"Мамо, пам’ятаєш, ти обіцяла подарувати мені руде кошеня?" – написала 10-річна Юлія Власова у листі до своєї мами Наталії.

Ця обіцянка – один із останніх спогадів Юлі про маму, яку вона не бачила 6 років.

Росіяни схопили Наталію Власову 21 березня 2019 року на окупованій Донеччині разом із двома іншими цивільними чоловіками.

Жінку утримували в концтаборі "Ізоляція" в Донецьку, потім перевели в Донецьке СІЗО, а звідти – в СІЗО №1 Ростова-на-Дону.

У грудні 2024 року Наталії "присудили" 18 років ув’язнення. Під час сфабрикованого процесу вона свідчила про тортури та зґвалтування, але російське "правосуддя" це проігнорувало.

"Вони роздягали, зв’язували скотчем, обливали водою та під’єднували струм (…)

Інакше як маніяками я їх назвати не можу, тому що отримувати задоволення від заподіяння болю голій зв’язаній жінці та здійснення всіляких збочень – не кожна людина здатна на таке", – говорила жінка.

За словами однієї з колишніх співкамерниць Наталі, кати привозили до жінки 15 чоловіків, які "робили все, що хотіли".

Окупанти також погрожували скривдити її доньку: казали, що знають, у який дитсадок ходить Юля, і принесуть їй іграшку, начинену тротилом.

Коли Наталію Власову затримали, її доньці було 4 роки. Зараз дівчинці уже 10, і вона досі не бачила маму.

Ще одна жінка, яку затримали у Донецьку в 2019 році – Світлана Головань. Її незаконно арештували, звинуватили у шпигунстві й засудили до 10,5 років. 6 із них жінка вже відсиділа.

На момент затримання її молодшій доньці було 4 роки, а старшій – 10.

Після арешту Світлани батько дівчат вивіз їх у Маріуполь, але у 2022 році сім’я знову опинилися під російською окупацією. Під обстрілами їм вдалося виїхати за кордон.

Зараз сестри живуть у Німеччині з татом, а їхня мама досі залишається у неволі. Що відбувається зі Світланою і в якому вона стані – родині невідомо.

Історії Наталії Власової чи Світлани Головань не поодинокі.

Ще до початку великої війни десятки цивільних жінок стали заручницями росіян на окупованих територіях, зазнаючи сексуального насильства, незаконного увʼязнення і тортур. Після 24 лютого 2022 року кількість таких випадків тільки зросла.

Як повідомили "УП. Життя" в Офісі Генерального прокурора, з початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну задокументовано 372 випадки сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом (СНПК).

Щонайменше 236 із цих злочинів окупанти скоїли щодо жінок, а 136 – щодо чоловіків. Ще 20 випадків стосуються неповнолітніх: 19 дівчат і одного хлопця.

Постраждалі зазнавали різних форм сексуального насильства, зокрема зґвалтування, каліцтва та побиття статевих органів, примусового роздягання чи сексуалізованих погроз. Були випадки, коли людину змушували дивитися на сексуальне насильство щодо її близьких.

Та всі ці випадки – лише мізерна частина від реальної кількості злочинів СНПК, адже більшість потерпілих не мають можливості звернутися до правоохоронців.

Одна з тих, хто намагається бути голосом українок, постраждалих від сексуального насильства, зокрема у полоні, – правозахисниця Людмила Гусейнова з Донеччини.

У 2019 році росіяни викрали її та понад три роки утримували в полоні за проукраїнську позицію. У концтаборі "Ізоляція" та Донецькому СІЗО жінка зазнала сексуального насильства та катувань.

17 жовтня 2022-го Людмила повернулася на підконтрольну територію в рамках обміну й відтоді вирішила допомагати українкам, які пережили схожий досвід.

Її організація "Нумо, сестри!" у співпраці з Асоціацією жінок-юристок "ЮрФем" підтримує родини поневолених, допомагає звільненим жінкам і бореться за тих, хто досі тільки мріє про волю.

"УП. Життя" поговорила з Людмилою Гусейновою про розслідування сексуального насильства як воєнного злочину в Україні й на міжнародному рівні, потреби постраждалих та бар’єри, які їм доводиться долати.

– Цивільна людина, яка певний час була в полоні, не до кінця усвідомлює, що з нею там було. Я також не розуміла, що зі мною відбувалося: чи це було сексуальне насильство, чи просто тортури.

Коли жінок роздягають і б’ють по статевих органах, ніхто не робить там оцінку – це сексуальне насильство чи такий вид тортур. Коли чоловікам через статеві органи приєднують електричний струм і так катують, вони не аналізують: "Зараз зі мною стався випадок СНПК чи якісь інші види сексуального насилля?".

Перше відчуття після повернення з полону – це відчуття свободи. Здається, що все страшне залишилося позаду, і про нього не хочеться згадувати. Людина думає: "Я вижила, я молодець, у мене нічого не болить, все нормально з головою, можна жити далі".

Але минає буквально декілька місяців і людина починає міркувати: "Чому я не можу спати ночами? Чому я прокидаюся від кошмарів, котрі душать мене кожні 2 або 3 години? Чому в мене починаються панічні атаки, чому я не можу жити зі своєю жінкою або чоловіком?".

Коли проходить місяць, два, пів року – приходить усвідомлення, що відбувалося СНПК. І добре, коли поруч є фаховий психолог, який зможе це пояснити.

Мій особистий перший досвід із психологом, на жаль, був негативний. Коли починаєш говорити зі спеціалістом, а він плаче, – ти відчуваєш провину, що довела людину до сліз, і не розумієш, як поводитися в цій ситуації.

Це не тільки мій особистий досвід, а й досвід більшості жінок, з якими я розмовляла після повернення з полону. За два роки фаховість психологів зросла, але є проблема, що їх не вистачає. Ще більша проблема, що практично не надається безкоштовна допомога сімейних психологів.

Я розмовляла з чоловіком, який пройшов катівні в Донецьку. До арешту в нього була молода сім’я – дівчина, яку він дуже кохав, дитина. І після всього пережитого він каже: "Я не можу бути з жінкою ні фізично, ні ментально. Не можу, щоб вона мене торкалася". Такі самі проблеми виникають і в жінок.

Це історія, якою треба займатися. Треба шукати підходи, створювати сімейні реабілітаційні програми. Ми маємо усвідомлювати, що коли людина повернулася з полону, навіть якщо в неї є де жити, вона не отримає повноцінної сімейної реабілітації, якщо буде змушена раз на тиждень кудись їздити до психолога, а потім повертатися.

Реабілітацію треба проводити в безпечному просторі, де жінка й чоловік можуть перебувати разом. І – що у нас зовсім не популярне – у такій реабілітації має брати участь сексолог. Бо це про відновлення, репродукцію, народження дітей.

– Місяць тому був ухвалений чудовий закон, у розробці якого брали участь представники організацій постраждалих від СНПК і я зокрема. Це закон про встановлення статусу постраждалих від СНПК, який передбачає багато реабілітаційних програм. Там не передбачена безкоштовна допомога сексолога, дуже поверхнево прописана сімейна реабілітація, але навіть у тому вигляді, в якому він є – це вже повноцінний, дуже фаховий закон.

Майже рік працював пілотний проєкт із надання тимчасових невідкладних репарацій постраждалим від СНПК. Люди отримали гроші в еквіваленті 3000 євро. Це не дуже велика сума, але на якісь нагальні потреби їх все ж таки можна витратити – на оренду житла, на медичну допомогу, не передбачену законом, або навіть на того ж сексолога чи сімейного психолога.

Цим законом також передбачена виплата невідкладних проміжних репарацій від держави. Мені шкода, що по факту він не працює, бо підзаконні акти ще не ухвалені. У якому вигляді і коли він нарешті запрацює – невідомо.

– Мені важко сказати, що я з цим стикалася, бо я не відмовляюся від жодного інтерв’ю і завжди кажу, що моя мета – не розповідати свою особисту історію, а говорити про жінок, які зараз у полоні.

Мені соромно, коли їхні діти телефонують мені і кажуть "дякую". За що? За те, що я згадую про їхню маму? Але це мій біль так само.

Наше зобов’язання – не забувати цих жінок і давати їхнім дітям все, щоб вони нормально жили і навчалися.

Держава не надає житло для таких дітей, а за кордоном їм допомагають, дають соціальне житло і виплати, на які можна нормально жити. Мені здається, це несправедливо і недалекоглядно, що ми не маємо таких умов для людей, котрі виїжджають з окупації чи повертаються з полону…

Кожного тижня ми отримуємо інформацію, що в Донецьку, Горлівці, Сніжному, Макіївці, Маріуполі, Волновасі, Луганську затримують цивільних. Більшість із цих міст під окупацією більш ніж 11 років, і люди досі чинять опір. Вони роблять все, щоб допомогти нашій Україні перемогти, а ми не цінуємо їх. Не усвідомлюємо, що вже 11 років вони ментально тримають там Україну.

Є люди, які з різних причин не можуть виїхати, але вчать своїх дітей української мови, розповідають їм, що таке Україна. Приховано, у своїх маленьких товариствах, плекають українську культуру.

Я пам'ятаю, як ми жили в окупації з 2014 до 2019 року. Ми з друзями відзначали День вишиванки, День незалежності, ставили маленькі прапорці, співали українські пісні. Якщо ми говоримо про звільнення тимчасово окупованих територій, деокупувати територію – це пів роботи. Головне – звільнити українців, які чекають цього.

Велика проблема в тому, що "цивільні полонені" чи "незаконно утримувані цивільні громадяни" не мають державного статусу. Ми досі не знаємо, як цих людей називати. Немає закону, котрий гарантує їм якесь забезпечення, і це також несправедливо.

– Ми розуміємо, що переживають тисячі цивільних жінок у полоні. Ми постійно нагадуємо всім гілкам влади про їхню кількість, називаємо їхні імена, ідентифікуємо, де вони перебувають і на які терміни дехто з них засуджений. Мені дуже боляче, що за понад 2 роки, як я на свободі, були звільнені одиниці жінок.

Нам відомі сумні цифри: щонайменше 80% жінок, які пережили полон, постраждали від СНПК і практично 100% – від тортур того чи іншого виду.

Ми намагаємося шукати можливості медичної реабілітації [для звільнених]. І завдяки агенціям ООН, які нам у цьому допомагають, 10 членкинь нашої організації пройшли медичне обстеження й реабілітацію.

Просто зараз на реабілітації – сімейна пара, яка декілька місяців тому була звільнена із Запорізької області. Це чоловік і жінка, які працювали на Запорізькій атомній станції та пережили страшні тортури лише за те, що відмовилися співпрацювати з Росією. За це їх катували, а після звільнення з полону депортували, і вони самотужки добиралися на підконтрольну територію…

Ми також знаходимо можливість навчати потерпілих, тому що коли жінка може допомогти собі розібратися в якихось юридичних чи психологічних проблемах, вона зможе потім допомагати іншим. Майже 15 членкинь нашої організації пройшли навчання на параюристів завдяки "ЮрФем".

Велику увагу ми приділяємо дітям жінок, які зараз у полоні. Під нашою опікою наразі є декілька дітей, зокрема донька Наталі Власової.

19 червня, в день міжнародної боротьби проти сексуального насилля, ми проводили акцію на підтримку жінок у полоні. Юля Власова попросилася прийти, намалювала плакат на підтримку мами. Вона написала: "Мамо, я тебе дуже люблю, я тебе пам’ятаю" – і додала – "Мамо, пам’ятаєш, ти мені обіцяла подарувати руде кошеня?".

Ми віднесли цей плакат до Офісу президента разом із листом-зверненням та переліком 40 цивільних жінок, котрі зараз в полоні. Коли ми туди йшли, Юля питала: "Я побачу президента?" Я сказала: "Напевно, ні, але твій плакат ми передамо".

Мені б дуже хотілося, щоб у президента або першої леді знайшлася хвилинка, щоб зустрітися з такими дітьми, які чекають на своїх мам. На цивільних жінок, котрих заарештували лише за те, що вони є громадянками України.

– Ми консультуємо жінок-військових, але розуміємо, що вони все ж таки бодай частково забезпечені державною допомогою. У військових після полону є гарантована державою реабілітація, вони отримують заробітну плату за час перебування в полоні та грошове утримання пів року після повернення. У цивільних, на жаль, не так.

Після звільнення [цивільні] отримують виплату за кожен рік перебування у полоні, але за цей час люди втрачають здоров'я – і фізичне, і ментальне. Практично всі цивільні жінки, котрі повертаються з полону, не мають житла, бо все залишається в окупації. Вони приходять в нікуди, їм нема де жити, нема чого вдягнути.

Вони відірвані від соціуму, не завжди можуть зрозуміти, куди звертатися для отримання документів, як їх поновлювати. Інколи вони не можуть перебувати в громадському транспорті, бо їм важко серед людей. Їм треба проходити реабілітацію з допомогою психологів, психотерапевтів, психіатрів. Але нерозуміння потреб цих жінок вражає.

– Спочатку планували допомогти 500 людям, потім знайшли ресурси для понад 700, але звернень було [більш ніж] 1200, переважно від чоловіків. Не всі вони отримали виплати, бо не вистачає фондів.

Найбільше звернень надійшло з Херсонського регіону, що логічно, бо Херсон був [відносно] швидко деокупований, але російські військові встигли вчинити багато злочинів проти цивільного населення.

Дуже великий плюс цього пілотного проєкту в тому, що ми почали виявляти більшу кількість потерпілих. Там передбачена конфіденційність – людина, яка звертається, не має надавати усіх доказів і головне – не зобов’язана звертатися до правоохоронних органів.

Ми досі не подолали стигму серед самих правоохоронців, через це часто бракує довіри, але ми беремо участь у підготовці працівників правоохоронних органів, щоб вони емпатично ставилися до постраждалих. Велику роботу в цьому напрямі робить організація "ЮрФем".

– Чому звернутися по репарації простіше, ніж подати заяву в поліцію?

– Людина не переживає, що будуть нескінченні допити, що доведеться шукати свідків. Є відпрацьована система перевірки свідчень, не травматична для тих, хто звернувся.

1200 – це лише підтверджені випадки сексуального насильства під час полону або окупації. До правоохоронних органів звернулись близько 400 людей. Це проблема, бо ми могли б продемонструвати світові масштаб таких злочинів.

У грудні 2024 року чотири організації, що об’єднують постраждалих від СНПК, звернулися з листом до Генерального секретаря ООН Антоніу Гутерреша з проханням включити Росію до шейм-листа (list of shame – неофіційна назва додатка до щорічного звіту ООН про злочини щодо дітей – ред.) численні випадки сексуального насильства, скоєного її військовими проти цивільних.

Це були дві жіночі організації – "Нумо, сестри" та "SEMA Україна", а також дві чоловічі – "29 грудня" та інша організація потерпілих від тортур у полоні.

Лист ми передали через спецпредставника місії ООН в Україні Матіаса Шмале. Ми чекаємо на доповідь Генерального секретаря. Не знаємо, чи буде озвучене наше звернення, але ми сподіваємося на це.

Три роки поспіль Росію згадують у щорічних доповідях Генсека ООН як винну в незаконній депортації українських дітей. Це вже підстава для того, щоб російські військові не могли брати участь у миротворчих місіях по світу – це перший крок до справедливості.

Ми зробимо все, щоб світ побачив, що СНПК – це не поодинокі випадки, а системні злочини на тимчасово окупованих територіях проти громадян України.

– Ми були в Гаазі. Деякі постраждалі – не лише членкині нашої чи будь-якої іншої організації, а просто люди, які пережили СНПК – зверталися до Міжнародного кримінального суду через своїх адвокатів.

Я особисто одразу після звільнення звернулася до Європейського суду з прав людини з допомогою адвоката. Ми тоді ще не встигли описати всі злочини, що сталися під час мого перебування в "Ізоляції" та в Донецькому СІЗО, але мій позов проти Росії прийняли до розгляду. Так, Росія вийшла з ЄСПЛ, але я сподіваюся, що справа все ж буде розглянута, я дам додаткові свідчення.

– Подавши заяву до Генпрокуратури, я зіткнулася з проблемою: в Україні досі немає єдиного органу, що відповідав би за ці справи. Ними займаються і Генпрокуратура, і СБУ, і Нацполіція.

Мій випадок пройшов через усі ці три інстанції. Було дуже багато непорозумінь у процесі передачі справи та її розгляду навіть попри те, що я публічна особа, яка бере участь у тренінгах для правоохоронців.

Я розумію, що правоохоронні органи перевантажені. Вони мають справу з величезною кількістю воєнних злочинів, які Росія скоює як на окупованих територіях, так і на вільних – обстріли, диверсії, теракти.

Також складно довести злочини СНПК у суді. Багато злочинців перебувають на території РФ або тимчасово окупованих територіях. Неможливо провести медичну експертизу, бо злочини сталися 3-5 років тому. Часто немає свідків, або вони бояться помсти, бо їхні рідні залишаються на окупованій території. І самі постраждалі не завжди готові свідчити через особисті травми. Це все ускладнює доведення таких справ у суді.

Є поодинокі приклади, коли жінки, які пережили СНПК, публічно свідчать. Але знову ж таки – питання в тому, чи готові правоохоронні органи надавати таким людям захист.

– Багато потерпілих з Херсонщини розповідали, що справу починає один слідчий, але він йде на ротацію або його переводять в іншу якусь інстанцію, і справа передається іншому. Це дуже тривалий процес.

Коли потерпіла особа звертається, їй не надають повний алгоритм взаємодій. Людина думає, що зробила важливий крок у своєму житті і справедливість просто завтра буде досягнута, тому що вона дуже відверто про все розповідає.

Але знову ж таки, може змінитися слідчий, справу можуть передати з одного підрозділу в інший. Процес може затягуватися через обстріли, відключення світла, особисті обставини в житті потерпілої або слідчого.

Людина не усвідомлює своїх прав приходити до слідчого разом з адвокатом, тому що наша культура передбачає, що адвокат потрібен тільки злочинцю.

Якщо нервова система потерпілої виснажена, вона не має ресурсу тричі переказувати травматичні епізоди – адвокат може це робити, бути посередником, домовлятися про зустрічі та експертизу. Не слідчий має дзвонити мені, бо це може бути тригером.

Потерпіла не завжди усвідомлює, що для того, аби передати справу в суд, треба обов’язково пройти психіатричну експертизу, яка може бути дуже тригерною.

Не усвідомлює того, що коли справа вже закінчена – це не вінець правосуддя, тому що вона буде передаватися в суд, і це новий шлях. Справа може передаватися від одного судді до іншого, засідання можуть нескінченну кількість разів переноситися з різних обставин.

У потерпілої особи є ще сім’я, котра каже: "Навіщо це тобі треба? Ти постійно маєш кудись їздити, відволікаєшся від сімейних справ". Якщо людина влаштовується на роботу, вона має пояснювати, в якій справі її постійно викликають на суд або на допити.

Найголовніше – людина не впевнена, що під час цих передач справи суддями й слідчими зберігається конфіденційність. І це, знову ж таки, небезпека, якщо на тимчасово окупованих територіях залишилися рідні.

Проблем дуже багато. Мені б дуже хотілося, щоб у нас все ж таки потерпілу особу супроводжували і адвокат, і психолог. Вони мають право бути присутніми під час допитів і судового засідання. Якщо психолог бачить, що потерпіла особа втрачає власний ресурс, він міг би переносити або зупиняти судове засідання.

– Мені важко давати оцінку, тому що слідчий, який займається моєю справою, дуже обережно зі мною спілкується. У нас уже є розуміння, як можна і як не можна ставити запитання. У нас є домовленість щодо якихось моїх кордонів. І я, бажаючи швидшого завершення слідства, на багато речей заплющую очі. Працюю на результат, скажімо так.

Але серед членкинь нашої організації є молода дівчина, яка жила на тимчасово окупованій території у 2014 році. Їй тоді було 10. За проукраїнську позицію на її сім’ю скоїли напад. Під домом стояла машина з озброєними військовими. Двоє людей увірвалися, почали бити маму й тата цієї дівчинки, розбили вікна, погрожували.

Дитині дуже детально розповідали, що зараз будуть робити з її батьками, а батькам – що зроблять з їхньою дитиною. Тоді не сталося [зґвалтування], але дитина усвідомлювала небезпеку і була страшно налякана.

Я прибігла допомогти цій сім’ї і була вимушена звертатися навіть до місцевої окупаційної "адміністрації". Якби ми не встигли їх врятувати, це могло б закінчитися дуже страшно.

Тоді ми не усвідомлювали, що відбулося СНПК. З непропрацьованим болем дівчинка жила дуже довго. Потім вони виїхали в Маріуполь і пробули під окупацією майже 2 місяці. Дівчині було вже 19 років. Коли вони виїжджали через декілька російських блокпостів, вона знову пройшла через ті самі погрози й мацання.

Зараз вона у Німеччині. У неї постійні нервові зриви, панічні атаки, вона ні з ким не зустрічається. Після роботи з психологом вона дійшла висновку, що готова подавати позов, тому що усвідомила, що з нею відбувалося.

І коли ця дівчинка звернулася до правоохоронців, до мене як до свідка цих подій зателефонував слідчий і спитав: "А чому вона в 2014 році відразу не звернулася до правоохоронних органів?"

Я розумію важкість розслідування. Але ж ти – слідчий. Ти маєш розуміти, що такі злочини не мають терміну давнини. І це відбулося не просто з дорослою людиною, а з дитиною, яка десятиліттями не могла подолати наслідки.

Здається, ми постійно про це говоримо, навчаємо правоохоронців, закликаємо потерпілих звертатися. Ми кажемо: навіть якщо це відбулося з початку окупації – звертайтеся, свідчіть.

Це важливо не тільки для особистої справедливості, а для того, щоб бачити чисельність цих випадків. Щоб весь світ побачив, що війна почалася з 2014 року, а не з 2022-го. Не всі правоохоронці це усвідомлюють. Будемо вважати, що це просто людський фактор.

– Ви дуже важливі слова сказали – багаторічний процес. Людина має це усвідомлювати. Не треба давати безпідставних надій, мовляв, звертайтеся, і ми все зробимо швидко й чудово.

Треба, по-перше, пояснювати, що це багатоетапний процес, який може зайняти рік або півтора, але ми будемо намагатися зробити все якомога швидше.

По-друге, забезпечити конфіденційність та пояснити людині, як саме все відбуватиметься. Було багато відгуків від потерпілих, що їм телефонує якась невідома людина, російською мовою представляється і запитує: "Чи з вами це відбулося?"

Два роки тому, коли моя справа була передана в СБУ, мені зателефонував слідчий і спитав: "Чи ви така-то і така-то?" Я не усвідомлювала, хто це. Сказала: "Так, це я". А він: "Це ви були на "Ізоляції"? А що, це правда з вами таке робили?"

Ця історія довела мене до тригерного стану, у мене почалася панічна атака. Це було знецінювання і нагадування, коли мене знову занурили у ці страшні події, бо їм, бачте, цікаво.

Не завжди правоохоронці і журналісти усвідомлюють різноманітність злочинів СНПК. Є таке ставлення: якщо було пряме зґвалтування – то це СНПК, а все інше не цікавить.

Вибачте, але пройдіть процедуру так званої "прийомки" на тюрму, коли чоловіки тебе роздягають, торкаються, лізуть до тебе руками й палицями. Як це назвати?

Або коли жінку разом із чоловіком затримують, чоловіка просто роздягають, катують електричним струмом через статеві органи й кажуть: "Або ти зараз підписуєш, або ми продовжимо більш детально ним займатися, а потім на його очах займемося тобою".

Або коли дівчину вночі виводять із камери і начебто "добровільно" ведуть "на розваги" у якусь сауну, привозять п’яну, а вона плаче і каже: "Та я ж сама пішла".

А пішла вона лише тому, що наступного дня її вивезуть у парк, щоб побачити маленьких дітей, молодшій з яких півтора року.

Я знаю цю жінку, яку через декілька років таких знущань і катувань випустили з тюрми без вироку. Вона перебуває на тимчасово окупованій території, виїхати не може. Але вона боїться навіть згадувати це і досі вважає, що сама винна.

– На жаль, це було дуже розповсюджено буквально два роки тому…

Я з великою повагою та симпатією ставлюся до журналістів, які хочуть навчатися і зрозуміти, [як висвітлювати СНПК].

Національна спілка журналістів України проводила тренінги для журналістів. Дехто з них опісля казав: "Я зрозумів, що не зможу брати такі інтерв’ю, бо це дуже травматично для моєї психіки. Я не зможу і з емпатією, і водночас відсторонено до цього ставитися".

Але я була шокована, коли на одному з тренінгів журналіст сказав: "А навіщо вона залишалася в окупації? Вона сама винна".

Він звинувачує не злочинця, а людину, яка, можливо, не встигла виїхати чи мала інші обставини, але залишалася у своєму домі, на своїй українській землі. Знаєте, це як після Другої світової: якщо ти залишився під окупацією німців, то їдь у Сибір, бо ти сам винен.

Це дуже радянський підхід: якщо з молодою жінкою щось сталося, то вона завжди сама винна. Вона вдягла занадто коротку спідницю, занадто яскраво нафарбувалася, занадто пізно пройшлася вулицею. Завжди звинувачували потерпілу, бо "чоловік є чоловік, він має право так робити".

І от зараз цей радянський погляд транслюють на потерпілих, які залишилися в окупації. Я дякую, що практично всі присутні тоді були збентежені цією відповіддю, відреагували й взяли участь в обговоренні.

Перше правило для журналістів – не звинувачувати. Друге правило – не ставити себе на місце потерпілої й не казати: "Я розумію". Навіть я не зрозумію, що відбувалося з Наталею Власовою, хоча ми були в одному місці. Але це її особиста історія, її власні переживання за дітей, за чоловіка.

Я не зрозумію молоду дівчину, яка виїжджала з окупованої Запорізької області через блокпости, і росіяни їй сказали: "Скільки тобі років? А, 18? То з тобою вже можна".

Батьки "викупали" дитину в росіян, щоб її не чіпали. Вона отримала психологічну травму, яку досі не може подолати. Я була вражена, коли одна людина, яка теж пережила СНПК, почала казати: "Та що вона там пережила?"

Але ця дівчина у свої 18 років, можливо, отримала травму навіть більшу, ніж якась інша доросла жінка. Ми не можемо зрозуміти, що кожна людина пережила в тій чи іншій ситуації.

В нашій організації [мірятися горем] – це табу. Ми одразу домовилися: будь-яка дитина, будь-яка жінка чи чоловік переживають свої страшні трагедії. Питання в тому, як вони далі з цим житимуть і як ми маємо їм допомагати.

Щодо журналістів, тут треба знайти тонку грань: коли ти співчуваєш людині, маєш величезну емпатію, але не порушуєш її кордонів. Це дуже важливо.

Як на мене, зараз уже є розуміння, що інтерв’ю беруть не для того, щоб вичавити деталі конкретного випадку, а щоб почути про сам досвід, про людину.

Я була вражена, коли французька журналістка приїхала брати інтерв’ю й цілеспрямовано запитувала про анатомічні деталі. Коли вона втретє почала ставити дивні, на мій погляд, запитання, я просто встала й сказала: "Ми завершуємо це інтерв’ю".

Я радію, що в українських журналістів все ж таки є розуміння, що так робити не можна. Ви берете інтерв’ю не про один випадок, а про численні злочини Росії проти України.

Олена Барсукова, "Українська правда. Життя"

Якщо ви зазнали сексуального насильства, отримати юридичну та психологічну допомогу можна за контактами, зібраними тут.