Одеса вже не та, все з ніг на голову, от колись, понаїхали… Доволі стандартний набір фраз, який чують нові мешканці та гості міста. Хоча критики нової Одеси забувають, що саме ті, хто «понаєхі», й були творцями міської культури, традицій, архітектури – усього того, за що місцеві автохтони так люблять своє місто.
Я не знаю, якою Одеса була багато років тому і не розумію вислову «справжня Одеса». Для мене вона справжня і неповторна щомиті, як неповторний і той момент, коли я потрапила сюди вперше.
«Ласкаво просимо до міста-героя Одеси» і величезний синьо-жовтий прапор – це перше, що впало у вічі пасажирам потягу «Сімферополь – Одеса» 6 квітня 2014-го, серед яких була і я. «Я – вдома, я – в Україні» – моя перша думка, а перша дія – потік сліз, котрий я стримувала у Криму протягом декількох місяців, пообіцявши собі, що російські окупанти їх не побачать.
Хоча і дому у звичному розумінні ні в кого з нас тоді не було, і приналежність Одеси до української ідентичності ще не раз викликатиме сумніви, я відчувала, що тут реалізувати сценарій Крим-2 навряд чи вдасться, втім, як і довго тужити.
Нас, кримчан, того ж вечора ласкаво прихистив один з корпусів санаторію «Куяльник». Наступного ранку знайомство з містом я розпочала з громадського транспорту.
– Сьома задня, – штовхаючи мене у бік, звертається пасажир маршрутного таксі, що стоїть поруч.
– Вибачте, чия сьома задня? – перепитую я здивовано. Навколо сміх, а найближчий дідусь, посміхаючись, промовляє:
– Такі ви приживетесь в Одесі.
Хто б що не казав, але те, що в Одесі дорогу слід перепитувати тричі, я зрозуміла майже одразу, щойно вийшовши з маршрутки. Саме після третьої, цього разу правильної відповіді, я з подругою нарешті прямую до будівлі Головпоштамту у супроводі колоритного «одеського дідуся», котрий будь-що хотів нас провести. Зупиняючись біля кожного будинку, ми вислуховуємо коротеньку лекцію з топоніміки, міських звичаїв та рецептів «одеської кухні».
– Дівчатка, ну шо ви переживаєте, Крим, Крим, – він же півострів, а Одеса – вона ж ціла! Ціле завжди краще, ніж половина! Я що, неправду говорю? – На таку тираду й вираз обличчя нашого супутника не відреагувати сміхом було нереально.
Зворотним шляхом ми прямуємо до місця, про яке чув кожен мешканець нашої країни, навіть той, який ніколи не бував в Одесі.
Привоз. Галасливе, строкате, цікаве, різноманітне, веселе (особливо коли в тебе крадуть останні гривні), «чесне» – про що тобі нагадують таблички з написами «точный вес» – усе це разом справляє неповторне враження. Придбати якісну і дешевшу, ніж в інших місцях, продукцію на Привозі – це ціле мистецтво, якому я вчилася не один місяць. І хоча зараз завдяки різним супермаркетам поруч із будинком можна придбати практично все, я продовжую їздити на Привоз не так за продуктами, як за враженнями і настроєм. Продавчині, які змагаються з покупцями у мистецтві торгу, інтелігентна лайка, рекламні слогани й вислови продавчинь, що не снилися найкреативнішим менеджерам: «вашей наглости даже раки не выдержали, покраснели», «скумбрия, пока не уставшая», «не мните персики, это вам не Кардашьян», «не берете, так хоть попробуйте и похвалите», «мне стыдно за ваш взгляд на мои креветки» – лишають по собі спогади, які виринатимуть у пам’яті у скрутні часи.
У найближчі кілька тижнів ми знайомилися з красою куяльницьких краєвидів, репертуаром міських театрів і… людьми. Саме вони того буремного 2014-го повернули мені віру в людяність, доброту й патріотизм. Що в «Куяльнику» мешкають кримчани, тоді не знав хіба що лінивий до новин одесит. Щовечора, повертаючись до номера, я перший і останній раз у житті бачила незнайомих людей, котрі приносили якісь речі, дитячі памперси, квитки в кіно, посуд, теплі ковдри тощо. Особливо мені врізалася у пам’ять бабуся, котра торохкочучи кравчучкою, йшла з домашньою консервацією для наших військових і довго вибачалася, що, на жаль, вона більше нічого не має.
Але вона, як і сотні інших одеситів, мала набагато більше: щиру душу, доброту та повагу до наших захисників. І саме за це я люблю мій новий дім – за відданих людей, на яких можна завжди покластися у скрутну хвилину.
З днем народження, місто щирих людей, ласкавого моря та незгасаючого гумору!
— Ооо… сідайте зручніше! — кажу я, коли розповідаю цей славнозвісний епізод мого життя. Він вже став легендою і посідає поважне місце у розповідях про моє тепле та голе (так, саме так!) знайомство з Одесою.
До Одеси я приїхала не лише як переселенка з українського Севастополя, а й як «студентка звичайна» до мами в гості (такої ж переселенки з Криму). І якщо ви чекаєте, що я зараз почну розповідати про те, як з першого погляду закохалась в Одесу, так такі нє… Зустріла мене Одеса-мама своєрідно.
Що найперше роблять студенти з інших міст, коли приїздять до Одеси? Звісно, йдуть на пляж! Разом з другом ми біжимо за теплими хвилями та південною засмагою! Прекрасний день, настрій – що треба, водичка тепла, на навчання ще не скоро. Спраглі до солоних бризків, добрих півтори години ми насолоджувались морем. Трішки посинілі, але щасливі, сміючись, починаємо шукати, де ж наші пляжні рушники? Посмішки поступово щезають з наших донедавна щасливих облич і ми розуміємо, що в нас вкрали все!
І тепер ми багатії – у кожного по купальному костюму.
Найнеприємніше, що, крім речей і телефонів, щезли наші документи. Навіщо брати документи на пляж, запитаєте ви. Просто у переселенців своя логіка, документи поруч повинні бути завжди, адже ти ніколи не знаєш, коли доведеться тікати. Стою я гарна, босонога, в купальнику, телефоную мамі з чужого номера і кажу: «Мам, ти тільки не хвилюйся, я в поліції». Зрозуміло, що мама після цих слів не хвилювалася анітрохи. Про що згодом розповіла у яскравих фарбах з використанням не те щоб нецензурної, але й не пестливої лексики.
Квест «відшукай документи» за порадою поліціянтів розпочався з найближчого смітника, саме туди зазвичай злодії викидають поцуплені папери. Замолоду віриш, що навіть злодюжки мають серце й кинуть документи десь поруч. Чи то «крадуни» були безсердечні, чи то ми надто наївні, але нічого нам тоді знайти не вдалося.
Після згаслої надії поволі з наших облич зникала і посмішка. Надвечір стає прохолодно, а наша одежа зігрівала хіба що почуття пристойності. Після знайомства з усіма смітниками у районі кілометра та увібравши в себе деякі їх аромати, ми почали шлях до маминого дому. За годинку вирішили відпочити на найближчій лаві.
Назустріч нам йшла, а точніше сказати – пливла жіночка, вік якої вгадати було важко. Проте приналежність до місцевих мешканців стала зрозумілою одразу, як тільки вона почала розмову.
– Деточка, а где же улыбка? Вы же в Одессе – столице хорошего настроения!
– Якого гарного! Речі вкрали, документі вкрали, в поліції ніхто нікого не шукає, шо за бандитське місто…
– Эх, деточка. Печально, но это же не главное. Главное, что пока зубы свои, улыбаться нужно всегда и желательно широко.
Сказати, що ми почали сміятися, це нічого не сказати. Ми реготали так, що деякі перехожі, які раніше лякалися в центрі міста людей у самих тільки купальниках, взагалі стали сперечатися між собою: ми п’яні чи потерпаємо від ще більш тяжких залежностей.
Жіночка неквапливо попливла далі, а я у той момент зрозуміла, що почуття гумору – це така штука, що може врятувати за будь-яких обставин, і в Одесі її єсть. І коли мені стає сумно чи тривожно, я підходжу до дзеркала і посміхаюсь, Богу дякувати, «усіма своїми зубами».
Такі Одеса – місто, що вміє залишити слід у серці. Трохи згодом я закохаюся в її архітектуру та, найголовніше, в її людей – творчих, самобутніх, відкритих і веселих. І це дає мені можливість зростати творчо і крок за кроком відкривати таємниці й загадки вже мого міста.
Будь нам, Одесо, а ми – будемо для тебе. Дякуємо за все, твої нові мешканці!
Ще на тему: Тест на одесита: захоплюючі історії вулиць і назв нашого міста (відео)
