48-річний ветеран Володимир Губський з перших днів повномасштабного вторгнення мобілізувався до Збройних сил України.
Цьогоріч у квітні чоловік отримав уламкове поранення обличчя та втратив одне око, на інше – майже не бачить.
Попри труднощі Володимир не втрачає оптимізму проходить реабілітацію та вірить, що лікарям хоча б частково вдасться повернути йому зір. Історію захисника розповіли у Першому медичному об’єднанні Львова.
Володимир Губський родом з Кам’янського на Дніпропетровщині, працював металургом. У перші дні великої війни разом зі своїм 21-річним сином вступив до лав 25-ї окремої повітрянодесантної бригади та став на захист України.
У квітні цього року Володимир, який вже був командиром відділення, разом із побратимами віз дрова на позицію поблизу Мирнограда на Донеччині, коли їхню автівку була раптово атакували. Це сталося настільки швидко, що захисники досі не можуть зрозуміти, що саме поцілило в них.
"Спалах, дим – нас підбили. Я виліз з машини подивитися де ми і що ми. Вийшов і зрозумів, що я нічого не бачу. Обличчя і очі прийняли лобове скло на себе – що у хлопців, що у мене. Тільки водій залишився з одним оком. Він нас і витягував", – пригадує ветеран.
Володимира доправили до лікарні у Дніпрі. Там медики видалили уламки скла з його обличчя та повністю забрали ліве око. Окрім того, в Одесі захиснику встановили тимчасовий протез та пересадили рогівку на праве око, яке також сильно постраждало. А реабілітацію чоловік проходить у львівському центрі UNBROKEN.
Через травму Володимир був змушений вчитися заново орієнтуватися у просторі та користуватися телефоном з голосовим супроводом, оскільки його правим оком він бачить лише силуети. У цьому йому допомагав ерготерапевт.
Наразі чоловік опанував навички орієнтування в темряві та став самостійним у побуті. Зараз він перебуває вдома з родиною, але за кілька місяців повернеться для продовження реабілітації. Попереду на Володимира чекає тривалий процес відновлення, зокрема операції на правому оці.
Володимир зізнається, найбільше його мотивує кохана дружина. Саме її підтримка та любов надають йому сил рухатися далі.
"Моя дружина – мої крила. Вона мене підтримує, а я не хочу впасти обличчям в бруд. Руки цілі, ноги цілі, голова, свідомість – все працює. Падати й казати, що ти не бачиш, і бути тягарем для близьких людей я не хочу. Складно, але надія є.
Зараз увесь час в темряві, але головне те, що в тебе в голові. Якщо ти бажаєш жити далі, ти будеш робити все можливе й неможливе для цього. Щоб бути звичайною людиною. Життя продовжується", – переконаний ветеран.
Раніше ми розповідали історію військового зі Львова, який внаслідок отриманого на фронті поранення втратив зір та ліву ногу.
