Танцювально-рухова терапія (DMT — Dance Movement Therapy) народилася ще в середині ХХ століття завдяки Маріан Чейс. Вона першою помітила, що танець може стати ключем до зцілення: у русі тіло «вивільняє» пережите, а психіка отримує шанс впоратися з травмою.
Сьогодні цей метод офіційно застосовують у медицині та психології. Танцетерапія допомагає:
І найважливіше: тут не потрібні ні підбори, ні сцена, ні роки підготовки. Танцювати може кожен. Бо мета – це свобода від болю, а не техніка.
Анні Федкевич 27 років. Вона з Херсона. Коли чоловік пішов добровольцем у ЗСУ, життя звузилося до очікувань, страхів і новин із фронту. Додалася хвороба свекрухи, і Анна відчувала: вона більше не витримує.
«Мені терміново треба було чимось зайнятися, – згадує дівчина. – Не тільки хатою чи роботою. Душа кричала про інше. І я вирішила піти на східні танці».
Спершу це було як виклик – спроба вирватися з тісного кола турбот. Але дуже швидко Анна зрозуміла: це її простір сили.
«Танці приносять мені максимальне задоволення, – усміхається Анна. – Для мене це втеча від усього світу. Я забуваю про тривогу, про війну, про безсонні ночі. Це час тільки для мене».
Три роки потому у її шафі зібралося вже кілька сценічних костюмів, на полицях стоять кубки з конкурсів. Але найбільша перемога – внутрішня.
«Я навчилася жити в моменті. Коли виходжу на сцену, я відчуваю, що живу на повну. А коли просто танцюю для себе – розумію, що ще здатна бути щасливою».
Аліна Артьомова викладає східні танці. Вона бачить, як за останні роки змінилася мотивація жінок, які приходять до неї.
«Багато хто раніше соромився, відкладав на потім, – розповідає тренерка. – А війна все змінила. Жінки зрозуміли, що життя – одне, і відкладати вже неможливо».
Танець, за словами Аліни, поєднує три складові: тіло, емоції та жіночу красу.
«На занятті жінка відчуває себе і сильною, і ніжною, і красивою. Це своєрідна медитація в русі. Коли виходиш із залу – тіло легке, думки чисті, серце спокійне».
Вона додає: під час війни танець став своєрідним терапевтичним острівцем. «Для когось це перші кроки до впевненості, для когось – спосіб прожити втрату, а для когось – повернення радості. У будь-якому випадку це завжди про життя».
Ірина Михайлюк, викладач та організаторка проекту “Танго в Ботанічному саду”, відкрила в Одесі першу школу соціального аргентинського танго.
«Тут немає ідеальних рухів, – пояснює вона. – Танго – про довіру, а не про техніку. Про здатність слухати і відчувати іншого».
Хтось з її учнів прийшов після розлучення, хтось пережив втрату, хтось просто шукав тепла. І кожен знаходить своє.
«Коли ми стаємо в пару, – каже Ірина, – ми створюємо маленький всесвіт. Там є тільки музика і двоє. Це унікальний простір, де можна відпустити біль і просто бути».
Волонтерка Лариса Сердечна – сімейний консультант, казкарка та викладач. Жінка не уявляє свого життя без танго. Для неї та чоловіка це не просто хобі, а спосіб триматися разом.
«У танго видно все: чи ти довіряєш партнеру, чи вмієш слухати, чи є повага. Це як дзеркало стосунків», – зізнається Лариса.
Коли почалася війна, вони перестали танцювати. Було важко, не до залу, не до музики. Але повернення на паркет стало переломним моментом.
«Ми зрозуміли: якщо втратимо це – втратимо одне одного. Тому повернулися. І танго стало нашою мовою любові. Ми знову навчилися зустрічатися поглядом, відчувати одне одного. Це врятувало наш шлюб».
– Як і в кожного українця, моє життя розділилося на «до» війни і «під час» війни, – розповідає 48-річна Галина Гульвас. – Змінилось все: особисте життя, діяльність, місце проживання. Під час війни я розлучилась після 28 років шлюбу. Залишилась в Одесі.
Почала займатись фотографією. Почала мандрувати: підйом на Говерлу першого січня, базовий лагер Евересту, шлях Якова, шлях Camino Podolico, вершини в Доломітах та інше. Відчуття, що завтра тебе може не стати, активувало жагу до життя. Найбільше мені не вистачало театрів і музеїв. Тому я шукала будь-яку можливість культурного спілкування.
Однією з таких можливостей для Галини стали заняття з танго.
– Це не просто вивчення кроків в танго, це атмосфера й енергія Ірини. Це спілкування з людьми. Це підтримка, яка зараз необхідна і яка має лікувальну та відновлюючу силу. Спілкування – це рецепт від усіх проблем. Танго – це мова тіла. Танго допомагає відкритись, довіритись партнеру, повірити. Танго – це про повагу до партнера. Танго для мене – це танготерапія. Запрошую і тебе на танготерапію.
Не думайте, що танець – це просто ритмічні рухи під музику. Це й проживання різноманітних емоцій, вивільнення болю, пошуки радості і віри в життя. Обійми у танго, пластика східного танцю, легкість імпровізації – усе це повертає жінкам відчуття сили, цілісності, краси. У час війни танець перетворюється на тиху терапію, що непомітно зшиває розірвані душі. Бо танець завжди говорить про життя.
