У сучасній Україні тисячі військових повертаються з фронту, стикаючись з викликами, про які суспільство часто навіть не здогадується. Адаптація до мирного життя – це не просто змінити військовий однострій на цивільний одяг. Мова йде про глибокий психологічний і фізичний процес. Журналісти “Наше місто” поспілкувалися з ветеранами і ветаранками, всі подробиці – у нашому матеріалі.
Дениса Мініна знають не лише у Дніпрі, а й далеко за його межами. Легендарний спортсмен, голова міжнародної організації Street Workout, голова ВГО Street Workout Ukraine та президент World Street Workout & Streetlifting Federation, він перетворив вуличну гімнастику на масовий рух в Україні. Завдяки йому українські атлети почали перемагати на найпрестижніших світових змаганнях.
З початком повномасштабного вторгнення Денис добровільно пішов на фронт, став аеророзвідником. Воював на Донецькому та Запорізькому напрямках. Отримав поранення. Після звільнення зі служби долучився до команди Міністерства молоді та спорту. Сьогодні він ділиться досвідом, як адаптуватися до мирного життя.
– Що стосується повернення, тут є складнощі у тому, що нам тяжко повертатись до громадянського суспільства, виключно тому, що дуже багато людей з мирного життя не до кінця розуміють, наскільки складно було там, безпосередньо на лінії бойового зіткнення, – розповідає Денис.
Повернувся з війни — не означає повернувся до життя. Бо війна вкорінюється глибоко: у погляді, у тиші, у звичних реакціях. І навіть після демобілізації вона триває.
– Ти можеш пройти хоч тисячу разів психологічну допомогу — але думки можуть залишитися на полі бою, – пояснює Денис. – Я не про спогади. Я про середовище. Якщо людина довго живе у світі насильства, то стає частиною цього світу. Навіть не усвідомлюючи цього. Мислення підлаштовується. Розум привчається. Військові, не просто бачили смерть — ми в ній жили. Довго. Системно. День за днем. Коли навколо смерть — ти її нормалізуєш. І це залишається в голові. Це сидить у мовчанні, погляді, снах. І поступово починає вбивати зсередини. І от в чому біда: після війни це не вимикається автоматично. Це треба перепрошивати.
Адаптація – це не лише справа ветеранів. Суспільство теж мусить розуміти та підтримувати. За словами Дениса Мініна, Україні потрібна нова культура – культура сприйняття ветеранів.
– У нас же є культура безбар’єрності, у нас є культура інклюзивності, – пояснює Денис Мінін. – Так само у нас під час війни повинна бути культура сприйняття ветеранів у мирному житті. І треба вчитись всім, і ветеранам соціалізуватися, і мирним людям приймати ці виклики. І треба знаходити точки дотику. Тобто сприймати нормально, якщо є ПТСР, деякі психологічні або фізіологічні розлади тощо.
Одним із ключових лайфхаків для швидкої реінтеграції Денис називає активне заповнення часу. Сам він перейшов від фронту до цивільного життя через інтенсивну зайнятість: спорт, бізнес, політика, соціальні проєкти тощо.
– Я по собі скажу, що мені легше повернутись у цивільний світ, тільки завдяки тому, що я себе зайняв максимально, – зізнається Денис. – І це лайфхак. Що робити, щоб не було у деяких хлопців жаги до наркотичних речовин, до алкоголю, до якихось думок суїцидних, до того, щоб сваритись з сім’єю, зі своєю родиною? Треба себе максимально одразу соціалізувати. Реалізувати по різних напрямках. Тобто, обирайте бізнес, політику, соціальну складову, суспільну діяльність. Зараз дуже багато професій є для військових у цивільному житті.
До того ж психологічна реабілітація, на думку Мініна, неможлива без фізичної. Спорт – це не розвага, а інструмент розвантаження мозку.
– Зазвичай люди думають тільки про психологічне відновлення, а хлопці, що повертаються, мають думати про те, щоб зайнятись будь-яким видом спорту, – радить Денис. – Нагадаю, що через фізіологічну реабілітацію ми психологічно розвантажуємось, бо це ключове. І тому кожен військовий, незважаючи на свої травми, поранення, в залежності від їх стадії, ремісії, він повинен займатись спортом. Обрати для себе футбол, волейбол, воркаут, біг, плавання, шахи, різні напрямки. І це максимально відволікає та допомагає.
Денис наводить приклад національної програми “Активні парки“. Ці заходи проводяться у кожній громаді, області та місті.
– На заходи запрошують ветеранів, – розповідає Денис. – Це не просто звичайні тренування серед цивільних, а події для бойових побратимів — фестивалі, змагання, тренінги. Там їм комфортно спілкуватися, тренуватися, бути разом. Така програма вже діє.
Для тих, хто щойно повернувся з передової, початок мирного життя може стати складним етапом. Денис Мінін дає прості, але життєво важливі поради.
– Максимально швидко приходити до розуміння, що я вже не в окопі, я вже не у бліндажі, а якщо я думаю про це, значить я вижив, – підкреслив Денис Мінін. – І максимально швидко потрібно повертатись до нормального, щасливого життя, від якого ми кайфували ще до повномасштабної і до 2014 року. Тобто максимально швидко соціалізуватись. Бо якщо ми будемо затягувати, якщо ми будемо постійно думати про це, нам буде складно.
Повернення з війни — процес, який потребує часу, зусиль і підтримки. Адаптація ветеранів — спільна відповідальність: тих, хто пройшов фронт, і тих, хто чекав удома.
Максим Шункін – ветеран, який пройшов шлях від бізнесмена до бойового командира, а тепер допомагає іншим повернутися до життя. Його історія – це свідчення сили волі й нагадування про необхідність підтримки для тих, хто захищав країну.
– До повномасштабного вторгнення я був власником бізнесу, працював з продажами, був активним у соцмережах, – розповідає він. – І саме соцмережі на початку війни стали одним з інструментів допомоги. Через них я організовував евакуацію дітей, жінок і літніх людей з Харкова на захід України.
Згодом Максим Шункін мобілізувався, став бойовим командиром.
– Мобілізація пройшла дуже швидко, я не проходив ВЛК, просто записався і пішов, – пригадує Максим. – Я був на Запорізькому напрямку. Відповідав і за бойову роботу, і за бойову підготовку, і сам безпосередньо брав участь у бойових діях.
Він підкреслює, що об’єктивне розуміння ситуації допомагало йому відчувати свою корисність. Але травма змінила все.
– Коли отримав поранення і просто фізично не зміг продовжувати свій бойовий шлях, отут почалася велика депресія, – зізнається ветеран. – Я звик жити війною, виживанням на війні, допомогою іншим хлопцям боротися, знищувати ворогів максимально якісно.
Адаптація до цивільного життя виявилася справжнім випробуванням. Ветеран зазначає, що цивільні не уявляють стресів фронту.
– Ситуація була важкою у тому, що цивільне життя повністю відрізняється від життя військових, – додав Максим. – У цивільному житті немає уяви, як живуть військові, в якому стресі перебувають, з якими проблемами стикаються.
Повернувшись додому, Максим стикався з несправедливістю, нерівністю, агресією. Фізичні обмеження додавали болю.
– Ти хочеш бути активною людиною, займатися спортом, але у тебе немає здоров’я, – додає Максим. – І ти лежиш і просто починаєш плакати від того, що немає сил. Дуже важко проходити лікування і реабілітацію, тому що ти бачиш людей, яким ще гірше ніж тобі.
Поштовхом до відновлення стала внутрішня робота над собою.
– Мені допомогло самостійно прийняте рішення, що треба відмовитися від війни, яка у мене в голові, – каже Шункін. – Потрібно навпаки сісти і планувати своє життя надалі. На день, на тиждень, на місяць.
Розширення оточення, самонавчання та аналіз допомогли. Повернувшись до бізнесу, Максим віддав сили соціальній роботі: був і амбасадором проєкту ТитаниUA, і радником начальника ГУНП.
– Зараз я – позаштатний радник міського голови міста Підгороднього з питань ветеранської політики, – розповів Максим. – Просто на волонтерських засадах займаюсь тим, що створюю інфраструктуру для ветеранів, намагаюсь створити ветеранський простір, об’єднати ветеранів для підтримки захисників, які тільки будуть повертатися.
Один з лайфхаків Максима – щоденні заняття, які заповнюють життя новими сенсами.
– По понеділках я займаюсь бігом, намагаюсь підтягуватись на турніках, – ділиться він. – По вівторках я почав займатися великим тенісом. В середу – більярд. У четвер я все ж таки займаюся військовою бойовою підготовкою. У п’ятницю ходжу в театри, музеї чи на зустрічі. У суботу в мене кінний спорт. Неділя – день для родини.
Особливе місце у житті ветерана посідає іпотерапія. Спілкування з тваринами стало своєрідним лікуванням для самого Максима та його оточення.
– Так склалося, що довелося вивезти коней з Синельниківської громади, яка зараз знаходиться під вогнем, – пояснив Максим. – І я перевіз їх до себе і організував догляд за цими тваринами. У процесі такої роботи я захопився. Тому що вони, по суті, почали лікувати мене і моїх родичів, знайомих. Цей проєкт не є комерційним, він повністю благодійний. Я за власні кошти, за свою пенсію по інвалідності утримую цих коней.
Щодня центр приймає 10-30 родин, планується розширення проєкту та навчання верхової їзди.
Історія Максима Шункіна – не лише про особисте відновлення, а й про те, як ветерани можуть стати опорою для інших. Війна змінює людей, але з підтримкою – від родини, громади чи навіть коней – повернення до життя можливе.
Дар’я Андрусенко-Якотюк, ветеранка з Дніпра, почала свій військовий шлях ще у 2014 році як волонтерка. Її допомога була спрямована на підтримку різних підрозділів, але згодом вона зосередилася на 43 батальйоні, створеному в Дніпрі як підрозділ територіальної оборони.
– В кінці 2015-го або на початку 2016-го я підписала контракт, — пригадує Дар’я. – Я служила у цьому батальйоні до листопада 2020 року, коли, маючи достатню вислугу, вирішила розірвати контракт і повернутися до цивільного життя.
Після короткої паузи Дар’я знову повернулася до війська у 2022 році, коли почалася повномасштабна війна. Трагедія спіткала її того ж року.
– У 2022 році загинув мій чоловік, це одна з перших втрат, – каже Дар’я. – Він був замкомбригом, 128 бригади тероборони.
Після цього Дар’я відправила свого 12-річного сина за кордон, а сама приєдналася до 128 бригади, де очолила взвод матеріально-технічного забезпечення. Однак сімейні обставини змусили її звільнитися у березні 2025 року.
– Не було з ким залишати сина, – каже вона. – До цього часу він був у Польщі з кумою, але вона переїхала, і мені треба було щось вирішувати.
Дар’я повернулася до цивільного життя, але цей перехід виявився складним.
Після демобілізації у 2025 році Дар’я зіткнулася з труднощами у питанні працевлаштування.
– Я отримувала пропозиції роботи у державних установах, але відмовилася через низьку зарплату, – пояснила ветеранка. – Я зрозуміла, що на такі гроші не виживеш.
Повернення до цивільного життя стало для Дар’ї не лише практичним, але й глибоко емоційним викликом.
– Наприклад, мене тригерить, коли кожного вечора у розважальному центрі неподалік гримить музика, – пояснює Дар’я. – Я цього не розумію. У мене зараз дуже обмежене коло спілкування, і я не знаю, про що з людьми говорити.
Особливо болісною є втрата чоловіка, яку Дар’я досі не встигла повноцінно пережити.
– Я не дала собі шансу пережити горе, – каже вдова захисника. – Я просто пішла вперед-вперед-вперед, тому що я знала, що якщо зупинюсь, то я ляжу. Я звернулась до психолога, але там почали порівнювати моє горе – загибель чоловіка – з втратою собаки, і сказали, що у всіх одне й те ж саме. Я дуже люблю собак, але я не хочу порівнювати.
Цей досвід лише підкреслив актуальність якісної психологічної підтримки для ветеранів. Наразі Дар’я бореться з внутрішнім страхом за майбутнє.
– Якось питаю сина: “Яка я у тебе мама?” – розповідає ветеранка. – А він каже: “Нормальна”. Я питаю: “В якому сенсі нормальна?” А він: “Ну ти рандомна”. І я розумію, про що він. Бо справді — іноді я вся така сюсі-пусі, цьом-цьом-цьом, а потім мене раптово клинить: щось не так, ти не правий. Він це бачить. Я боюся, а якщо раптом мене не стане, що буде робити мій син. Мені здається, що у 12 років він повинен уміти все. Тому я йому намагаюся завчасно дати всього побільше.
Повернення до мирного життя для жінок-ветеранок часто стає викликом, з яким важко впоратися наодинці. Дар’я пройшла війну, але тепер її головна битва — за власне майбутнє.
– Основна проблема – знайти себе, мати можливість спробувати щось нове, – зізнається вона. – Пройти якесь навчання. І головне, працевлаштуватися потім. Я шукала курси, вони є, але у більшості випадків там фахова освіта, а не для розвитку. Мені цікаво, наприклад, мови вивчати, я люблю писати, але хотілося б робити це більш професійно.
Дар’я не зупинилася. Цьогоріч вона вступила до магістратури Донбаського державного педагогічного університету, де здобуває освіту психолога.
— В якийсь момент я зрозуміла: якщо не можу знайти психолога, який мені підходить, стану ним сама, — пояснює вона. – Це і відповідь на мої потреби, і шлях до того, щоб допомагати іншим. Я дуже багато бачила всього руйнівного, зараз мені хочеться створювати, будувати.
Дар’я не ідеалізує свій досвід й відкрито говорить про складність адаптації. Вона дала декілька порад ветеранам з надією, що вони стануть у нагоді.
– У першу чергу не очікуй нічого, – підкреслила Дар’я. – Щоб не бути розчарованим, не розраховуй на те, що ти повернешся в якесь середовище, яке ти добре знаєш. Все буде не так, як раніше.
Ветеранка наголошує, що мова не про повернення у домашній комфорт, це радше про нове випробування.
– Не роби ілюзій на рахунок того, що тобі віддячать, – додала ветеранка. – Такого не буде. Треба бути готовим до того, що ти на фронті був сильним, але тут тобі треба бути ще сильнішим. Обов’язково потрібно користуватися всіма державними програмами, якими ти можеш. Стиснути зуби, нерви в кулак — але треба йти по цих сходинах. Пробувати. Тому що, якщо ти розгубишся, то потім дуже важко віднайти себе.
Однак найголовніше, за словами Дар’ї, це підтримка сім’ї.
– Коли ти повертаєшся — не уникай спілкування з родиною, не закривайся у собі, – радить ветеранка. – Тому що єдина справжня підтримка, яка існує — твої близькі
Для ветеранів адаптація до мирного життя часто неможлива без одного важливого ресурсу — підтримки родини. Саме вона стає опорою, коли здається, що все інше похитнулося. Історія Наталії Віталіївни Танчик це доводить. Її онук служив військовим медиком. Допомагав іншим, але майже не говорив про себе.
– Він служив у госпіталі, — розповідає Наталія Віталіївна. – Все тримав у собі. Оберігав нас навіть тоді, коли сам ледь тримався.
Після того, як почалися проблеми із серцем, чоловік змушений був вийти на пенсію. Тепер працює цивільним лікарем і, як багато хто з ветеранів, намагається заново будувати життя у мирному світі.
– У нього дружина, двоє дітей, — каже бабуся. – Родина це його тил, броня, найдорожче, що є у світі.
Сама Наталія Віталіївна не просто підтримує онука словом. Вона, як може наближує нашу перемогу. Жінка вже третій рік ходить до пункту, де плетуть маскувальні сітки для фронту. Волонтерська спільнота має назву “Вузлик допомоги”.
– Коли я вперше туди прийшла, думала, що не зможу, – зізнається пані Наталія. – А зараз ми, як велика родина. Тут також є родички ветеранів, ми разом плетемо сітки, спілкуємось, підтримуємо одна одну.
На пункті збирають вторинну сировину, замовляють необхідні матеріали. Чоловік Наталії ріже тканину на стрічки. Вони створюють не просто сітки — вони вплітають у них надію та любов.
– Коли військові дякують, у мене сльози на очах, — каже волонтерка. – Бо розумієш, що твоя робота важлива. Що ти не просто сидиш вдома. Ти – частина великої справи.
У день народження, на свята — їхня родина завжди разом. Це традиція. Це основа. Бо коли поруч ті, хто любить — легше повертатись до життя.
У “Вузлику допомоги” чекають нових волонтерів — тих, хто хоче бути корисним, відчути причетність, знайти тепло у команді.
Бо війна змінює людей. Але саме люди — родина, волонтери, сусіди — допомагають не втратити себе. І повернутися додому не тільки фізично, а й душею.
Ветеран Сергій Коцюба ділиться своєю історією адаптації, а також порадами для побратимів, які тільки-но повертаються з фронту.
– Я пішов на фронт у березні 2022 року, — згадує Сергій. – Був на різних напрямках: і Харківський, і Запорізький, і Донецький.
Його бойовий шлях завершився на Донбасі, де у 2023 році він отримав поранення.
– Пройшов лікування, реабілітацію, став ветераном війни, маю інвалідність, — говорить чоловік.
Найскладніше, каже Сергій, — це не біль від поранення, а душевний тягар війни.
– Складно було повернутись до мирного життя, адаптуватись, – зізнається ветеран. – Але дякувати сім’ї: дружині, сину, доньці, матері. Їхнє тепле ставлення дуже допомогло. Коли лежав у лікарні з пораненням, я бачив: якщо у людей немає підтримки, їм дуже тяжко. А ті, у кого є сім’я, незважаючи навіть на тяжкі поранення, швидше одужують.
Сьогодні Сергій не працює за фахом, але й не сидить склавши руки.
– Зараз опікуюсь домашніми справами, – додає ветеран. – Як буває дуже сумно — щоб не впадати у депресію займаюсь ремонтом автомобілів. Це відволікає.
Повернення ветеранів до мирного життя — це складний і тривалий процес, що потребує злагодженої роботи держави, суспільства та самих захисників. Від належної підтримки сьогодні залежить, яким буде наше спільне завтра — сильним, згуртованим і гідним їхньої жертовності.
Фото НМ та з особистих архівів героїв.
Раніше ми писали: У Дніпрі стартує грантова та освітня програма для ветеранів і ветеранок: як долучитися.
Категорія: Важливо, Війна, Інтерв'ю, Новини Дніпра, Суспільні та соціальні новини Дніпра, Тема дня
Позначки: Ветерани, Війна росії проти України, Головне, ЗСУ
