На 6-му Міжнародному етнографічному фестивалі ОКО, що сьогодні завершується в Києві й переїжджає до Болграда, показали польську ігрову стрічку "Люди" режисерів Мачея Шлесицького і Філіпа Геллесленда. Її подивився кінооглядач УП.Культура та ветеран Ярослав Підгора-Гвяздовський і говорить, що до теми етнографії стрічку таки можна віднести: вона розкриває, як масові вбивства стають невід'ємною етнорисою російської нації.
"Люди" – це новий шок і чергова емоційна вершина, з якої хочеться впасти, аби розбачити це все.
Після того як критики і глядачі присудили неофіційне звання "найважливіший фільм року" стрічці Мстислава Чернова "2000 метрам до Андріївки", хочеться ввести ще одну "номінацію" "найстрашніший фільм" і віддати його цьому польському фільму про російську війну проти України. Символічно забравши її у радянського "Іди і дивись" Елема Клімова, що вийшов 40 років тому і оповідав про звірства німецьких нацистів у II Світовій.
"Люди" відразу й остаточно ставить крапки над "і", називаючи росіян своїми іменами – варвари, бузувіри, виродки, нелюди – якими зазвичай європейці бояться називати росіян чи то від страху, чи від лицемірної толерантності. Втім, як бачимо, не всі європейці-поляки бояться.
Переді мною в Синій залі "Будинку кіно", де відбувався показ, сиділи дві дівчини, іноземки, і одну половину фільму вони плакали, а від іншої закривали обличчя шаликами. І якщо десь годину я дещо дивувався їх реакції – мовляв, це ж лише фільм, – то під кінець фільму я був у їхньому стані, коли сльози, оминаючи волю, досвід і "все це я вже бачив і відчував" самі вислизали з очей. Бо інакше ніяк.
Бо тут персонажі фільму, російські військові, входячи на територію українських міст ґвалтують жінок і дівчат, вбивають дітей, літніх людей і поранених, розстрілюють машини з сім’ями, випорожнюються на дитячі ліжка, спалюють трупи в мобільних крематоріях, вкладають гранати в пральні машини і розстрілюють тварин в зоопарку. Тобто роблять все те, що люди вже бачили в новинах і що зафіксовано в розслідуваннях, але що так не прийнято ще показувати в кіно.
Підозрюю, досі багато хто не вірить чи не приймає ці злочини росіян, як багато років після ІІ Світової і навіть після Нюрнбергу не вірили, що звірства геноциду такого рівня, такого масштабу, такої системності і винахідливості в принципі можливі.
Буквально з перших кадрів "Людей" виникає і довгий час триває переконливе відчуття гіперболізації всього: смертей, жаху, криків, невпинності зла. Та це є ледь не головною ідеєю фільму, адже всі кошмари не є видуманими, вони взяті зі свідчень людей, з відео вуличних камер, телефонів та дронів. Просто вони втиснуті в один цільний шматок екранного часу, тривалістю 117 хвилин, і переведені з вербальних зізнань та документальних кадрів у художню форму ігрового кіно.
Глядач, звиклий до коротких, хвилинних чи навіть секундних роликів форми reels, звісно, буде в шоці від двох годин такого потоку негативу. А історії тут не припиняються, вони весь час тривають, переплетені сюжетом про кількох героїв (Цезар Пазура, Оксана Черкашина, Марія Штофа): дівчину, яку з матір’ю, старшою сестрою і немовлям знаходять російські солдати в підвалі; українською лікаркою, до якої приїздить її коханець-поляк, сподіваючись забрати її до Польщі; незрячою дівчинкою, яку з трьома іншими дітьми намагається вивезти цей поляк; стареньку жінку, перед будинком якої починається війна... Всі вони перемолюються молохом Росії. Та нюанс саме в тому "як".
Ні, творці не вдаються в натуралізм, і не показують крупним планом ні моменти зґвалтувань, ні моменти вбивств. Але жаху достатньо, він і так переливається через край. І це перший фільм про нашу війну в такому ключі.
Ймовірно, його було б важливо показувати по світу, як мистецьку рефлексію про російський геноцид. Адже без ігрових фільмів документальні кадри, свідчення зґвалтованих, фізично покалічених і психологічно пошматованих, книжки і виступи тих, хто повернувся з російського полону, вже не справляють враження врівноважене товариство Європи та Америки, яке більше схвильоване "геноцидом" в Газі, аніж масовою різаниною і ґвалтом 7 жовтня 2023 року в Ізраїлі.
"Людей" не можна наважитися рекомендувати для перегляду, так само як і не можна його проігнорувати, не подивитися, переймаючись власною вразливістю. Тут напрошується до згадки один момент фільму, де герой Олександра Яреми (прекрасно виконана роль) грає російського інженера. Обслуговуючи пересувний крематорій і бачачи жінку, що блює, коли перед нею висипають з чорного мішку для трупів шматки тіл, резюмує: "Какая ви впечетлительная".
Жінка теж є росіянкою, котра приїхала до окупованої частини України в пошуках свого високоосвіченого сина в окулярах "Армані". Син же, апологет російською культури, перебуваючи в українському госпіталі, щиро переконує українську лікарку (сильна робота Оксани Черкашиної) в її "хохляцькій недолугості" і величі Росії. На його телефоні лікарка знаходить повідомлення від його дівчини, мовляв, "потренеруйся на украіночках, перед тем как нам первий раз переспать". Ближче до фіналу фільм покаже ці "тренування".
Чи це все маніпуляція? Спершу саме так і здається. Гіперболізація часом набуває форми гротеску, навмисного нишпорення в багнюці. І бридко та гидко на це дивитися. Але хіба масові вбивства можуть мати інший вигляд? Хіба насильство не мусить викликати нудоту, сльози і розпач?
"Люди" утворюють тріщину в розумінні російської культурної величі, майстерно відтворюючи на екрані складники цієї "величі", її характерні риси, їх етнографічність.
