Фотовиставка «Жінки у розмінуванні» організована HALO Ukraine та проходить за підтримки Міністерства закордонних справ Канади і Міністерства економіки, довкілля та сільського господарства України. Серед інших партнерів — Demine Ukraine, ДСНС України, ДССТ, Національна поліція України, Асоціація саперів України, MAG, FSD, NPA, UNOPS. Виставку можна відвідати до 14 вересня 2025 року включно у Національному музеї Т.Г.Шевченка.

За словами директора HALO Ukraine Піта Сміта, ці незвичайні жінки виконують щоденну небезпечну роботу у пошуку та знешкодженні вибухонебезпечних предметів, щоб зробити свою країну безпечною.

«Кожна фотографія, яку ви бачите, розповідає індивідуальну історію жінки, яка подолала бар’єри в одній з найважливіших нині професій, роблячи свою країну безпечною знову. За кожним портретом — жінка, яка вирішила йти вперед, коли інші вирішили відступити», — сказав Піт Сміт.

Піт Сміт розповів, що нині жінки становлять 30% співробітників HALO Ukraine з 1500: «Як і всі інші організації з гуманітарного розмінування, ми намагаємося збільшити цю кількість, але найголовніше стерти всі бар’єри у кар’єрному зростанні між чоловіками та жінками, забезпечити кар’єрний розвиток до лідерських позицій».

Піт Сміт зазначив, що професія демінера для жінок відкрилася після багатьох років лоббіювання, і стала можливою для українок у 2017 році. Нині ж, в умовах повномасштабної агресії росії, жінки адаптуються та стають майстрами у раніше суто чоловічих професіях.

Він подякував Надзвичайній і Повноважній пані послу Канади в Україні Наталці Цмоць за допомогу в реалізації проєкту.

Наталка Цмоць особисто подякувала присутнім на виставці жінкам-розмінувальницям, які пояснили суть своєї професії, набутої після повномасштабного вторгнення, хоча у мирному житті мали зовсім інші кваліфікації.

Пані посол наголосила, що Канада працює з «HALO Trust» багато років, і багато країн світу підтримують цю організацію.

«Дякую вам за те, що ви робите. Я також вітаю начальника Управління з питань гуманітарного розмінування Міністерства економіки, довкілля та сільського господарства України Дмитра Паньшина, адже всі працюють для спільної мети — очищення землі, очищення сільгоспугідь, а значить для продовольчої безпеки держави», — сказала Наталка Цмоць.

Від себе вона підкреслила, що Канада є з Україною і канадці є з українцями.

«Будь ласка, не забудьте про це. Ми можемо бути дуже-дуже далеко, але ми є з вами. Ми інвестируємо у вас. Ми стоїмо поряд з вами. Дуже вам дякую за те, що ви робите. Ваша мужність, ваш характер — це неймовірно», — підкреслила пані посол.

«Вечірній Київ» поспілкувався з унікальними жінками-розмінувальницями, які не були присутні на відкритті виставки особисто, проте їхні портрети викликали особливий інтерес у відвідувачів.

Тетяна Мордач старший водолаз-сапер відділення підводного розмінування та інших спеціальних робіт Аварійно-рятувального загону спеціального призначення (АРЗ СП) ГУ ДСНС України у Вінницькій області.

25-річна Тетяна до повномасштабної війни працювала водолазкою-рятувальницею, а з початком вторгнення стала водолазкою-саперкою — першою в Україні. Вона розміновує водойми, шукає й знешкоджує вибухівку, працює поруч із чоловіками на рівних.

Ще з дитинства Тетяна цікавилася армією і мріяла про військову форму, попри спротив батьків.

Свою першу операцію з порятунку потопельника пам’ятає досі — страх, нульова видимість і правило: не дивитися втопленому в очі. Проте вона порушила це правило.

«З початку 2017-го року розпочалася моя служба в ДСНС. Я дуже сильно мріяла стати військовою, але вступила у Вище профтехучилище Львівського держуніверситету безпеки життєдіяльності. По закінченні я спитала, чи можу піти у водолази. Мене з самого дитинства тягнуло до води, до підводного світу. І взагалі все, що було пов’язано що з морем, з річками. І начальник мені сказав: «Маєте розуміти, що це дуже важка професія.

Особливо для жінок, як морально, так і фізично», — розповіла Тетяна Мордач.

Але Тетяна займалася різними видами спорта, неодноразово ставала резервом у змаганнях найсильніший пожежних-рятувальників, які відбувалися в Києві, в Узлові. Після того вона пройшла медкомісію, яка особливо прискіплива до майбутніх водолазів. Адже у водолаза взагалі не має бути недоліків зі здоров’ям.

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, начальство запропонувало Тетяні встати до лав новостворюваного відділення підворного гуманітарного розмінування.

«Я одразу погодилася, так як хочу внести свій вклад в нашу безпеку. В Харківській області я проходила по скороченій програми підготовку на сапера. І окремо навчалася на водолаза-сапера в Сумській області.

Після двох отриманих дипломів потрібен ще був диплом водолаза-підривника. І я його отримала. Зараз вже можу проводити підривні роботи під водою. Але наразі саме наше відділення ще не залучалося для підводного розмінування деокупованих територій, й наші хлопці також ще не всі завершили свої навчання», — розповіла Тетяна Мордач.

Наразі Тетяна знаходиться на ротації. Вона повернулася після роботи на суходолі — на обстеженні на присутність вибухонебезпечних предметів у полях, будинках, лісових смугах.

На запитання скільки важить її водолазне спорядження вона розповіла, що його вага складає влітку до 30 кг, а от зимою може бути навіть до 50 кг.

«Під водою ми ніколи не працюємо поодинці, завжди є напарник, з яким один одного страхуємо. Це основне правило безпеки: якщо з кимось щось трапилося, напарник одразу допомагає. Крім того, на поверхні у нас завжди є контроль, команда забезпечення, є спеціалісти, які стежать за часом занурення, станом подачі повітря. Це люди, які знаходяться на поверхні, це наші очі і вуха», — зауважила Тетяна Мордач, і додала: «У критичних ситуаціях саме вони приймають рішення про аварійний підйом або інші дії самого водолазу. Тому наша робота це завжди командна справа, під водою ти повністю довіраєш напарнику і тим людям, які залишаються на поверхні».

На запитання, який випадок з її підводної роботи найбільше запам’ятався, Тетяна відповіла, що коли вона працювала водолазом-рятувальником, неодноразово виїжджала на пошуки потонулих людей.

«Найбільше мене збентежило, коли діставала з під води дітей — братика і сестричку з однієї родини. Це було у Вінницькій області. Наше відділення постійно залучають до пошуків людей і на допомогу поліції у розшуку предметів, що фігурують у кримінальних справах. І були випадки у Вінницькій області, де ми виїжджали на пошуки ворожого дрона-шахеда у водоймі. Обстежили тоді не маленьку акваторію, проте його там не знайшли, так як він був набагато далі, як виявилося», — розповіла Тетяна.

«У багатьох спеціалістів є якісь свої прикмети чи невеликі табу. Ми, наприклад, ніколи не говоримо про щось погане перед виїздом, не жартуємо на тему небезпеки. Вважається, що це може накликати якусь невдачу. Взагалі, у моїх хлопців є маленькі особисті оберіги. У когось іконка, у когось — подарунок від родичів. У мене також є — такий невеличкий жетон, який подарували мої рідні, і він постійно знаходиться зі мною. Він завжди мені допомагає під час роботи і додає якоїсь певної сміливості і відчуття, що поруч є підтримка», — пояснила Тетяна Мордач, відповідаючи на запитання про обереги та професійні прикмети.

Дівчина розповіла також, що її батьки навіть певний час не знали, що вона перейшла у відділення підводного гуманітарного розмінування, що стала сапером. Вони дізналися через три місяці, коли про Тетяну розповіли у медіа.

«Батьки одразу зателефонували до мене, і почався певний негатив, непорозуміння один між одним, так як вони дуже сильно хвилюються за мене. Вони не дуже позитивно сприйняли й те, що я йду в водолази-рятувальники, а те, що в водолази-сапери — для них взагалі був стрес. Проте ми сіли й поговорили. Я їм сказала: маєте зрозуміти, що це моя робота, я її люблю і хочу допомагати людям, хочу швидше розмінувати наші водойми, швидше поїхати на море попрацювати й знати, що воно безпечне. Зі мною батьки порозумілися, але в мене ще є менша сестра, яку дуже сильно приваблювали військові справи, і вона наразі навчається в Університеті повітряних сил, буде спеціалістом інженерно-авіаційних військ. Тому тепер увага батьків прикута до неї».

Тетяна Тимофеєва — оператор механічного розмінування у HALO Ukraine. Вона працює у Миколаївській області на двадцятитонному екскаваторі Hitachi ZX 210 з навісним обладнанням, який виконує роботи з розмінування.

Тетяна працювала на різних полях, зокрема біля Безіменного, Тамариного, Євгенівки, Снігурівки — на територіях, що були під окупацією, і тих, що були лінією бойового зіткнення. Ці поля мінувалися обома арміями, тому роботи для демінерів тут багато.

Тетяна все життя працює із складною механізацією, 20 років вже кермує автомобілем. Перед війною працювала на механізованих лініях заводу у Миколаєві, а потім на заводі у Тернополі, куди евакуювалася з трьома дітьми, коли ворог стояв під Миколаєвом. Коли на Миколаївщині стало трохи спокійніше сім’я повернулася додому.

Шукаючи роботу у Миколаєві Тетяна й побачила оголошення на сайті про вакансії у HALO Ukraine.

«Я до того не знала, що на такій професії може бути жінка, без відповідного досвіду. Дізналася, що ця організація давно займається розмінуванням в різних країнах. Насамперед я зрозуміла, що не тільки буду працювати, але й буду робити дуже корисну справу, допомагати очищати землі від вибухонебезпечних предметів, щоб люди жили безпечно, щоб могли обробляти українські полі.

У квітні 2023 року я приїхала на навчання у першому в Миколаєві наборі на демінерів. Потім здала успішно екзамен і почала працювати демінером». Моя тітка, як дізналася, ким я хочу працювати, перелякалася, бо думала, що я буду міни в руки брати: «Таня, ось дядя Ваня каже, щоб ти сиділа і диван розміновувала». А зараз вони дуже мною пишаються, — говорить Тетяна Тимофеєва.

Вона підкреслює, що й нині на Миколаївщині дуже багато роботи для розміновувачів, адже земля надто забруднена.

Тетяна розповіла, що серед знахідок траплялися й снаряди 152-го калібру, і протитанкові міни, і протипіхотні міни нажимної дії.

На запитання, як вона почала працювати із такою великою машиною, Тетяна сказала, що до того, як в них з’явилася велика механіка, демінери працювали на робокатах.

«Ці машини стрижуть рослинність, усувають загрозу розтяжок, і я подавала заявку, щоб перейти і навчатися на цій машини. Потім до мене підійшов мій керівник групи, я тоді ще в ручному розмінуванні була, і каже: „Тетяно, я поговорив з нашим головним менеджером й дізнався, що будуть запускати велику техніку“. А я завжди любила усіляку механіку. Тому одразу погодилася. І коли запустили перше навчання, я, одна з найперших жінок, навчилася керувати екскаватором. Нас навчали керувати з кабіни і з пульта, тому що на мінних полях ми працюємо лише дистанційно. Було дуже цікаво, в мене очі горіли і досі горять, мені подобається керувати такими машинами», — говорить Тетяна Тимофеєва.

Жінка розповіла, що її діти дуже поважають її вибір, роботу.

«Їм так подобається, навіть донька мені один раз сказала: „Мамо, я хочу на тебе бути схожою, ти така молодець, ти за що не візьмешся, у тебе все виходить“. Так, вони гордяться, їм подобається, що мама робить таку справу, вони поважають, вони мене підтримують. Коли я цілий день на роботі, вони і приберуться вдома, і щось приготують поїсти», — ділиться Тетяна.

Тетяна розповіла, що на своїй гігантській машині робить екскавацію грунту на глибину 30 см, щоб виключити знаходження вибухонебезпечних предметів під ґрунтом. Потім ковш просіює землю і те, що залишається у ковші, висипається на спеціально обладнану «інспекцію». Там демінер оглядає вміст за допомогою детектора або іншим методом, який залежить від ступеню загрози, яку передбачають під час пошуку. Потім просіяний та перевірений грунт повертають назад на поле.

Як зазначили організатори проєкту, його мета — показати українок, які працюють на різних посадах у розмінуванні, продемонструвати важливість залучення жінок до професій, де раніше традиційно переважали чоловіки, та дізнатись з перших вуст про їх кар’єрний шлях.

Фото з виставки надані HALO Ukraine

Катерина НОВОСВІТНЯ, «Вечірній Київ»