31 липня, після голосування у Верховній Раді щодо відновлення незалежності НАБУ і САП, міністри закордонних справ держав-членів ЄС отримали повідомлення від свого українського колеги Андрія Сибіги.

У довгенькому тексті, адресованому кожному міністру індивідуально, він кількаразово підкреслив "рішуче лідерство" президента Зеленського у захисті антикорупційних досягнень та звернувся з дружнім проханням. Український міністр просив колег, щоб ті переконали лідерів своїх держав або урядів написати публічне привітання України та Зеленського особисто у досягненні цього успіху на ниві боротьби з корупцією.

Логіка Києва зрозуміла. На Банковій вже усвідомлювали, в яку халепу у відносинах з ЄС завели Україну після своєї спроби знищити незалежність антикорупційної вертикалі. Тож поставили за мету дистанціювати президента від цих подій і створити для нього штучний образ рятівника.

"Європейська правда" тоді відстежувала повідомлення європейських лідерів і знайшла лише одного, що виконав прохання Києва. Це – президент Литви Гітанас Науседа.

Натомість кілька міністрів, за даними "ЄП", відповіли Сибізі досить чіткою відмовою, нагадавши, що вони чекають наступних кроків, починаючи з призначення керівника Бюро економічної безпеки. Байдуже, що Зеленський формально за це не відповідає. Сигнал "ми не дурні і розуміємо реальну роль Зеленського" був достатньо красномовним.

Вже наступного ранку Сибіга знову вийшов на контакт із вимогливими європейськими столицями і повідомив, що й ця проблема вирішена: Юлія Свириденко зустрічається з Олександром Цивінським і ближчим часом розблокує його призначення. За кілька годин ця інформація стала публічною. А за два дні уряд виконав обіцянку Сибіги: призначення відбулося.

Ці деталі дипломатичного діалогу важливі для розуміння того, що відбувається у відносинах між Києвом та партнерами у ЄС.

І найголовніше: це має визначальний вплив на те, як саме президент змушений будувати свою політику надалі.

Про те, що 22 липня стало вододілом у сприйнятті Володимира Зеленського для частини суспільства та західних партнерів, написано вже багато. Це – день, коли президент, всупереч наполегливим порадам партнерів та не зважаючи на стихійні протести у центрі Києва та інших міст, підписав ініційований Банковою закон, що атакував антикорупційну вертикаль.

Далі проблеми для офіційного Києва збільшувалися немов сніговий ком. Та на щастя, на Банковій доволі швидко усвідомили наслідки подій 22 липня. Президент вже у наступні два дні повністю змінив риторику, погодився на скасування усіх правок щодо антикор-вертикалі, толерував усі, навіть жорсткі "наїзди" на себе і усіляко демонстрував готовність до поступок.

Історія про діалог з європейцями після скасування правок – дуже показова.

Але чому ж позиція Зеленського змінилася настільки різко? Що його переконало?

Одну з ключових причин такого перетворення "ЄвроПравда" описала ще 23 липня у статті, де йшлося про наслідки ухвалення "закону про НАБУ". Тоді, на тлі атаки влади на антикорупційні органи, і аналітики, і європейські джерела "ЄП" сходилися на думці, що за цих умов швидкий прогрес на шляху до ЄС став неможливим.

На цьому фоні, став майже неуникним так званий "декаплінг" (decoupling), тобто розділення України і Молдови на шляху до ЄС. Про цей сценарій давно говорили у Брюсселі, і єдиним, що стримувало від такого кроку, було небажання карати Україну.

У ті дні від кількох європейських дипломатів довелося почути: Київ власноруч знищив цей запобіжник.

Утім, для Зеленського це виявилося серйозною проблемою.

У останні два тижні президент вів переговори з лідерами понад десятка європейських держав і буквально кожного з них переконував не тільки в тому, що Україна має намір і далі боротися з корупцією та продовжувати рух до ЄС, а й витрачав час, щоб окремо наголосити: розділення України і Молдови є неприпустимим.

Понад те, на переговорах з лідерами Польщі, Франції, Данії, Естонії, Латвії, Литви опір "декаплінгу" з боку Зеленського став однією з ключових тем, яка потрапила до короткого опису розмови, хоча й з іншими це питання також піднімалося.

"Буде справедливо та чесно відкрити для нас із Молдовою перший переговорний кластер одночасно". "Ми погодилися, що перший переговорний кластер для України та Молдови має бути відкритий одночасно. Україна та Молдова разом починали цей шлях і мають так само рухатися ним далі". Це – частина цитат президента України, оприлюднених за підсумками цих розмов.

Чому це, на перший погляд, технічне питання набуло такої ваги, що потіснило навіть найнагальніші теми, на кшталт постачань зброї або ситуації на фронті?

Бо йдеться вже не просто про процедурні моменти і не лише про конкуренцію з Кишиневом на шляху до ЄС. Тепер йдеться про головне питання "політичного спадку" Зеленського та про єдину можливість для нього сформувати позивний імідж в історії країни.

Пояснюємо, що дає підстави для настільки категоричного висновку.

Перш ніж перейти до відповіді на запитання, поставлене вище, варто коротко зупинитися на питанні згаданого політичного іміджу.

Абсолютна більшість аналітиків – і ті, хто схильний позитивно оцінювати Володимира Зеленського як політика, і ті, хто ставляться до нього наперед критично – збігаються на думці, що для чинного президента України надзвичайну вагу має те, що у західній термінології має назву "legacy". Українською цей термін можна перекласти як "політичний спадок" або "слід в історії". Навіть попри критику на адресу чинного господаря Банкової та звинувачення у толеруванні політичної корупції, "кешевих" виплатах депутатам, збагаченні оточення тощо – є практично консенсус, що особисто для Зеленського метою президентства є не особисте збагачення, тобто не фінансовий результат роботи на посаді, а політичний.

У 2019 році Зеленський прийшов на посаду з наївними очікуваннями, що з Путіним можливо домовитися про мир. Що війну досі не завершили, бо Київ цього не хотів. Розставання з цими ілюзіями виявилося дуже болючим, а після 2022 року від них не лишилося й сліду.

Поза тим, і зараз, у 2025-му, проблема legacy нікуди не поділася – вона стала лише гострішою.

Бо у Зеленського майже немає варіантів, де його політичний спадок може бути позитивним.

Ситуація на фронті не дає підстав розраховувати на такий результат, який буде однозначно сприйнятий як перемога України. Особливо – на тлі обіцянок, що лунали від Зеленського у 2022 році.

Замороження конфлікту по лінії фронту і фактичне визнання втрати контролю над частиною території України зараз звучать у діалозі з США як найоптимістичніший варіант. Але це точно не те, що Зеленський хотів би бачити головним досягненням свого президентського терміну.

Успішна боротьба з корупцією, яку він активно просував у 2019 році, після нещодавніх подій точно не має шансу стати козирем чинного президента. Навіть у разі, якщо особисто Зеленський не був долучений до отримання жодної неправомірної вигоди – державна політика у цій сфері, м'яко кажучи, не стала сильною стороною України за минулі роки.

Зі вступом України до НАТО та твердими гарантіями безпеки – все складно. Це добре, що Україна не відмовляється від членства в Альянсі, але шанси досягнути цього успіху ще за президентства Зеленського є мізерними (хай скільки б воно тривало).

Єдина сфера, де Україна може досягти суттєвого прогресу зараз – це рух до ЄС.

Це, по суті, безальтернативне legacy для Зеленського.

Тож невдовзі після 22 липня, коли на Банковій (та особисто у президента) з'явилося розуміння, що влада своїми діями вбиває або принаймні відтерміновує європейське майбутнє України, цей сценарій виявився абсолютно неприйнятним для Володимира Зеленського.

Він опинився перед загрозою лишитися в історії як президент, що поєднав негативні елементи legacy своїх попередників. Втратити підконтрольну державі територію, але також поставити під загрозу майбутнє держави. Є підстави вважати, що розуміння цього змусило президента Зеленського зробити настільки різкий розворот.

Саме тому зараз для президента настільки важливо зупинити ті процеси, які (несподівано для нього) запустила атака не НАБУ. А розділення (декаплінг) Молдови і України – це найперше, чого необхідно уникнути. Бо це не технічний, а політичний крок, який означав би, що Україну лишають "у хвості" процесу розширення.

І, навпаки, відкриття першого кластера для двох країн одночасно було б сигналом, що довіра до України і до її прихильності до руху в ЄС значною мірою відновлена. І якщо це відбудеться – це стане великою перемогою і особисто президента, і всієї держави, що обрала для себе європейське майбутнє.

Як можна було не бачити цієї загрози раніше, до початку атаки на НАБУ 22 липня? Це правильне запитання, але воно має доволі очевидне пояснення.

Не секрет, що від початку повномасштабної війни і донедавна ЄС утримувався від критики України. За будь-яких умов, за будь-яких помилок. Це створювало ілюзію безпомилковості; "Європейська правда" писала про цю проблему у редакційній статті "Мовчання вбиває демократію", українські організації громадянського суспільства також наголошували на ній.

Атака на антикорупційні органи дійсно стала вододілом.

Тепер мовчання немає. Навпаки, Києву всіляко нагадують, що другої такої помилки припускатися не можна. У непублічній комунікації це звучить набагато частіше – як це було в історії, з якої починалася ця стаття.

Про це (нарешті!) почали говорити й публічно. "Наша підтримка велика, але не безмежна", – пише, зокрема, міністр Ян Ліпавський у статті для "ЄвроПравди". Те, що це змінилося – безумовно, добре. Уроки зі своїх помилок має виносити не лише українське керівництво, а й Євросоюз.

Але додаткові підстави для сподівань, що ми дійсно твердо повернулися на європейський трек, дає те, що історія – у тому числі майбутні підручники історії – не лишають президентові іншого вибору.

редактор "Європейської правди"