відділ компанії. Життєвий шлях Джорджо та Адріани – це практично буквальне втілення казкових "жили вони довго та щасливо і померли в один день": дружина пережила свого чоловіка всього на півтора місяці та відійшла в інший світ слідом за своїм коханим 21 листопада 2019 року.

В 1960-х і на початку 1970-х компанія Mapei динамічно розвивалася, перетворившись із маленького сімейного бізнесу на лідера італійського ринку будівельних матеріалів. В середині 1970-х річний дохід компанії становив близько 7 мільярдів лір, що є еквівалентом нинішніх 3 мільйонів євро.

Водночас росла і роль Джорджо в компанії його батька. Сквінці-молодший розумів, що для зростання та наступного кроку в розвитку компанії потрібно виходити на світові ринки. Першою метою для Mapei стала Канада. Перший крок до виходу компанії на місцевий ринок був напряму пов’язаний зі світом спорту: Mapei брала участь у будівництві об’єктів літньої Олімпіади 1976 року в Монреалі. Подібні гучні та красиві піар-кроки Сквінці-молодший завжди любив: наприклад, Mapei свого часу брала участь у реконструкції Сікстинської капели.

Як би там не було, участь у будівництві об’єктів Олімпіади-1976 дійсно проклала для Mapei шлях на канадський ринок: уже в 1978 році саме там, попри численні бюрократичні перешкоди, була відкрита перша закордонна дочірня компанія Mapei. Проте Сквінці розумів, що головна мета – це не Канада, а США. Вихід на ринок Штатів Джорджо вважав питанням честі:

Прорватися таки вдалося, і це дало та продовжує давати досі величезну вигоду Mapei. На момент смерті Сквінці в 2019 році північноамериканський ринок приносив компанії понад 1 мільярд євро на рік доходу.

У подальшому інтернаціоналізація компанії Mapei захопила не лише Північну Америку, а й інші континенти та країни: маленький сімейний бізнес стрімко перетворився на гіганта всесвітнього масштабу. Не обійшла стороною компанія і Україну. Дочірня компанія ТОВ "Мапеі Україна" успішно функціонує на вітчизняному ринку та навіть спонсорувала волейбольний клуб Хімік.

Вихід Mapei на всесвітню орбіту був, перш за все, заслугою саме Джорджо – він довів, що не просто є сином власника компанії, а ефективним менеджером, який допомагає розвивати компанію та примножувати здобутки свого батька. Джорджо був надзвичайно ефективним керівником, сміливим новатором, який уже на початку 1980-х був цілком підготовленим до ролі президента компанії. На жаль, незабаром Джорджо був змушений доводити це на практиці: у 1984 році його батько Родольфо несподівано пішов із життя.

І Сквінці-молодший таки довів, що готовий до ролі боса гіганта хімічної промисловості. Компанія продовжувала рости та розвиватися вражаючими темпами, перетворившись з маленького сімейного бізнесу з 7 найманими працівниками на компанію, на яку працюють більше 10 тисяч людей в 36 країнах світу, а річний оборот перевищує 2,5 мільярди євро. На початку 1990-х її фінансове становище стало настільки міцним, що дозволяло Джорджо інвестувати великі кошти в головну пристрасть свого дитинства та юності.

Сквінці-молодший змалечку був палким шанувальником велоспорту та навіть сам займався ним на аматорському рівні. До слова, любов до велоспорту він також перейняв від батька, який і сам був професійним велогонщиком, проте швидко зрозумів, що на цьому терені великих успіхів йому не досягти.

Попри це, привити сину любов до велоспорту Родольфо таки зумів. Джорджо сам активно крутив педалі та дивився велогонки по телебаченню. А найціннішою реліквією Сквінці-молодшого був бачок легендарного Фаусто Коппі, який "il Campionissimo" викинув на вулицях Мілана у 1956 році під час Джиро. За бачок кумира розгорнулася справжня битва між фанатами на узбіччі, і саме 13-річний Сквінці її виграв.

Проте Джорджо розумів, яка відповідальність лежить на його плечах, і вимушено відсунув велосипед на другий план, зосередившись на сімейному бізнесі. Втім, любов до велоспорту нікуди не поділась, і на початку 90-х Сквінці наважився втілити свою дитячу мрію іншим, значно глобальнішим чином: не стати велогонщиком самому, а створити велокоманду.

У розпал сезону 1993 року він придбав скромну команду Eldor-Viner, яку одразу перейменував на Mapei та почав будувати чемпіонську династію, яка стане символом цілої епохи світового велоспорту. Наприкінці сезону Mapei об’єдналася з іменитою іспанською Clas Cajastur, що дозволило Сквінці отримати таких зірок велоспорту як Тоні Рьомінгер, Абрахам Олано та Фернандо Ескартін.

Зіркові підписання одразу почали приносити свої плоди. Рьомінгер у 1994 році втретє поспіль виграв Вуельту, а наступного року став переможцем Джиро д’Італія. У тому ж 1995 році Олано став чемпіоном світу в груповій гонці.

Утім, перемоги Рьомінгера на Вуельті-1994 і Джиро-1995 так і залишилися єдиними тріумфами в історії Mapei в загальному заліку Гран турів. У 1995 році до Mapei в якості другого спонсора приєдналася італійська компанія GB, яка до цього була головним інвестором іншої відомої команди, GB-MG Maglifico.

Разом із GB у Mapei прийшли не лише додаткові гроші, а й нові зірки на чолі з Йоханом Мюзеувом і спортивним директором Патріком Лефевром. Ще за рік до цього стежинку для них проклав Франко Баллеріні, який став одним із цілої групи зіркових італійських велогонщиків, яких Mapei підписала перед стартом сезону-1994.

Саме поява Лефевра, який з часом підніметься в командній ієрархії зі спортивного директора до генерального менеджера, призвела до зміни пріоритетів Mapei, визначивши обличчя команди на всі подальші роки її існування. Проєкт робив ставку не на Гран тури, а на найпрестижніші одноденки та окремі етапи багатоденок.

Ще у 1994 році Mapei вперше завершив сезон в якості лідера командного рейтингу UCI, проте в 1995 році з приходом Лефевра та Мюзеува перемоги посипалися немов рясний дощ: Баллеріні виграв Париж – Рубе, "Фламандський лев" Мюзеув – свій домашній Тур Фландрії, а Рьомінгер і Олано, як уже було сказано вище, Джиро та чемпіонат світу відповідно. Детальніше про незліченні успіхи Mapei "Чемпіон" уже розповідав наприкінці минулого року, підбиваючи підсумки феноменальної менеджерської кар’єри Лефевра.

Mapei безроздільно домінувала на найпрестижніших одноденках, і найкращою ілюстрацією цьому стала легендарна Париж – Рубе 1996 року. Ще за 86 км до фінішу від пелотону відірвалися чотири гонщики команди: Йохан Мюзеув і три італійці: Франко Баллеріні, Андреа Тафі та Джанлука Бортоламі.

Незабаром Баллеріні, чинний на той момент переможець гонки, відстав через прокол колеса, а Мюзеув, Тафі та Бортоламі продовжували злагоджено працювати втрьох і нарощувати свою перевагу над переслідувачами.

Команді вже була гарантована не просто потрійна перемога на Париж – Рубе, а й потрійний подіум. Питання було лише в тому, яким чином і в якому порядку будуть розподілені місця на підсумковому подіумі. Сквінці весь цей час спостерігав за гонкою по телевізору в своєму офісі в центрі Мілану, і по телефону передав Лефевру наказ: ніякої боротьби всередині команди, три гонщики Mapei мають заїхати на фініш разом, а перемогти повинен Мюзеув.

Тафі та Бортоламі були не в захваті від такого наказу, проте все ж підкорилися йому – авторитет Сквінці був беззаперечним. У підсумку три гонщики Mapei перетнули фінішну лінію разом, подарувавши одну із найбільш культових фотографій у історії велоспорту, справжній символ домінування та командного духу.

Після цього Mapei ще двічі забере всі три місця на подіумі Париж – Рубе – у 1998 і 1999 роках. Проте ось так заїхати на фініш втрьох більше не вдавалося.

Як би там не було, велокоманда для Сквінці була не просто дорогою улюбленою іграшкою. Джорджо прекрасно розумів, які вражаючі маркетингові дивіденди це може принести. І був абсолютно правий: саме велокоманда перетворила Mapei з нішевої компанії, про яку знали лише фахівці з будівельної індустрії, на всесвітньо відомий бренд.

Сквінці використовував велокоманду і для налагодження стосунків із бізнес-партнерами. У 1994 році Mapei вперше взяла участь у Тур де Франс, і Джорджо запросив глав найбільших клієнтів компанії на Єлисейські поля в Парижі разом поспостерігати за фінальним етапом "Великої петлі".

Хоч команда і слугувала просуванню бренду Mapei, для Сквінці велоспорт все ж залишався, перш за все, пристрастю, а не бізнес-інструментом. Багаторічна права рука Джорджо, Карло Пеккі, згадує, що перегляд гонок для боса був невід’ємною частиною повсякденного життя: весь свій розпорядок дня Сквінці підлаштовував під розклад телетрансляцій, та переносив заради перегляду змагань навіть надзвичайно важливі бізнес-зустрічі.

Mapei була найбагатшою командою світового велоспорту, наприкінці 90-х її бюджет становив 11-12 мільйонів євро – величезні на ті часи гроші. Це призвело до того, що у певний момент командний ростер став просто перенасиченим зірками першої величини.

Завершилося все закономірно: розколом на дві команди. В 2000 році Лефевр вирішив створити власний проєкт Domo Farm Frites, куди запросив ряд зірок Mapei на чолі з тим же легендарним Мюзеувом, разом із яким і появився в дітищі Сквінці в 1995 році.

А вже у 2002 році історія самої команди Mapei добігла свого кінця. Гучні допінг-скандали, які вибухали у велоспорті наприкінці 90-х, тривалий час обходили Mapei стороною, багато в чому завдяки тому, що сам Сквінці був принциповим прихильником чистого велоспорту.

Проте в 2002 році команда все ж вляпалась. Роком раніше Mapei підписала чинного на той момент переможця Джиро, Стефано Гардзеллі. І під час Джиро-2002 він здав позитивний допінг-тест, отримавши 9-місячну дискваліфікацію. Сквінці відчув себе обманутим, і вирішив закрити команду наприкінці сезону.

Хоча було б занадто наївно вважати, що до Гардзеллі ніхто з гонщиків Mapei не вживав заборонені препарати – багато зірок дітища Сквінці були клієнтами сумнозвісного лікаря Мікеле Феррарі. На жаль, у ту епоху по-іншому не могло і бути.

Як би там не було, наприкінці 2002 року все той же Лефевр викупив ліцензію Mapei та створив свою велокоманду Quick Step. Так, у новому проєкті легендарного француза опинився кістяк старої Mapei, проте прямим правонаступником дітища Сквінці цю команду назвати все ж не можна.

Історія культової команди добігла свого кінця. Це була історія повного домінування: 10 сезонів, 8 із яких команда завершувала на першій позиції у світовому рейтингу UCI. Понад 650 перемог, 12 виграних Монументів, 2 Гран тури, 4 титули чемпіона світу в груповій гонці – просто колосальний доробок, який робить Mapei однією із найвидатніших команд в історії.

Попри закриття команди, Сквінці не втратив своєї любові до велоспорту та не відійшов від світу велогонок повністю. Протягом багатьох років його компанія є одним із головних спонсорів чемпіонату світу.

Ще у 90-х Сквінці разом із легендарним тренером Альдо Сассі створив знаменитий центр підготовки спортсменів, який продовжував функціонувати і після закриття команди. Він як допомагав покращувати свої результати готовим спортсменам, так і був кузнею молодих талантів. Вихованцями центру Mapei стали такі майбутні зірки велоспорту як Фабіан Канчеллара, Майкл Роджерс і Філіппо Поццато.

Сам Сассі, як і Сквінці, був затятим адептом чистого велоспорту, і на пізніх стадіях своєї кар’єри допомагав кувати перемоги таким зіркам як Іван Бассо та Кадел Еванс. З Бассо він працював після його повернення у спорт після допінгової дискваліфікації, і обов’язковою умовою співпраці з Іваном для Сассі була повна відмова від заборонених препаратів.

Бассо свою обіцянку стримав – принаймні, жодних доказів вживання Іваном заборонених препаратів у післядискваліфікаційний період немає. А ось скандальний Ріккардо Рікко довіру Сассі не виправдав, і вдруге попався на допінгу. Щоправда, було це вже після смерті самого тренера, який покинув цей світ у грудні 2010 року у віці лише 51 року після тривалої боротьби з раком.

Сам Сквінці був обурений тим, що Рікко підвів і його, і покійного тренера:

Як бачимо, попри закриття команди, Сквінці залишився у світі велоспорту, беручи активну участь у роботі центру підготовки. А ще – як активний аматор. Навіть у 70-річному віці він активно крутив педалі, "намотуючи" за рік понад 4000 км у сідлі. А його центр підготовки спортсменів – це яскравий приклад спадщини, яка прославлятиме твоє ім’я навіть через багато років після того, як ти відійшов від справ.

У тому ж 2002 році Сквінці ухвалив інше доленосне рішення: після велоспорту інвестувати кошти у футбольний клуб. Штаб-квартира Mapei знаходилася в Мілані, де Джорджо і проживав. Сквінці-молодший став шанувальником опери та не пропускав жодної прем’єри в Ла Скалі. Проживання в столиці Ломбардії вплинуло і на його футбольні вподобання: Джорджо був палким фанатом Мілана.

Проте у 2002 році придбати свій улюблений клуб шансів у нього не було. По-перше, вмовити Сільвіо Берлусконі продати своє дітище було б неможливо, по-друге – фінансово потягнути таку операцію Сквінці було б непросто.

І Джорджо вирішив обрати найвищий рівень складності: він придбав скромний клуб Сассуоло з Емілії-Романьї, поставивши собі за мету підняти його з дна італійського професійного футболу (в 2002 році "нероверді" виступали в Серії С2 – четвертому за силою дивізіоні чемпіонату Італії) в еліту.

Сквінці був прихильником поступової, систематичної роботи, а не разових широких жестів із короткотерміновим ефектом. Він не став одразу підписувати іменитих гравців і тренерів, а почав вкладатися в інфраструктуру Сассуоло, збудувавши сучасну тренувальну базу та молодіжну академію, яка згодом подарує команді багатьох майстрів високого рівня.

Сквінці грав у довгу, тому просування Сассуоло по ієрархії італійського футболу не було швидким. На те, щоби піднятися із Серії С2 у С1, знадобилося чотири роки. Наступний крок – вихід у Серію В – зайняв вдвічі менше часу: лише два роки.

Бос Mapei, як і більшість успішних бізнесменів, прекрасно знав: головний секрет будь-якого успішного бізнесу – це правильно підібрані кадри. І Сквінці дійсно вмів їх підбирати: в різні періоди саме в Сассуоло свої перші кроки робили чимало відомих тренерів.

Наприклад, у сезоні-2007/08 у Серію В "нероверді" вивів не хто інший як Массіміліано Аллегрі. Той успіх став трампліном для злету його тренерської кар’єри: влітку 2008 року його запросив клуб Серії А Кальярі. А за два роки на Сардинії Аллегрі напрацював на посаду наставника Мілана, який він у першому ж сезоні привів до Скудетто.

На заміну Аллегрі прийшов Андреа Мандорліні. В першому ж сезоні в Серії В Сассуоло став реальним претендентом на підвищення в класі. Команда протягом більшої частини сезону йшла в зоні перехідних матчів, проте лише 2 очки в останніх 5 турах залишили "нероверді" за бортом плейоф.

Звільнення Мандорліні було доволі суперечливим рішенням, проте на заміну йому прийшов інший тренер, який у майбутньому приведе Мілан до Скудетто – Стефано Піолі. Під його керівництвом команда у плейоф таки пробилася, проте до путівки в еліту не дотягнулася. На відміну від Сассуоло, Піолі в Серію А таки піднявся: після того сезону його запросив К’єво.

Після відходу Піолі Сквінці чи не вперше помилився у виборі тренера. Команду очолив Даніеле Аррігоні, який сподівань не виправдав, і протримався на своїй посаді трохи більше трьох місяців. На тренерському містку була справжня чехарда: до кінця сезону-2010/11 команду встигли також потренувати Анджело Грегуччі та Паоло Манделлі. І кожен вибір був невдалим. Результати Сассуоло були жахливими, і в підсумку команда фінішувала лише 16-ю, випередивши зону перехідних матчів усього на 2 бали.

Стабілізувати ситуацію був покликаний наставник молодіжки Інтера Фульвіо Пеа, і йому це таки вдалося. Сассуоло фінішував третім у регулярному чемпіонаті: до прямої путівки в Серію А не вистачило всього трьох очок. Проте в плейоф на команду чекало розчарування: виліт від Сампдорії уже в півфіналі.

Попри те, що робота Пеа була очевидним кроком уперед порівняно з провальним сещоном-2010/11, Сквінці вирішив його звільнити. Дуже суперечливе рішення, проте воно спрацювало. На заміну Пеа було призначено колишнього півзахисника збірної Італії Еусебіо Ді Франческо. І з першої ж спроби він вивів Сассуоло в Серію А – вперше в історії клубу. Красиво та символічно, що путівку в еліту команда забезпечила собі в 70-й день народження патрона – кращого подарунку годі й уявити.

Паралельно з просуванням "нероверді" уверх по сходах італійського футболу, дедалі гострішим ставало питання домашнього стадіону. Свій шлях у еліту Сассуоло розпочинав на місцевому стадіоні Енцо Річчі. Проте арена місткістю в 4000 глядачів швидко перестала відповідати нормам тих ліг, у яких грала команда. А домовитися про викуп стадіону та його подальшу реконструкцію в забюрократизованій Італії досі дуже складно.

Після виходу в Серію В Сассуоло став проводити домашні матчі на стадіоні сусідньої Модени, Альберто Бралья. А стадіон імені Енцо Річчі досі використовується для тренувань і матчів молодіжної та юнацьких команд.

Напередодні виходу в Серію А Сквінці нарешті вдалося домовитися про викуп стадіону. Щоправда, не в Сассуоло, а у розташованій за 26 км Реджо-Емілії. Ультрас місцевої Реджани така "крадіжка" відверто обурила, проте Сквінці дозволив місцевому клубу ділити арену з Сассуоло, через що градус напруги суттєво спав. А ось вболівальникам "нероверді" й досі доводиться миритися з поїздками у сусіднє місто на домашні матчі улюбленої команди.

Після викупу стадіону в Реджо-Емілії Сквінці провів його реконструкцію та змінив назву на Mapei. Зараз ця арена місткістю всього 21,5 тисячі глядачів нерідко використовується навіть для матчів національної збірної Італії.

Сквінці завжди вимагав від тренерів Сассуоло грати в красивий, атакувальний футбол – особливо після виходу в еліту. Це було пов’язано не лише з естетичними вподобаннями патрона клубу, а й із маркетинговою політикою. Сквінці розумів, що фанбаза у його клубу невелика, а пиріг фанатських симпатій у Серії А вже давно та надійно поділений – увірвати свій шматок буде дуже складно. Тим більше в Емілія-Романьї, де Сассуоло географічно оточують безліч більш іменитих клубів – Болонья, Парма, Чезена чи ті ж Модена з Реджаною.

Саме тому Сквінці вибрав концепцію "другої улюбленої команди" для італійських уболівальників. Мовляв, витіснити з серця умовного туринського фаната Ювентус буде неможливо, а ось стати для нього другою за симпатією командою – цілком. Свого часу персона Роберто Баджо дозволила стати такою "другою улюбленою командою" всієї Італії Брешії. Проте, щойно "Божественний хвостик" пішов на пенсію – вся ця популярність "Ластівок" зійшла нанівець. А Сквінці, як завжди, хотів будувати щось стійке, фундаментальне та довгострокове.

Бути "другою улюбленою командою" Джорджо планував для будь-кого, тільки не для тіфозерії Інтера. Як і будь-який палкий фанат Мілана, він щиро ненавидів "нерадзуррі". Подейкують, що після виходу Сассуоло в Серію А Сквінці повішав на двері свого кабінету табличку з надписом "Сассуоло – Інтер – 1:0", щоби ніхто не забував, яка головна мета та самоціль перебування "нероверді" в еліті італійського футболу. Водночас, Джорджо завжди підкреслював свою любов до Мілана та говорив, що у очних матчах Сассуоло проти "россонері" вболіватиме за останніх.

Утім, розпочалося протистояння Сассуоло з міланськими грандами точно не так, як хотів Сквінці. Перша зустріч з Інтером, яка відбулася вже у 4 турі, завершилася катастрофою: домашня поразка 0:7. Першого ж матчу проти Мілана довелося чекати аж до самого кінця першого кола, і той поєдинок теж завершився не так, як того хотів би Сквінці: Сассуоло у феєричному матчі переміг з рахунком 4:3 завдяки покеру 19-річного вихованця клубу Доменіко Берарді, відправивши у відставку старого знайомого Массіміліано Аллегрі.

У другому колі Сассуоло Інтеру знову програв, проте цього разу принаймні вдалося уникнути розгрому – 0:1. А на старті наступного сезону кошмарні 0:7 знову повторилися – цього разу вже на Сан-Сіро.

Попри такий жахливий початок відносин із Інтером, Сассуоло з часом став справжньою грозою авторитетів у Серії А. Про "нероверді" недаремно жартували, що вони немов Робін Гуд: відбирають очки у багатих та віддають їх бідним.

При чому, Сассуоло таки вдалося стати вкрай незручним суперником для Інтера: після трьох сухих поразок із загальним рахунком 0:15 прийшли три поспіль перемоги. Сумарно ж з моменту свого дебюту в Серії А Сассуоло завдав Інтеру 10 поразок. З моменту дебюту "нероверді" в еліті частіше міланці програвали лише Ювентусу. Сквінці сам розповідав, що його робочий кабінет завішаний фотографіями з переможних матчів проти Інтера та гордився тим, що скоро нових фотографій нікуди буде вішати.

Непростими були й стосунки Сквінці з Інтером на трансферному ринку. Берарді, який гучно заявив про себе, похоронивши Мілан у січні 2014 року, доволі швидко перетворився на одного з головних молодих талантів Італії та бажану трансферну ціль для багатьох топклубів, зокрема і для Інтера, палким фанатом якого з дитинства був сам Доменіко. Проте Сквінці раз за разом категорично відмовлявся продавати Берарді в Інтер.

Що це було – принципова позиція чи раціональне рішення керівника? Сказати важко. Інших лідерів Сассуоло, як-от Маттео Політано та Стефано Сенсі, Сквінці спокійно в Інтер продавав, у той час як Берарді не відпустив у жоден топклуб: Доменіко перетворився на капітана та символа свого рідного клубу, не покинувши його навіть після вильоту в Серію В за підсумками сезону-2023/24.

Втім, "золотою кліткою" Сассуоло став лише для Берарді – інших своїх зірок "нероверді" охоче продавали, коли надходили гідні пропозиції. Про Сенсі та Політано вже було сказано вище, підсилив Інтер і Давіде Фраттезі. Окрім цього можна згадати Мануеля Локателлі, Джакомо Распадорі та Джанлуку Скамакку – всі вони або були вихованцями "нероверді", або, принаймні, саме там виходили на топрівень. На певних часових відрізках саме Сассуоло був базовим клубом для збірної Італії.

Сассуоло дарував італійському футболу не лише яскравих гравців, а й тренерів. Про Аллегрі та Піолі вже було сказано, проте набагато більш знаковою постаттю для Сассуоло став Еусебіо Ді Франческо. Саме він вперше вивів клуб у Серію А, проте вже наприкінці січня, через два тижні після тієї знакової перемоги над Міланом (співпадіння?) Сквінці відправив його у відставку.

Альберто Малезані, який прийшов на заміну Ді Франческо, протримався на своїй посаді лише 5 тижнів, і вже на початку березня Еусебіо повернувся у Сассуоло. Повернувся надовго – на три з половиною роки. Саме під його керівництвом "нероверді" фінішували шостими у Серії А сезону-2015/16 та вперше (і поки що востаннє) у своїй історії вийшли у єврокубки, зігравши на груповому етапі Ліги Європи.

Утім, будь-яка історія співпраці рано чи пізно таки добігає кінця. Влітку 2017 року Ді Франческо, якому Сквінці дозволив перезавантажити тренерську кар’єру після невдалих перших кроків на цьому терені, пішов на підвищення – у Рому, яку в першому ж сезоні вивів у півфінал Ліги чемпіонів.

Гідну заміну Ді Франческо знайти вдалося не одразу. Крістіан Буккі та Джузеппе Якіні, які очолювали Сассуоло в сезоні-2017/18, сподівань не виправдали. Проте влітку 2018 року команду очолив Роберто Де Дзербі, який зберіг і вдосконалив той яскравий атакувальний стиль гри, який привив команді учень Зденека Земана, Ді Франческо. Великих титулів Роберто поки що не вигравав, проте вже прославився на всю Європу, будучи самобутнім тренером, який прививає своїм командам унікальний ігровий стиль.

Підписання Де Дзербі стало останнім тренерським призначенням у житті Сквінці. 2 жовтня 2019 року патрон Сассуоло пішов із життя у віці 76 років. Обидва своїх дітища Джорджо передав своїй дружині Адріані, проте вона пережила чоловіка лише на півтора місяці. Тепер Mapei та Сассуоло управляють діти Джорджо, а спадщина, яку залишив Сквінці, оцінюється в 3,3 мільярди євро.

Втім, ніякими цифрами неможливо виміряти той слід, який залишив Джорджо всюди, де він працював – у індустрії, велоспорті та футболі. Пам’ять про Сквінці досі живе в серцях усіх, кому пощастило бути знайомим із ним особисто.

"Влітку 1993 року мені пощастило вперше зустрітися з людиною, яка вже за декілька хвилин стала моїм спонсором і босом. Коли я зайшов у офіс Сквінці, я дуже швидко зрозумів, що потрапив не у звичайну компанію, а в сім’ю, кожен із членів якої мав справжнє почуття причетності.

Джорджо був дуже обізнаним і пристрасним, уважним і ввічливим. Він умів достукатися до людських сердець так, як мало хто вміє. Він одразу завоював мене своєю уважністю та повагою в поєднанні з незрівнянним почуттям відповідальності", – розповів легендарний велогонщик Андреа Тафі після смерті Сквінці.

І він був далеко не єдиним, хто говорив про Джорджо подібні слова – як після його смерті, так і за життя. Сквінці став блискучим прикладом людини, яка поєднувала у собі пристрасть і холодний розрахунок, ентузіазм і ділову хватку.