2. У нас звернення до психолога чи психіатра часто сприймається як прояв слабкості: інтерв’ю з Мариною Леснік, лікаркою-неврологом, психіатринею та волонтеркою

3. Як діагностувати справжні причини болю: інтерв’ю з Мариною Леснік, лікаркою-неврологом, психіатринею та волонтеркою

Хронічний стрес, недоспані ночі, тривога за рідних — війна впливає на кожного українця і позначається на здоров’ї. Головний біль, біль у спині, судоми, загальне погіршення самопочуття — деякі з цих симптомів можуть бути як ознаками хронічної втоми, так і реакцією психіки на події навколо.

Багато хто добре знає основи психологічної самодопомоги. Але далеко не всі готові просити про фахову підтримку — звертатися до вузькопрофільних фахівців, особливо якщо після первинного огляду сімейний лікар скеровує пацієнта до психіатра.

Детально про те, при яких симптомах варто звертатися до профільних фахівців, і як війна та постійний стрес впливає на наше психічне та неврологічне здоров’я «Вечірньому Києву» розповіла лікарка-невролог Марина Леснік.

— Пані Марино, розкажіть, будь ласка, про вашу діяльність — і медичну, і волонтерську.

— Я лікарка-невролог і психіатр, працюю в приватній клініці «Гармонія здоров’я». Але вже понад півтора року поєдную її з виїздами на прифронтові території з благодійною організацією «Фріда». Я одна з капітанок місії. Ми їздимо до цивільного населення, надаємо безоплатну медичну допомогу, розгортаємо повноцінний поліклінічний прийом із залученням лікарів різних спеціальностей — від терапевтів до судинних хірургів, онкологів та психологів.

Реальність така, що в прифронтових селах та містечках практично не залишилося вузькопрофільних лікарів та і взагалі медичних працівників. Переважно там залишилися люди похилого віку, яким і фізично і психологічно важко їхати багато кілометрів до найближчої лікарні.

— Ви маєте поєднання спеціалізацій — неврологія та психіатрія. Як війна впливає на стан людей з точки зору обох напрямів?

— Це поєднання зараз дуже актуальне, бо багато захворювань перебувають на межі між психіатрією та неврологією. Хронічний стрес безпосередньо впливає як на появу нових симптомів, так і на загострення вже наявних хвороб. Найчастіше пацієнти скаржаться на хронічні головні болі, болі в спині, порушення сну.

Є дослідження, які вказують, що хронічний стрес пришвидшує когнітивні порушення, сприяє появі аутоімунних захворювань та загострює хронічні хвороби.

Часто ми бачимо функціональні неврологічні розлади — коли є симптоми, але немає органічної обʼєктивної причини. Це можуть бути запаморочення, хиткість при ходьбі або тіки і т.д

— Чи є вікові відмінності у проявах цих станів?

— Зараз усе дуже розмито. У старших людей, особливо на прифронтових селах, де ми працюємо, населення переважно літнє, і там багато неврологічних проявів, пов’язаних із супутніми хронічними хворобами — гіпертонічною хворобою, цукровим діабетом тощо. У молоді більше психоемоційних розладів — тривожність, депресія. Але разом з тим вони зараз активно звертаються до лікарів.

— Ви маєте досвід роботи з різними групами: мешканці Києва, ВПО, люди в прифронтових зонах. Чи відрізняється їхній стан?— Найбільша відмінність — у прифронтових зонах дуже запущені хронічні хвороби. Люди часто не мають доступу до базових ліків, не приймають препарати від тиску, і це посилює як фізичний, так і психоемоційний стан. Але й у Києві ситуація непроста. Багато ВПО перебувають у скрутних становищах, не мають ресурсу та бажання звертатись за допомогою, зокрема через важкий психоемоційний стан. Часто їх приводять родичі, ще досі існує стигматизація — люди не вважають тривожність чи депресію проблемою.

— Ви згадали стигматизацію. Що саме маєте на увазі?— Це негативне ставлення суспільства до психіатричної/психологічної допомоги або до людей, які мають психіатричні розлади, що призводить до упередженого ставлення і відмови людей від лікування.

Коли пацієнту пропоную звернутися до психіатра, часто чую: «Та я ж ще не поїхала головою». Для багатьох психіатр — це щось страшне, пов’язане з важкими психічними хворобами. Ми намагаємося це змінювати, пояснювати, що звертатися по допомогу — це нормально. І що психіатр — це такий же лікар, як і всі, а психіатричні хвороби так само потребують лікування, як гастрит, панкреатит тощо. А психолог — це вже про роботу з емоціями, з внутрішніми переживаннями. Ідеально, коли працюють обидва фахівці в тандемі. Але якщо немає такої можливості — хоча б психіатр має бути першим кроком.

— Пані Марино, ви згадали, що ще до повномасштабної війни в Україні була висока кількість недіагностованих депресивних і тривожних розладів. Чому так склалося?

— Так, на жаль, ще до війни ми були серед лідерів за кількістю недіагностованих депресій. І це, як на мене, багато в чому пов’язано з нашою ментальністю. У нас звернення до психолога чи психіатра часто сприймається як прояв слабкості.

Дуже часто я чую від пацієнтів: «Я думала, що впораюся сама». Це така внутрішня установка — ніби просити про допомогу соромно. Історично це також пов’язано з радянською каральною психіатрією: люди боялися стати на облік, боялися втратити роботу, боялися осуду сусідів. Цей страх досі живе в нашій культурі.

— Але, здається, ситуація почала змінюватися?

— Так, особливо за останній рік-півтора. З’явилася, умовно кажучи, «мода» на психологів та психологічне здоровʼя. Але я б сказала, що це вже необхідність. Насправді зараз мало людей, які не потребують психологічної чи психіатричної допомоги. Хронічний стрес робить свою справу.

— Часто люди бояться, що психіатр «посадить на таблетки»…

— Це дуже поширений міф та страх людей. Насправді звернення до психіатра — це насамперед про турботу про себе та вчасну діагностику своїх проблем. Іноді ми просто констатуємо, що все в межах норми. А іноді — що потрібна допомога. Але це не означає, що людину одразу «посадять» на препарати, взагалі трактування «посадять» вже є хибним, адже сучасні підходи у лікуванні тривожних чи депресивних станів абсолютно точно не зроблять вас «овочем», а навпаки неабияк покращать якість життя, продуктивність в цілому. Найбільше побічних дій може бути не від таблеток, а від проявів самої хвороби.

— А як щодо фізіологічних змін? Чи може стрес справді змінювати мозок?

— Так, і це підтверджено нейробіологічними дослідженнями. Хронічний стрес впливає не лише на функціональний стан, а й на структуру мозку. Наприклад, зменшується гіпокамп — зона, відповідальна за пам’ять і регуляцію емоцій. Це призводить до погіршення пам’яті та підвищеної тривожності. Також стрес знижує активність сірої речовини в префронтальній корі — це впливає на концентрацію, самоконтроль, здатність до навчання. А ще збільшується активність мигдалевидного тіла — центру страху. Це викликає постійну тривожність і гіперреакцію на загрози.

— Тобто, умовно кажучи, якщо людина постійно не висипається, працює без відпочинку, живе в тривозі — її мозок змінюється?

— Саме так. Ми гірше запам’ятовуємо, нам важче концентруватися, ми стаємо більш тривожними, менш стійкими до стресу. І це не просто «втома» — це в майбутньому органічні зміни. Але важливо розуміти: це відбувається тільки при довготривалих процесах, тому чимшвидше почнете турбуватись про себе — тим менше ризиків в майбутньому.

— І що з цим робити? З чого починати?

— Завжди з найпростішого — з корекції способу життя. Нормалізувати сон, харчування, фізичну активність. Це база. Якщо ми не спимо, не їмо нормально, не рухаємося — жодна пігулка не допоможе. Фізична активність — хоча б 150 хвилин на тиждень. Гігієна сну — провітрювати кімнату, не сидіти в гаджетах перед сном, лягати в один і той самий час. Якщо ці базові речі не допомагають — тоді звертатися до фахівця.

— Але ж це найважче — почати з простого…

— Так, бо ми всі хочемо чарівну пігулку. Я це дуже добре розумію і як лікарка, і як пацієнтка. Але пігулка — не панацея. Якщо ми п’ємо ліки, але при цьому не змінюємо спосіб життя, не відпочиваємо, не рухаємося, то ефекту не буде. Медикаментозна терапія — це лише частина. А фундамент — це наш спосіб життя. І навіть у складних умовах війни ми маємо намагатися зберігати цей фундамент. Якщо не вдається — тоді звертатися по допомогу. І це нормально.

— Пані Марино, ми вже говорили про вплив стресу на організм, але біль — це ще одна складна тема. Як розрізнити, коли біль має фізіологічну причину, а коли — психосоматичну?

— Це справді важливо розуміти, щоб лікування було ефективним. Якщо ми говоримо про хронічні больові синдроми, то насамперед усе залежить від органу, в якому виникає біль. Але буває і поєднання — наприклад, синдром подразненого кишківника. Пацієнти звертаються до гастроентеролога, і коли він діагностує, що немає органічних змін, тоді або самостійно починає лікування, якщо має відповідну компетенцію, або направляє до психіатра. І це правильно, бо такі стани потребують мультидисциплінарного підходу: гастроентеролог, психіатр, психолог. Кожен виконує свою роль.

— Тобто психіатр у таких випадках — не виняток, а необхідність?

— Саме так. Медикаментозну терапію може призначити будь-який лікар, якщо це в межах його спеціальності та компетенції. Але якщо ми говоримо про психосоматичні прояви, то психіатр — це ключова фігура.

Іноді пацієнт не розуміє, що біль у спині чи голові може бути пов’язаний не лише з фізичними причинами, а й з емоційним станом. Невролог у таких випадках виключає органічні порушення, а далі — або психотерапія, або фізіотерапія, або обидва.

— Спина і голова — це зараз найчастіші скарги?

— Так, особливо якщо йдеться про хронічний біль — тобто той, що триває понад три-чотири місяці. Якщо немає об’єктивних причин, а біль лише посилюється, варто звертатися до невролога. Але важливо пам’ятати: біль у попереку, наприклад, може бути пов’язаний і з гінекологічними, і з урологічними проблемами. Тому тут потрібна широка диференціація.

— Чи коректно в цьому контексті згадувати посттравматичний стресовий розлад? І чи він стосується лише військових?

— Це дуже поширене хибне уявлення. ПТСР — це не лише про війну і не лише про військових. Це розлад, який виникає після психотравмуючої події. Це може бути аварія, насильство, втрата близької людини. Іноді ми діагностуємо ПТСР, який сформувався 20 років тому.

І ще важливо розрізняти ПТСР і неврологічні прояви. При ПТСР симптоми посилюються при спогадах про травматичну подію. При неврологічних захворюваннях такого немає.

Також через диджиталізацію зараз багато самодіагностики серед пацієнтів, пацієнти або самі собі ставлять діагнози або чат GPT.

— Тобто людина приходить і вже «знає», що в неї психіатричний діагноз?

— Так, і це не завжди відповідає дійсності. Часто це поєднується з гіперфокусом на своєму здоров’ї, з численними обстеженнями, які нічого не виявляють. Ми називаємо це соматоформним вегетативним розладом. Людина має багато тілесних симптомів — з боку серця, шлунка, дихання — але органічних причин немає. Вона ходить по лікарях, збирає цілу папку обстежень, але не вірить, що все в нормі.

— І таких пацієнтів зараз багато?

— Дуже багато. Особливо серед молоді. Вони щиро переконані, що з ними щось не так, і не можуть прийняти, що причина — в емоційному стані. Це не означає, що вони щось вигадують. Їхній біль реальний. Але причина — не в органі, а в нейромедіаторах мозку. І тут потрібна допомога психіатра або психотерапевта. І головне — не соромитися звертатися. Це не слабкість. Це відповідальність за своє здоров’я.

— Пані Марино, чи змінилися підходи до лікування пацієнтів у зв’язку з війною, особливо в умовах, коли ви працюєте на прифронтових територіях?

— Так, зміни є, і вони значною мірою зумовлені обставинами. Коли ми виїжджаємо в прифронтові громади, ми розуміємо, що можемо не потрапити туди наступного місяця. Тому підхід до лікування має бути максимально практичним і адаптивним. Ми намагаємося одразу надати допомогу на певний період, залишити пацієнтам чіткі рекомендації, ліки, контакти для подальшого зв’язку. Я, наприклад, часто залишаю свій номер, щоб мати змогу коригувати терапію дистанційно.

У нас є контакти представників громад, через яких можна передати інформацію, якщо виникають проблеми. Ми також намагаємося повертатися в ті громади, де бачимо гостру потребу. Є місця, куди ми їздимо вже два-три роки.

Медицина постійно змінюється, але не лише через війну. Це природний процес розвитку. Підходи до лікування вдосконалюються, з’являються нові протоколи, препарати. Тривожні розлади, наприклад, лікуються так само як і раніше, але зараз їх стало більше. І це не лише через війну — ще до неї в нас була висока недіагностованість. Додайте сюди ковід, який теж дав серйозні ускладнення, зокрема психоемоційні та неврологічні. А тепер усе це накладається одне на одне.

— Тобто зараз важко навіть відрізнити, що саме стало причиною стану пацієнта?

— Саме так. Ми маємо справу з багатофакторними станами. Війна, ковід, хронічні хвороби, стреси, втрати — усе це впливає. Але головне — не шукати винного, а працювати з тим, що є. І головне — звертатися вчасно. Бо зараз ми вже більше говоримо не лише про тривалість життя, а про його якість. І медицина має допомагати жити якісно, навіть у складних умовах.

— Ви згадали, що пацієнти часто самі шукають собі ліки, читають поради в інтернеті. А як щодо штучного інтелекту? Чи стикалися ви з тим, що пацієнти радяться з ШІ?

— Так, і це вже не рідкість. Є вже навіть такі, хто приходять і кажуть: «Я перевірив ваш висновок у штучному інтелекті». Це частина диджиталізації суспільства, і ми маємо це приймати. Але важливо розуміти: жоден ШІ, жоден інтернет і жодна порада знайомої не замінять лікаря. Медицина — це не лише аналіз симптомів, це ще й розмова, спостереження, інтуїція, досвід. Іноді проста розмова з лікарем має психотерапевтичний ефект.

— Але ж пацієнти часто хочуть швидких відповідей…

— Так, і це зрозуміло. Але ми не можемо об’єктивно оцінити себе самі. Часто ми або недооцінюємо симптоми, або, навпаки, перебільшуємо. І тому важливо мати лікаря, якому довіряєш. ШІ може бути корисним інструментом, але не діагностом. Найкраща діагностика — це розмова з фахівцем, який бачить вас, чує вас і розуміє контекст. І саме така розмова — це те, що справді лікує.

— Пані Марино, якщо підсумувати нашу розмову, з чого має починатися маршрут пацієнта, особливо коли йдеться про тривожні або тілесні симптоми?

— Я завжди кажу: маршрут пацієнта має починатися з сімейного лікаря. Це лікар першої ланки, який знає вашу історію хвороби, може зібрати повний анамнез і визначити, чи є підстави для направлення до вузького спеціаліста. Часто тілесні симптоми, які ми сприймаємо як психосоматичні, можуть мати цілком органічне пояснення — наприклад, проблеми з щитоподібною залозою, гормональні збої, анемія. І саме сімейний лікар може це вчасно виявити.

— Але зараз багато людей намагаються самостійно визначити, до кого звертатися…

— Так, і це часто призводить до втрати часу, ресурсів і навіть до помилкових діагнозів. Людина приходить не до того спеціаліста, розчаровується, і це лише посилює її тривожність. Тому я завжди раджу: починайте з бази — з сімейного лікаря. Якщо є тілесні симптоми, як-от оніміння, порушення мови, зору, тремор, судоми — це до невролога. Якщо переважає емоційна симптоматика — тривожність, апатія, втрата сенсу — це до психіатра. А вже психіатр, за потреби, направить до психолога.

— Ви згадували про важливість профілактичних оглядів. Чому це так актуально зараз?

— Бо війна війною, а хронічні захворювання нікуди не зникли. Ми часто забуваємо про профілактику, а потім маємо справу з запущеними випадками. Після 40 років обов’язковими є мамографія, огляд гінеколога, гастроскопія, колоноскопія. І все це можна пройти безкоштовно через НСЗУ — достатньо звернутися до свого сімейного лікаря. Але, на жаль, багато хто про це не знає або відкладає.

— Ви також згадували про складні випадки, коли симптоми виявляються не тим, чим здаються…

— Так, бувають ситуації, коли пацієнт приходить із болем у спині, а виявляється — це метастатичне ураження. Але важливо не лякати людей, а пояснювати, що є так звані «червоні прапорці» — симптоми, які мають насторожити лікаря. І саме лікар має визначити, чи потрібне додаткове обстеження. Тому ще раз: не займайтеся самодіагностикою, звертайтеся до фахівців.

Наприклад, через НСЗУ можна отримати направлення на безкоштовні обстеження у різних спеціалістів. Це великий крок уперед. Так, це не завжди системно, не завжди примусово, як у деяких країнах, але можливість є. І дуже важливо, щоб люди про це знали й користувалися цим.

— І наостанок: що б ви порадили людям, які вагаються, чи звертатися до лікаря?

— Не зволікайте. Якщо щось турбує — звертайтеся. Якщо не знаєте, до кого — починайте з сімейного лікаря. Не бійтеся психіатра, не соромтеся психолога. І не покладайтеся лише на інтернет чи штучний інтелект. Найкраща діагностика — це жива розмова з фахівцем, який бачить вас, чує вас і хоче вам допомогти. І пам’ятайте: якість життя — це не розкіш, це базова потреба. І ми всі маємо право на неї.

Під щитом Батьківщини, під покровом Святого Пантелеймона: в Києві вшанували найкращих медиків України

Наталка МАРКІВ, «Вечірній Київ»