Моїм першим пацієнтом у реабілітації був військовий, чоловік років п’ятдесяти, після ампутації ноги. Це було моє перше бойове хрещення.
Я ще не знала, як говорити з людиною, яка пройшла війну і почала з найпростішого: запитала про самопочуття, про те, як він отримав поранення. У відповідь почула: "Що ти в цьому розумієш?" Я відступила, щоб зайвий раз його не дратувати. Але згодом помітила тривожні дзвіночки: він перестав виходити з палати, закрився від інших, відмовлявся від їжі й занять з фізичної реабілітації.
Лежав, накрившись ковдрою, і мовчки відгороджувався від світу. Потім з’явилися слова: "Я не бачу сенсу жити", "Кому я потрібен без ноги?", "Мої побратими загинули, а я вижив". Це був класичний синдром провини вцілілого.
Так часто трапляється з військовими – туга за загиблими побратимами стає такою сильною, що людина хоче піти на той світ за ними. Ситуацію погіршує, коли поряд немає рідних.
Дружина військового пішла від нього та виїхала за кордон. Його свідомість звузилася до тунельного бачення: для нього залишився лише один вихід – піти з життя. Він почав ніби прощатися з лікарями, дякував за все, хоча попереду було ще кілька тижнів лікування. Це був небезпечний сигнал.
Наша команда зрозуміла: маємо зробити все, щоб показати чоловікові інші варіанти виходу. Ми почали розмовляти з ним, і він потроху почав відкриватися. А коли чоловік отримав протез і зробив перші кроки, він побачив, що життя не закінчилось. Це був довгий шлях, та нам вдалось повернути людину до повноцінного життя.
Поки триває війна, ми ще боремось проти зовнішньої загрози. Тобто психіка фокусується на тому, щоб вижити. Але після перемоги на нас чекає новий виклик: повернення військових до мирного життя. Для когось – пошук роботи, другої половинки, для когось – сенсу життя. І найголовніше – як звикнути до того, що більше не потрібно виживати? Адже війна закінчиться на полі бою, а всередині бійців нікуди не піде.
Історія знає: після великих війн завжди приходила хвиля самогубств. Це те, що може чекати нас попереду.
Додають ваги алкоголь, наркотики, відсутність емпатії у суспільстві. Фрази на кшталт "я тебе туди не посилав", "ну що, вартувало воно того?" стають тригером, який штовхає до межі. Військовий починає замислюватись: "А що якщо вони праві. Я сам винен. Втратив здоров'я заради чого? Заради кого? Кому тепер я потрібен?" Своїми необережними словами ми вбиваємо ветеранів.
Самогубство не приходить раптово. Воно майже завжди подає сигнали.
– не можна прямо питати людину про намір вкоротити віку. Насправді треба. "Ти думаєш про самогубство? Хочеш поговорити?" – ці слова можуть стати рятівними.
– "Суїцидальні думки означають психічний розлад" – насправді вони можуть з’являтися у будь-кого, хто перебуває у кризі.
– ті, хто багато говорить про смерть, ніколи цього не зроблять. Це неправда. Немає різниці – чи говорить про свій намір людина, чи ні.
– "Сильні люди такого не роблять" – роблять, і часто це саме ті, хто завжди був "опорою" для інших.
Найважче, коли жодних сигналів немає. Людина сміється, жартує, живе активним життям. А ввечері вирішує, що досить. Бо депресія не має одного стандартного обличчя. Зламатися може кожен – і вразлива меланхолійна людина, і життєрадісний холерик.
Самогубство – це не про небажання жити. Це про бажання втекти від болю. У кризовий момент здається, що немає іншого виходу. І тоді вирішальними стають слова людей, які поруч.
Найгірше – це знецінення: такі фрази як "Не вигадуй", "В інших ще гірше", "А ти подумав про маму, дружину?", "Це страшний гріх!". Замість цього варто сказати: "Я бачу, що тобі погано. Я можу бути поруч. Давай разом знайдемо вихід".
Часто лунають також фрази - "тримайся" чи "будь сильним". Триматися за що? Бути сильним завжди – неможливо. Натомість треба казати: "Слабкість – це нормально. Допомога – теж нормально. Просити про допомогу – це теж нормально."
Не треба також говорити: "Я тебе розумію", коли ви не були на війні, вам не знати цього болю. Але натомість можна сказати: "Так, я не знаю через що ти пройшов/пройшла, але хочу тебе підтримати". Саме ця чесність відкриває двері.
Ще одна причина, чому ми втрачаємо людей – стигматизація психічного здоров’я. "Психолог – для божевільних", "якщо піду до психіатра, мене закриють у психушці", "антидепресанти – це для психів". Ці переконання тихо вбивають.
Правда в тому, що психотерапія та медикаменти можуть врятувати життя. І що розмова з фахівцем у сфері ментального здоров’я – це не слабкість, а норма. Так само як сходити до будь-якого іншого лікаря, коли ти захворів.
Підлітки – одна з найвразливіших груп. Перше кохання, булінг, проблеми з навчанням чи прийняттям себе – для дорослих це може здаватися "дрібницями", але для молодої людини це трагедія вселенського масштабу.
Війна лише підсипає солі на цю рану: хтось втратив дім, хтось – близьких, хтось змушений постійно тікати. Є діти, які ростуть у тіні втрати: загинув батько, а мати не витримала й почала пити.
Найважче, що підлітки рідко говорять прямо. Вони мовчать, бо бояться довіритися навіть батькам, які й самі перебувають у кризі. Або ж залишають сліди не словами, а натяками: у соцмережах, у малюнках, у випадкових фразах. І дорослі часто це списують на "підліткові дурниці". Але для дитини це справжній крик про допомогу.
Порівняння себе з іншими в соціальних мережах, булінг у школі чи відчуття, що "я не такий, як усі", можуть зламати зсередини. А найгірше, коли дитина думає: "Я не можу це сказати татові чи мамі, бо вони й так ледве тримаються". І тоді з’являється небезпечне відчуття повної непотрібності.
Самогубства серед молоді – це крик про допомогу, який не завжди почутий дорослими.
Ми не можемо врятувати всіх. Але можемо бути уважнішими. Помічати "червоні прапорці". Не знецінювати біль. Не боятися запитати прямо. І головне – бути поруч, коли людина за крок до межі.
Інколи елементарне "я з тобою" рятує життя. І якщо ми навчимося це робити – можливо, одного дня у статистиці буде на одну втрату менше. А професійну підтримку завжди можна отримати у центрах ментального здоров’я всеукраїнської мережі ПОВЕРНЕННЯ, які безоплатно допомагають військовим, ветеранам і їхнім родинам.
Лана Омельчук, завідувачка тернопільського Центру ментального здоров'я всеукраїнської мережі ПОВЕРНЕННЯ в Тернополі
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.
