Коли в серпні 1991 року Україна, хитаючись на зламі імперії зла, вийшла з-під червоного прапора, це було, кажуть, схоже на те, як старий чоловік раптово згадує своє ім'я після довгої коми. Народ, десятиліттями втиснутий у чужу плоть, прокинувся в тілі країни, яку не до кінця впізнавав.
Незалежність настала не як штурм, не як ураган – а як несподіваний світанок, у якому ніхто до кінця не знав, куди йти. Судячи з усього, ні в кого і плану-то особливого не було. Покоління, яке стало свідком цієї тиші після шторму соціалізму, – назвемо його для стислості поколінням-91 – було романтичним, але наївним. Вони прийняли свободу як даність, а не як вистражданий вибір. Вони хотіли, щоб їхня країна була Європою, але розмовляли цитатами московських «вождів» і бардів. Вони вітали незалежність однією рукою, а іншою продовжували тримати «Правду» і «Труд» за три копійки.
Фатальна особливість у тому, що незалежність України почалася з компромісу. Не з революції, а з парламентського голосування, де депутати комуністичної формації, які ще вчора присягалися у вірності Союзу, раптом перевзулися в націю. Ну як раптом – радше за сигналом тодішнього начальства. У цьому була отрута уповільненої дії: радянська еліта не була повалена, вона просто перефарбувалася, змінивши прапор на фасаді, але залишивши ті ж меблі в кабінетах.
Олесь Доній, який у 1990 році був студентом й організував з друзями «Революцію на граніті», пізніше зізнавався, що готувався до довгої боротьби і навіть багаторічного ув'язнення. Але, за його словами, «можливо, набагато швидше прийшла незалежність, ніж ми про це думали, мріяли, очікували». І суспільство виявилося просто не готовим до швидких змін, а силами студентів, на яких хижо накинулася тодішня «правоохоронна» машина, не вдалося очистити країну від стародавнього накипу.
І в цьому була головна біда. Незалежність нібито настала, але радянський лад залишився всередині. Не очистили простір – ні політичний, ні ментальний. Не витягли з країни дух підпорядкування, страху перед «верхом», звички жити за чужим наказом. У підсумку всередині України залишилася нерозкрита валіза з подвійним дном, у якій усе ще ворушилася тінь Кремля. І не просто ворушилася, а всіляко пакостила, скуповувала ласі шматки економіки і впроваджувала всюди своїх агентів.
А покоління-91 мріяло. Віра його представників у світле майбутнє країни була крихкою, але щирою. Вони несли на руках перші вибори, йшли під жовто-блакитними прапорами, як під святими хоругвами. Десь наївно, десь піднесено – по-різному. І точно такі ж прапори майоріли над будівлями, де сиділи колишні функціонери обкомів і міськкомів КПУ (підрозділ КПРС), які тепер називали себе демократами. Свято виявилося просякнутим фальшем, але ніхто цього не помічав. А може – робив вигляд, що не помічає. Історія мовчить.
Минали роки. Україна повільно втрачала наївність. Приводів для цього було чимало: олігархи, «кучмізм»... Потім – Помаранчева революція, підсумки якої були знівельовані некомпетентністю і суперництвом колишніх соратників – президента і прем'єра.
І весь цей час у країні росло й мужніло нове покоління – ті, хто не пам'ятав ні Брежнєва, ні Леніна, ні запаху портвейну з алюмінієвих кухлів. Це було покоління незалежності. Їх не вчили співати: «Смело мы в бой пойдем за власть Советов...» – але вони могли зібрати комп'ютер з доступних комплектуючих. Вони не стояли в черзі за цукром, але вже звикли до мобільних телефонів як до частини повсякденності. Це були не діти імперії – це були діти інтернету. Їхній патріотизм не будувався на спогадах, він був формою внутрішньої згоди: Україна – це я, а не обгортка.
І ось тут починається напруга. Хтось називає це конфліктом поколінь, але, схоже, це не просто різниця в поглядах, а різні підстави належності. Ті, хто був біля витоків незалежності, захищають країну, яку допомогли створити. А ті, хто народився вже в ній, – країну, яка їх виростила. Для перших Україна – як донька: з болем, надією, образами. Для других – як мати: з вірою, потребою в захисті і правом на оновлення. У перших – рани. У других – очікування. І все ж є парадокс: молодші пам'ятають те, чого не пережили, а старші забувають те, за що колись боролися.
Різниця між цими двома поколіннями – не просто в мові, звичках або культурних кодах. Вона – у диханні країни. Дослідження Wilson Center засвідчують: молодь України у віці до 30 років значною мірою не сприймає культурну схожість з Росією. Це не просто політичний розрив – це немов антропологічна межа. Сувора, але чесна. Для більшості української молоді Росія – не «старший брат», не сусід, не Мордор, а просто інша планета. Абсолютно чужа. Як Марс. Вони не порівнюють. Вони не протиставляють. Вони просто не ідентифікують себе із цим образом, і не тільки в останні роки, а взагалі.
А покоління-91? Судячи з повідомлень про ностальгію деяких зрілих громадян за радянськими піснями, пам'ятниками і символікою, а також з не зовсім, м'яко кажучи, адекватною реакцією на мобілізацію, багато хто з представників цього покоління все ще десь усередині себе чують звуки радянської пісеньки «Катюша». Вони виросли в пострадянській Україні, де спадщина СРСР не була відразу і повністю відкинута – багато чого такого ще довго залишалося в культурі, традиціях і сприйнятті світу. В умовах війни і спроб декомунізації ця ностальгія стає одночасно внутрішньою суперечністю і спробою зберегти зв'язок з минулим, яке сформувало їхню ідентичність.
На жаль, люди не змінюються в одну мить. Як не крути, а покоління-91 все ще пам'ятає спільні з росіянами весілля, відпустку в Сочі, голос Висоцького... Воно не може не згадувати, а значить – не може не порівнювати. Його біль – у втраті ілюзій. Біль же молодих – у необхідності із цим жити. І в цьому прихована ще одна грань трагедії: країна (повністю усвідомлено чи ні – інше питання) воює за те, щоб забути те, що старше покоління ще не наважилося остаточно відкинути.
І все ж часи змінюються, і разом з ними змінюються й інструменти взаємодії з молодим поколінням – не тільки щодо пам'яті про минуле, а й у практичній повсякденності. Наприклад, коли на початку цього року Україна запустила програму «Контракт 18–24», запропонувавши молодим громадянам мільйон гривень за підписання армійського контракту, іпотеку, соцпакет, навчання – здавалося, держава зрозуміла: утримати це покоління можна, тільки запропонувавши йому майбутнє. І в цьому було щось обнадійливе.
Але на заклик відгукнулося, за наявними даними, всього близько тисячі молодих людей по всій країні. Замало, якщо врахувати потреби ЗСУ... У чому ж справа? Це лінь, страх, байдужість до долі рідної України? Про це даних немає. Мені бачиться в цьому передусім запит на сенс. Покоління незалежності не вірить у гасла. І це ж прекрасно! Це покоління вимагає аргументів. Воно не побіжить у бій заради обіцянки, як це робили їхні батьки і діди. Їм потрібно більше. Глибше і точніше. Їхня внутрішня оборона – це критичне мислення. І це дратує тих, хто йшов під автомат з думкою «інакше не можна».
Однак, попри все, багато молодих українців стають до лав захисників країни. Ті самі – які не встигли обрости «життєвим досвідом», що дозволяє втекти з країни в дні зовнішньої агресії, не підкуплені, не обдурені пропагандою, а усвідомили своє історичне призначення. Вони приходять в армію не тільки тому, що їм платять, а тому що не можуть інакше. Це звучить майже занадто правильно, але це так. Вони – кістка від кістки нової країни, яка народилася не в кабінетах, а в Telegram-чатах, на мемах, у стрічках сторіс, у тригодинних евакуаціях, у волонтерських проєктах. Це не добровольці старого зразка, які йшли «за землю», це люди, які йдуть «за життя». Їхній фронт – не тільки окоп, їхній фронт – комунікація. Вони не носять медалі, вони роблять подкасти. Вони не тільки ставлять пам'ятники, а передусім запускають фонди допомоги. Вони роблять те, що не роблять старші. І старші на них іноді за це зляться. Вони хотіли точної відтворюваності, а отримали – непередбачуваність. Тому що ці «діти» вже не діти. Вони не вірять у минуле більше, ніж у сьогодення і майбутнє, – вони в нього навіть не заглядають без нагальної потреби.
Покоління незалежності не хоче жити в тіні минулих подвигів і міфів. Воно просто хоче жити. Без лапок. Без драматизації. Воно хоче тихий ранок, справжню каву, хороший зв'язок, зрозумілу систему судів і щоб за паспортом не стояти вісім годин у черзі. Їхня мрія звучить буденно, але тільки зовні. Тому що їхня мрія – не велика війна, а велика нормальність. І ось саме ця мрія, хай як дивно, робить їх стійкими. Вони йдуть на фронт, тому що розуміють: щоб жити спокійно і по-людськи з таким сусідом, як перманентно авторитарна Росія, треба спочатку відвоювати право на це. Без романтики, але з усвідомленням своєї ролі. Без пафосу, але з готовністю. Без паралізуючого страху, але з GPS-координатами.
Тим часом старше покоління, втомлене від обманів, розтрат і «революцій» (в Україні це називається «ходінням по колу»), часом дивиться на молодь з подивом. Мовляв, що це за патріоти, які не ходять на мітинги, не розмахують прапорами, а сидять у «Дії» і готові голосувати на виборах за QR-кодом? Де їхні традиційні для України патріотичні стогони? Де сакральний ореол вікової боротьби? А ось немає. Відповідь проста: вони прибрали сакральне, щоб не профанувати сьогодення. Для покоління незалежності боротьба – це процес, а не ритуал. Дія, а не драма. Потужний бетон, а не красива бронза. Їхній патріотизм – це атмосфера, у якій роблять справу. І в цій поки що нестійкій атмосфері, яка, щоправда, вже утверджується, відчувається щось до болю справжнє.
Якщо придивитися уважніше, то стає зрозуміло: Україна у 2020-х – це не просто країна між минулим і майбутнім. Це країна на тонкому канаті між романтизмом і раціоналізмом, між болем пам'яті і волею до майбутнього, між «пам'ятати» і «не повторювати». Покоління-91 хоче, щоб не забували, заради чого все це. Покоління незалежності – щоб взагалі це не повторювалося.
Між ними немає конфлікту, але часом прослизає тінь нерозуміння. Іноді – легка. Іноді – щільна, майже непрозора. Але саме в цій тіні визріває те, що можна назвати зрілістю нації. Більшість старших уже не чекає повернення СРСР. Більшість молодших більше не рветься до Європи як до місця, де з неба падають пачки євро. Багато хто починає дивитися в бік Європи не як на недосяжну мрію, а як на дзеркало. І в цьому дзеркалі вони бачать себе: втомлених, неідеальних, але налаштованих на чесну працю.
І що особливо тішить: судячи зі соцмереж (у зареєстрованих ЗМІ це менш відчутно), основна частина молодшого покоління громадян більше не ідеалізує ні Схід, ні Захід. Вони починають вірити в себе. Потихеньку, без фанфар, але вже всерйоз.
А між цими двома полюсами – Майдан. Не просто історична подія, а вічний феномен, що виходить за межі конкретного часу й обставин. Точка вибору, що повторюється в долі українського народу незалежно від епохи. Майдан живе в кожному поколінні українців по-своєму: для покоління 1991-го це площа зі сльозами. Для покоління незалежності – інтерфейс з анкетою волонтера. Для одних – це більше пам'ять, для інших – інструмент. Але для всіх це знак, що кожен вибір – на тобі особисто. Бо немає більше фігури батька, який профінансує і проконтролює кожен твій крок. Немає партії, яка скаже, що таке добре і що таке погано. Немає центру, немає периферії. Є тільки ти – і країна, яка дивиться тобі в очі. І так, іноді страшно. Але саме в цьому і проявляється дорослішання нації.
І в цьому погляді країни на «тебе конкретного» сьогодні вперше за десятиліття з'явилася ясність. Не захоплення, не ейфорія, не «ура», а саме ясність. Покоління, що стоять по різні боки історичного мосту, більше не сперечаються, як називати вулиці. Вони їх перейменовують, якщо це важливо для місцевих громад і країни, і ставлять собі запитання: а хто цими вулицями піде? Хто буде жити тут через 30-40 років? Чиї діти вчитимуться в цих школах, чиї дідусі й бабусі сидітимуть у цих парках? У кого в руках буде ключ від дверей, які відчинив 1991 рік, але ще не зачинив?
Те, що зараз переживає Україна, – це не боротьба за пам'ять. Це боротьба за тишу після Перемоги. За ту тишу, де не тільки не стріляють, а й не кусають один одного, не топлять сенс у «потоці шумних і галасливих фраз». Де не потрібно доводити, що ти українець. Де бути українцем – це не про етнічну належність, не про довжину чуба і не колір сорочки, а про те, що в душі і серці щодо України.
І ось у цей момент, можливо, обидва покоління – і романтики з «Катюшею» в пам'яті, і прагматики з «Дією» на смартфоні – зрозуміють: вони не такі вже й різні. Просто одні жили, щоб країну «народити», а другі – щоб її підняти на гідний рівень.
Упевнений: вийшло у перших – вийде і у других.
