"Женя завжди був за справедливість, за своїх людей стояв горою", – згадує військовий з позивним "Славян".
Так він описує свого побратима Євгена Гнилосира, якого товариші знали за прізвиськами "Котельва" або "Жека".
Євген захищав країну з другого дня повномасштабної війни, а в січні 2025 року загинув на Запорізькому напрямку, в останній момент врятувавши побратима.
"УП. Життя" розповідає історію Євгена на основі спогадів його брата Тараса і побратима "Славяна".
Євген Гнилосир народився і виріс у селищі Котельва Полтавської області. Родина була не дуже великою – батько, мати і двоє синів.
"Я був менший, то він постійно мене за собою скрізь таскав, – згадує брат Тарас. – Десь гуляти, на річку. Любив машини, мотоцикли. Він був мені як другий батько".
У дитинстві Євген закінчив музичну школу, грав на баяні, займався народними танцями, грав у волейбол, їздив на районні та обласні змагання.
З ранніх років був захисником – як у школі, так і вдома. Завжди заступався за слабших, навіть у дрібницях боровся за справедливість.
Одного разу, коли Євгену було 9 років, він врятував молодшого брата від утоплення.
"Косили ми траву на полі. Я побіг до річки, почав тонути. Женя одразу стрибнув у воду і витяг мене", – згадує Тарас.
Після школи Євген вчився у Полтавському національному університеті ім. Юрія Кондратюка, працював за спеціальністю – у геодезії, картографії.
Встиг пройти строкову службу, а також побувати на заробітках у Чехії.
Зі слів брата, Євген мав проблеми із зором та міг не йти служити і через стан здоров’я, і через інвалідність батька, але він хотів захищати країну.
"Він сказав, що піде, бо хтось із нашої сім’ї має бути там. Женя планував жити за кордоном, але спершу хотів виконати свій обов’язок перед Україною", – додає Тарас.
23-річний Євген долучився до війська на другий день великої війни. Прийшов до Полтавського РТЦК і потрапив до 62-го окремого стрілецького батальйону.
Побратим "Славян" познайомився з ним у червні 2022 року, коли підрозділ ще був на Полтавщині. Попереду була служба на Чернігівщині й Донеччині.
"Женя завжди був спокійним, охайним і відповідальним. Його з земляком Мирославом призначили головними зв’язківцями 1-ї роти. Через бороду, яку він мав, я навіть не подумав би, що він такий молодий", – згадує "Славян".
На Чернігівщині чоловіки почали спілкуватися більше: разом ходили в наряди, виконували завдання. Доля розвела бійців у Донецькій області.
На Бахмутському напрямку Женя отримав контузію й осколкове поранення, пройшов лікування у Дніпрі, а потім знову повернувся на фронт.
Ще від початку служби чоловік був старшим солдатом, потім – головним сержантом роти. Зрештою став молодшим лейтенантом і командиром взводу.
"Женя завжди керував чітко, спокійно і правильно. Ми з ним дуже добре ладнали, дружили, веселилися навіть у тяжкі моменти. Старші за віком військові його поважали – він розумівся на техніці, комп’ютерах, та й на будь-якій темі.
Щоб колись із його вуст лунали крики чи образи на тлі нервів чи втоми – це не про нього! Він завжди поважав ближніх, побратимів, якими б вони не були, за що його дуже поважали", – каже "Славян".
Євген мав кохану і планував одружитися, але весілля постійно переносилося через навчання і нові ротації.
Хоч Євген дослужився до командира взводу, все одно ходив на завдання разом із підлеглими.
"Він казав: "Як це я відправлю їх самих, а сам залишуся?". До людей був м’який, ніколи не принижував…
У відпустці він об’їжджав усіх родичів, допомагав. Маму просив ніколи не плакати, бо сльози не допоможуть", – згадує брат.
Після переводу в іншу бригаду Євген опинився на Запорізькому напрямку, під Роботиним. Позиції, які довірили бійцям, були надзвичайно "важкі".
За словами "Славяна", Євген мав йти в інструктори після поранення, документи вже були готові. Але щоб зайняти нову посаду, спершу потрібно було вийти з позицій.
"Я писав йому, він відповідав, що все добре. Потім тиша. Казали, що просто немає ким міняти хлопців", – згадує "Славян".
10 січня 2025 року після довгоочікуваного ротування група виїжджала з позицій на бронемашині. У салоні було лише кілька сидінь.
Женя мав сісти на одне з них, але віддав місце пораненому товаришу і розташувався в кузові. Машина наїхала на міну – там, де сидів Євген, не було шансів пережити вибух.
"Якби він сів на сидіння, був би живий", – міркує брат.
Звістка про загибель приголомшила рідних і побратимів.
"Замполіт подзвонив і сказав тихим плачевним голосом: "Жені більше немає". Я просто завмер, сльози лилися, не міг у це повірити.
Поїхавши з побратимами на похорон, я відчув, що частинка мене теж вмерла разом із ним", – каже "Славян".
Родина Євгена створила петицію про присвоєння йому звання Героя України. Звернення вже набрало 25 тисяч підписів, необхідні для розгляду президентом.
Тарас досі не може оговтатися від втрати: щодня згадує братові усмішку, жарти, його любов до життя.
