Час від часу обміління Куяльницького лиману спостерігалося навіть тоді, коли його живила річка Великий Куяльник. За останнє десятиліття вона припинила своє існування. Основні причини – кліматичні зміни та безгосподарська варварська діяльність людини.
– Сніг і лід танули повільно, рівномірно віддаючи вологу, поповнюючи річки, рівень ґрунтових вод, – зазначає Олег Деркач. – Сьогодні водоносні горизонти, що підживлюють лиман, значно виснажені. Заповнювалися ґрунтовими водами розташовані в прибережній зоні Куяльника піщані кар’єри. Активно користуються підземними водами й навколишні населені пункти. Мало того – кожне село зробило собі ставок, водосховище. З одного боку – забрали воду у Великого Куяльника, з іншого – різко збільшили площу випаровування. Тобто – ця вода втрачена безповоротно.
Правда, ще жива річечка Кубанка, що приносить воду в Куяльницький лиман. А на його схилах збереглися джерела – хоча й не зовсім прісні. Так, у балці біля села Августівка досі б’є джерело Філатова. Кажуть, що знаменитий офтальмолог використовував цю воду для лікування очей – вона має протизапальні властивості. І досі люди приїжджають сюди, щоб її набрати. Але, на жаль, більшість джерел на сьогоднішній день пересохла.
– Всі ці водотоки – крапля в морі, яка не впливає на гідрологію Куяльницького лиману. Проте, щоб вода не втрачалася, ми плануємо, де можливо, розчистити джерела. Але навіть якщо ми зруйнуємо дамби, спустимо всі ставки та водосховища, які є в басейні Куяльника, – лиман це не врятує, – вважає природоохоронець. – Припустимо, вивільняться 100 тисяч кубометрів води. У Куяльник же, мінімально, потрібно додавати 15 мільйонів кубів.
Не тільки дамби заважають вільному плину річки, але й замулене русло. Схили, заплава розорені до межі. Ґрунти змиваються, і рано чи пізно опиняються в річці.
Коли вносилися зміни до Земельного кодексу України, екологи пропонували не віддавати у приватну власність землі природоохоронного значення, які важливі для збереження малих річок. Зараз же більшість з них перебуває у приватній власності. Якби залишилися у державній – їх можна було б відновити. Звичайно, у держави є можливість викуповувати землі для суспільних потреб. Але немає політичної волі. А Національний парк «Куяльницький» може діяти тільки в своїх межах.
– Коли ми почали інвентаризувати землі, встановлювати межі на місцевості, виявилося, що у верхів’ях парку приблизно 150 гектарів заплавних земель. В Іванівській громаді вони були розорані та використовувалися під зернові культури. Навіть якби не було нашого заповідного об’єкта, інтенсивні сівозміни, згідно з Водним і Земельним кодексами, на цих землях заборонені. Але там споконвіку вирощують культури, щорічно орають. Цього року ми призупинили користування цими землями. Звернулися до природоохоронних органів, прокуратури. І, коли почався збір врожаю, нашою службою спільно з поліцією були складені акти, справа передана до прокуратури. Ці землі визнані складовою частиною Національного природного парку. У майбутньому ми можемо відновити тут пасовища, сіножаті. А з Іванівською громадою ми дійшли взаєморозуміння, – запевняє Олег Деркач. – Звичайно, такі зміни сприятливо позначаться на заплаві. Але цього вкрай недостатньо.
Якщо раніше солоність Куяльника становила близько 120 грам на літр (г/л), то цієї весни – вже 220, а в липні-серпні вона перевищила 300 грам на літр.
Повернути показник 120 г/л, при всьому бажанні, неможливо. Вчені, які досліджують цю проблему, зійшлися на тому, що потрібно підтримувати солоність в межах 180-250 г/л. При такому вмісті солей якість лікувальних грязей (пелоїдів) не погіршується. До того ж ще можливе розмноження організмів, що беруть участь в їх утворенні, – рачка артемії та водорості дуналієлли саліни.
– Зараз, чесно кажучи, ми навіть до кінця не маємо уявлення про якість грязей, тому що це дуже дорогі дослідження, – відверто каже Олег Деркач. – Інститут медичної реабілітації та курортології не може сказати, чи відповідає грязь необхідним медичним вимогам. Нам дали програму досліджень на 600 тисяч гривень. Розрахована вона майже на півтора року – витяжки з грязей тестуються на живих об’єктах. В Україні давно не проводилися такі дослідження. А провести їх потрібно, щоб повідомити людям, чи відповідає грязь необхідним якостям. Але програму поки що ніхто не фінансує.
До того ж і грязь добувати стало не так просто.
– Цього року санаторій Пирогова звернувся до нас за погодженням видобутку певного обсягу пелоїдів, – розповідає Олег Деркач. – А з часом його керівництво заявило: навіть, якщо ви дасте погодження, ми цього року грязь не зможемо видобувати. Через низький рівень лиману неможливо вийти з баркасом та обладнанням. Хіба що вручну лопатами можна копати.
Шляхів порятунку Куяльника сьогодні пропонують чимало. Теоретично, наприклад, його можна було б поповнити дністровськими водами. Верхів’я Великого Куяльника і долина Дністра знаходяться на відстані 30 кілометрів.
– Але це дорогий проєкт, – зазначає Олег Деркач. – Та й з Придністров’ям складно було б домовитися.
Була пропозиція запустити в лиман воду з водогону, що йде на селище Котовського. Правда, платити довелося б за тарифом для побутових споживачів. До того ж хлоровану воду в лиман подавати не можна.
Є проєкт перекидання води в Куяльник з Хаджибейського лиману. Сьогодні останній знаходиться в більш сприятливому стані – туди скидають доочищені стічні води. А ось річка Малий Куяльник, яка впадала в Хаджибей, теж пересохла.
– Але, по-перше, вода в Хаджибеї не відповідає якості, яка висувається до курортів державного значення, – наголошує Олег Деркач. – Тому без якоїсь супер-очистки скидати воду звідти ніхто не дозволить. Відповідно, крім коштів на гідротехнічну споруду, будуть потрібні вкладення на очисні споруди. До того ж цього року виявилося, що Хаджибей і сам почав різко міліти.
Не витримують критики й розмови про те, що стічні води можна доочищати і безпосередньо скидати в Куяльник.
– Це вимагатиме встановлення насосів, які споживають багато електроенергії, – зауважує Олег Деркач. – При цьому воду потрібно буде довести до прийнятного стану.
– Фахівці Басейнового управління водних ресурсів річок Причорномор’я та Нижнього Дунаю відзначають, що якщо ми прочистимо і роздамбіруємо Великий Куяльник, то раз на 10-12 років у випадку великої повені на річці в лиман надійде вісім мільйонів кубів води. Тобто ми можемо сотні мільйонів гривень витратити на розчищення Великого Куяльника і чекати десять років, чи прийде велика вода. Тому сьогодні ми розуміємо, що єдине надійне джерело поповнення водою Куяльницького лиману – це море. По-перше, є гідротехнічна споруда, на яку не треба витрачати грошей. Вода самопливом надходить з Одеської затоки з глибини трьох метрів. Єдине, що зараз потрібно зробити, – збільшити її пропускну здатність. За 10 років експлуатації труба, звичайно, забилася, замулилася, – зазначає науковець. – І чому б не допустити, що на вході в лиман морської води можна поставити опріснювальну установку, яка збирала б соляний концентрат.
Регламент гідротехнічної споруди обмежує запуск морської води температурою +8°. Сьогодні ж фахівці Інституту морської біології допускають, що упор можна зробити не на температурний режим, а на солоність.
– Потрібно зробити експериментальний запуск. І моніторити ситуацію. Стежити не стільки за температурою, скільки за солоністю, – пропонує Олег Деркач. – Зараз виходить, що в кінці квітня ми повинні перекривати подачу води. А в квітні-травні Одеська затока може бути найбільш опрісненою – Дніпро несе паводкові води. Але, звичайно, тут потрібно враховувати, чиста вода чи забруднена. Є припущення, що надлишок органіки, що надходить з теплою морською водою, негативно впливатиме на якість грязей. Але що краще – подивитися, як це позначиться на пелоїдах, чи втратити дзеркало лиману і взагалі назавжди втратити лікувальні грязі?
