"Еддінгтон" – це фільм, в якому класичний американський вестерн зустрічається з ТікТоком. Замість зброї герої тримають у руках телефони з аргументами своєї "правди" з інтернету. Режисер Арі Астер запросив на головні ролі зіркових акторів Хоакіна Фенікса, Педро Паскаля, Емму Стоун та Остіна Батлера. Разом вони створюють історію про американське містечко часів ковіду, мешканці якого повільно дуріють під тиском ізоляції та нескінченного скролінгу інтернету.
Головний герой – місцевий шериф, розлючений локдауном та поведінкою мера міста. Шериф вирішує балотуватися в мери сам, щоб принести мешканцям свою суперечливу правду. Вдома він не знаходить підтримки від дружини, яка живе під натиском своєї матері. А теща шерифа одержима теорією змов і зависає на божевільних ідеях з рілсів відомого інтернет-проповідника. Атмосфера в місті загострюється настільки, що перетворює Еддінгтон на справжнє поле бою.
Астер не прагнув створити "ковідну капсулу часу", він створив метафору соціального колапсу з погляду американського громадянина. І ковід тут – це точка відліку колективного божевілля з інформаційним шумом, політичною пропагандою, розповсюдженням штучного інтелекту, божевільними теоріями змови та всіх інших потрясінь, які людство переживає останні кілька років.
Астер відомий за горорами з елементами окультизму "Спадковість" (2018) чи "Сонцестояння" (2019). Втім його новий фільм дуже реалістичний, він віддзеркалює буденність, що виявляється не менш лячною за будь-які жанрові маніпуляції.
Кінокритикиня УП.Культура Соня Вселюбська поговорила із зірковими акторами "Еддінгтона" на Каннському кінофестивалі: спершу з Хоакіном Феніксом та Педро Паскалем, а згодом з Еммою Стоун та Остіном Батлером.
В цьому тексті вони пояснюють, чому теорії змов викликають у них інтерес, як соцмережі змінили їхнє особисте життя і кар’єру та як їм всім працювалось разом.
Ви вперше працюєте разом. Як ви побудували стосунки на майданчику, та взагалі чи знали один одного раніше?
Педро Паскаль: Ще на початковому етапі мені пощастило потрапити на майданчик раніше мого графіка. Тож вперше я познайомився з Хоакіном в Трут-ор-Консекуенсес (місто в Нью Мексико). Але я давно знаю хто він. І я зараз скажу дещо, що зробить йому зле, але я згадую свій одинадцятий день народження, коли я пішов в кіно з друзями на Space Camp де ти, друже, граєш і це було неймовірно.
Хоакін Фенікс: Оце у тебе памʼять…
Паскаль: І весь цей час в мене було відчуття наче ми давно знайомі. Бо ще задовго до того, як я став актором, робота Хоакіна сприяла великому впливу на мене. Тож на зйомках ми просто … не знаю, почали працювати і все пішло доволі гладко.
Хоакін: Педро дуже швидко включився в роботу, такий серйозний. Одну з наших перших спільних сцен ми знімали в супермаркеті, це на початку фільму коли шериф Джо анонсує що буде балотуватись в мери. Знов таки, це самий старт роботи, я досі не повністю розумів, хто мій герой і що я до біса роблю. А Педро моментально увійшов в роль, чітко знав хто такий мер Тед, і яку емоцію треба випромінювати в цій напруженій сцені. І я просто такий "Ну ви подивіться, я тут два тижні, а він вже це все робить, це неймовірно!".
Паскаль: Я буквально діяв так, як відчував, бо відчував себе укорінено. Чесно кажучи, я прийшов з дещо іншого акторського бекграунду, працював на фільмах зовсім не такого типу, як "Еддінгтон", але я звісно бачив стрічки такого рівня. Але мене завжди приваблював такий людяний стиль оповіді, і мені хотілося бути частиною такого процесу. У будь-якому акторському середовищі ти насправді шукаєш досвіду наче ти в у взаємодії з партнером по сцені, з режисером, з усією командою, неначе у танці.
Чесно, я був абсолютно не готовий до цієї ролі і раптом я опинився в моменті, з режисером, чиї фільми я люблю і з актором, яким я пишаюсь. І саме так відбувається цей "танець" де немає конкуренції, а є радше вдячність.
Хоакін: Це він зараз такий милий. Перед тим як знімати нашу першу спільну сцену, я зʼявився перед ним в костюмі і він просто висміяв мене. Це мене зачепило, але я зрозумів, що на правильному шляху до свого персонажа.
Хоакіне, ви вже вдруге працюєте у фільмі Арі Астера. І самі ж говорите, що працювати з ним – "креативно небезпечно". В чому полягає комфорт вашої співпраці?
Хоакін: Ми з Арі не любимо мати відповіді коли приходимо на майданчик. Зазвичай, фільми дуже дорогі, і зазвичай ти робиш надзусилля, щоб мати всі відповіді до зйомок.
А інколи ти працюєш з такими режисерами як Арі, які настільки талановиті, що можуть дозволити собі бути спонтанними. Арі працює надзвичайно багато, він дуже технічний, і прагне втілити неможливе. А потім він підходить до актора і питає "Як ти себе відчуваєш в цьому просторі? Куди твій герой хоче піти", і ви разом шукаєте ці відповіді в процесі.
В світі не так багато фільмів про ковід, і ще менше тих, які так їдко відображають цей досвід людства. В чому, на вашу думку, важливість говорити про це зараз в настільки експресивний прямій манері?
Паскаль: Я не впевнений, що відчуваю себе готовим навіть зараз, це все ще дуже свіжа тема. Мабуть, тому в цьому фільмі стільки куражу. Арі мав намір зробити фільм про те, що він відчуває щодо Америки, світу. І гадаю, багато в чому це віддзеркалює те, що ми відчуваємо також. Ми просто не дуже хочемо в це вдивлятися, і це, мабуть, дико.
Як вам вдалося втілити ці дуже різні, навіть безглузді погляди? Як вам вдалося вжитися в цих персонажів, піднятися над карикатуризацією та стигматизацією?
Паскаль: Так легко говорити про великі ідеї та поточні дрібні обставини, коли йдеться про цей фільм. Це була щира зацікавленість в архетипах таких людей, їх мотиваціях.
Ми ніби створювали наше окреме місто, багато репетирували. І мені супер подобалось – це була моя найвеселіша зйомка за довгий час.
Хоакін: А я просто грав себе за різних обставин: фанатичного, самовпевненого, наляканого або стурбованого. Мій герой вірить, що він праведна людина, що він робить правильну річ, і він її робить, бо йому щиро не байдуже. Тож все суб'єктивно.
Щоразу, коли я ловлю себе на тому, що висловлюю судження або критикую персонажа, я зупиняюся і кажу: "Це ти. Це ти, який переживав подібне". Тож я мав не бути самовпевненим, мати співчуття до свого героя та спробувати знайти в ньому найлюдськішу сторону.
Хоакіне, одна з надпромовистих рис вашого персонажа – це маніакальний страх соціального приниження. Чи можете розповісти що вас обʼєднує з цим станом?
Хоакін: Просто Арі постійно себе так почуває, тож і пише таких персонажів (сміється). Але насправді я теж певною мірою це розділяю, і, гадаю, всі ми, чи не так? Просто кожен знаходить свій спосіб це приховати. Деякі роблять це дуже вправно, наче випромінюють тільки світло й впевненість, а насправді просто пробираються крізь усе це, пригнічуючи в собі страх соціального приниження. Ми всі відчуваємо одне й те саме, і мені дуже подобаються такі щирі персонажі, яких Арі так неймовірно прописує.
В певний момент герої з'їжджають з глузду, немов досягають фінальної точки кипіння. А як ви в житті даєте раду точці кипіння? В чому відгукувались ваші тривоги в цьому сценарії?
Паскаль: Цікаво мати стільки індивідуальних переживань щодо чогось, що було таким колективним. Адже ми всі перебували в глобальному досвіді пандемії. У різних регіонах були різні правила, але ми, як людство, всі переживали це разом. І це так дивно, як нас це розділило на стількох рівнях, що Арі так чудово відтворив у своєму кіно.
Особисто я пережив безліч історій, які стали джерелом неймовірного просвітлення. Через кризу з’явився зв’язок з іншими людьми й з громадою. Водночас інформація, яку нам подавали, завжди була дуже-дуже-дуже страшною. Я відчув певну моральну травму через відсутність лідерства повсюди. Були винятки – дуже надихаючі лідери з різних місць. І для мене особисто – це щось змінило.
Це змінило мій погляд на речі, і я не думав, що це взагалі можливо у віці середини сорока. Я вважав, що моя перспектива вже сформована, але вона повністю змінилася з того часу.
Хоакін: Я прийшов до думки, що в особистому житті, чи у стосунках, ми не проговорюємо важливе, дозволяємо подіям просто відбуватися. Вони дрібні, здаються неважливими – аж поки не трапляється катастрофа, і ми, опиняємось абсолютно неготовими до неї.
І дуже страшно ще, що сьогодні у нас є найрозумніші люди у світі з найбільшою кількістю ресурсів, які розвивають технології, щоб поповній скористатися цим. А ми настільки беззахисні, нас менше, ми оточені – і це, б...ь, страшенно лякає…
Це дуже складно, бо також не хочеться зриватись і кричати з моральної трибуни. Мене це все дуже сильно фруструє, бо здається ми взагалі це не сприймаємо серйозно. Це страшно, але також це дуже тверезить.
Я не знаю, яким може бути рішення, але, я переконаний, що є щось потужне в тому, коли ми намагаємося сісти і поговорити. Бо корпорації і їх технології прагнуть тримати нас окремо. І вони, чорт забирай, завжди виграють, у них не існує варіанту поразки. І тому, що б ми не робили – вони просуваються.
Тому я не знаю, які в нас є інструменти для спротиву, крім як люто й свідомо намагатися знову з'єднуватися одне з одним. Говорити з тими, з ким ти не згоден. Хто, як тобі здається, проти твоїх думок чи ідей. Взаємодіяти з ними настільки, наскільки можеш. Бо зараз ми живемо окремо, і це точно погано.
Паскаль: Яка коротесенька відповідь.
Еммо, яка найдивакуватіша історія, в яку ви колись вірили? Перше що прийде на думку.
Емма Стоун: Це справді складне запитання. Хм… В дитинстві я вірила, що у мене був олівець-привид. Я обожнювала Goosebumps (серія книжок дитячого горору) – знаєте таки книжки? Тож я читала їх всі, і у мене був навіть олівець з логотипом Goosebumps. Якось в школі він впав під парту, я побачила його відблиск і раптом повірила, що в цей олівець вселився привид. Добрих пів року я так думала.
Остін Батлер: У мене трохи інше. Кожен раз коли я розповідаю історії про нашу сім’ю, сестра каже: "Цього не було". І виявляється, що я зовсім інакше пам’ятаю ситуації, ніж вона. Але ж я бачу це зі своєї перспективи – а пам’ять змінюється з часом. І це мене лякає куди більше ніж привиди.
Емма: Так, це справді гарне зауваження, гадаю, резонує з нами всіма.
А як щодо конспірологічних теорій? Ваші персонажі в фільмі найрадикальніші тому приклади.
Остін: Як допитлива людина, я люблю зануритися в тему, це стимулює щось у моєму мозку, це корисно. Для "Еддінгтона" я просто дозволив собі повністю пірнути в цю кролячу нору. Навіть не знаю, яке слово підійде для позначення того відчуття, яке в мене виникло.
Така сильна цікавість дослідити, не чи є щось правдою, чи ні, а спробувати зрозуміти людей, які дуже твердо вірять у щось екстремальне. З такою енергією я підійшов до цього фронту.
Емма: Це цікаво й складно в нашому світі – залишатися настільки впевненим у власній системі й не піддаватися жодним теоріям чи ідеям. Це може бути руйнівним, коли ти застряг у своїх поглядах. Тож мені здається важливо вміти зберігати відкритість, впускати нове, і при цьому все ще мати власне відчуття реальності – те, у що ти інстинктивно віриш як у правду чи неправду.
Як от є непохитні істини, що, наприклад, Земля — не пласка. Вибачте за спойлер. (Сміється)
Є речі, які науково доведені як істинні, а є й інші – просто як теорії. Релігія – як приклад, чи інші аспекти людського буття. Якщо щось не є беззаперечно хибним чи відверто злим, то це, в певному сенсі, справді може бути захопливо. Хоча, звісно, подекуди це може бути дуже небезпечно.
Як ви думаєте, чому нам потрібні ці великі фантазійні наративи в хаотичні часи, в яких ми зараз живемо?
Eмма: Великі наративи існують з давніх-давен. Я думаю, це, мабуть, одна з найвизначальніших рис людства. Для мене є дві потреби. Перша – це здатність розповідати історії, щоб осмислити все це божевілля нашого буття, де ми летимо в космосі на якійсь планеті й такі: Що, до біса, ми тут робимо? Нам потрібні історії, щоб виживати. А друга потреба – це жадібність, власність.
У нас є якийсь інстинкт – це як дві сторони однієї медалі. З одного боку – історії і зацікавленість, а з іншого – відчуття "моє, я так вважаю, я роблю правильно". Це те, з чим треба боротися, але водночас воно ніби вшите в нашу природу з якихось причин. Більше, більше, більше – це дуже властиве саме нашому виду, і не всі тварини такі. Але схильність до великих наративів – це не те, що я, як акторка, намагаюся виправдати, це справді укорінене в людському бутті.
Як досвід життя під час пандемії змінив ваше власне сприйняття?
Остін: Так, у мене був унікальний досвід, але не екстремальний. Я був в Австралії, поза межами країни, де виріс. Все, що відбувалося в Америці, я сприймав лише через екран в соцмережах. І в цьому фільмі багато що подається через екрани, саме так я переживав ковід і мільйони людей у світі.
А в Австралії ковід був зовсім іншим. Там був дуже суворий локдаун, але потім усе якось швидко відкрили. Я починав зйомки нового фільму, і в мене був на цьому фокус. Тому мій досвід відрізнявся від досвіду багатьох друзів удома в Америці. Дивлячись цей фільм, я знову відчуваю такий сюр, коли ти бачиш рідну країну лише через екрани.
Емма: А я просто була вагітна, і потім стала мамою. Тож що змінило мене? Гадаю, абсолютно все, зі зрозумілих причин. Але звісно мати цей життєвий досвід в часи ковіду було супер дико.
Арі Астер – один з найцікавіших авторів сучасності, з яким ви працювали вперше. Ви, Емма, часто працюєте з авторами з унікальним баченням, тож що саме ви візьмете з цього досвіду?
Eмма: Я обожнюю Арі, справді вважаю його неймовірно талановитим. Єдиний мінус у цьому досвіді – і не хочу говорити за нас обох, але думаю, що ти, Остіне, погодишся – ми були там дуже недовго. Насправді ми взяли участь лише в невеликій частині всього процесу.
Останні кілька років мені щастило з ролями – зазвичай я на зйомках від самого початку й до кінця, і встигаю потоваришувати з усією командою, всіх запізнати, відчути цілісність. А тут усе було надто швидко.
Якби щось і хотілось змінити – то це більше часу, щоб ближче познайомитися з усіма, поговорити, пожити в цій атмосфері. Але якщо говорити про мене, то не буває маленьких ролей, якщо ти працюєш із великим режисером. З ним ти можеш навчитися чомусь буквально миттєво – і це подарунок, справжня радість бути частиною такого проєкту.
Остіне, ви казали що у вас був момент справжнього "занурення в кролячу нору" під час підготовки до цього фільму. Чи були якісь конкретні речі, люди чи сайти, до яких ти звертався в процесі?
Остін: Так, мені дуже допомогла налаштуватись пісня Бо Бернема Welcome to the Internet, я її дуже багато слухав. А ще – документальний фільм QAnon: Enter the Storm, і це супер цікаво, всі шість серій насправді. А ще є фільм Marjoe про дитину-проповідника. Здається, він вийшов у 70-х і, якщо не помиляюсь, навіть виграв "Оскар" за найкращий документальний фільм. Це справді вражаюча річ. Він – дуже незвичайна особистість. Це лише деякі з речей для підготовки, що я згадав.
Арі Астер сказав, що "Смартфони — це, звісно, не пістолети, але в якомусь сенсі вони теж зброя". Тож яке у вас ставлення до смартфонів?
Eмма: Залежність абсолютно реальна. Оцей маленький сплеск дофаміну щоразу, як отримуєш сповіщення чи відкриваєш щось – це дуже, дуже тривожна штука. І при цьому вона зовсім не вивчена, бо раніше жоден із нас навіть не міг уявити, що ми опинимось тут.
Я пам’ятаю, коли вперше отримувала водійські права, інструктор сказав: "Автівка – це неймовірний інструмент, але також і потужна зброя. Завжди пам’ятай про це". Вона має силу і допомагати, і завдавати шкоди одночасно: ти можеш або безпечно дістатися кудись, або вбити купу людей за лічені секунди.
Мені здається, багато речей у житті саме такі. Смартфон може бути неймовірним інструментом. Наприклад, зараз я далеко від дому, але можу бачити свою родину через FaceTime, розмовляти з людьми, з якими в інших вимірах ніколи б не перетнулася. А наступної миті – я дивлюсь на дурний мем з бджолою. Ну, знаєте, bee meme?
Або ти просто заходиш у новини – і тебе миттєво затягує у якусь історію, яку ти зовсім не хотіла бачити зараз. Жорстоку, важку. І все – ти вже в зовсім іншій реальності. Це жахливо впливає на нервову систему. Кортизол постійно підскакує. Якщо береш телефон серед ночі – все, тобі кінець. Не заснеш, і все піде шкереберть. Це дуже небезпечно, але водночас – неймовірно потужно.
Стрічка інстаграму сьогодні сама перетворюється на сюрреалістичний парад: одна сторіз з якоїсь вечірки, інша – смерть і руйнування, а потім ви, Емма Стоун, на червоній доріжці. У вас бувають аналогічні відчуття?
Емма: Так, саме це зі мною й відбувається. І з усіма нами. Цей постійний потік: щось смішне, щось жахливе, щось чудове – і все це змішується. І десенситизація (зменшення чутливості, коли людина перестає надмірно реагувати на те, що раніше викликало негативну реакцію) від новин абсолютно реальна. Ти просто починаєш відсторонюватися. Емоційні крайнощі вже не мають ваги, бо крайністю стало абсолютно все. І ти просто починаєш німіти.
Саме про це говорить Арі – про те, що ми маємо знову почати взаємодіяти одне з одним. Бо це правда. Інакше ти просто зникаєш. І все стає нечутливим.
Чи змінив Instagram акторське ремесло якимось чином?
Eмма: Я не веду свій акаунт, важко сказати. Мені 36, і я думаю, що ми – останнє покоління, яке може існувати без соцмереж. А в тебе є акаунт, Остіне?
Остін: Я пам’ятаю, були якісь фейкові акаунти в соцмережах, які видавали себе за мене. У мене тоді не було Instagram, а вони писали людям від мого імені. Один із них навіть створив Facebook-профіль, і написав моїй бабусі з проханням надіслати мені мої дитячі фото, бо я їх, начебто, загубив. І моя бабуся повірила, що це я, й надіслала незнайомцю купу моїх фотографій з дитинства. А він виклав це все в інтернет.
Остін: Потім я вже попросив когось створити офіційний акаунт, щоб люди знали, що це справжній я. Особисто я дуже погано з цим справляюся, не публікую нічого, поки мені реально нема що сказати аудиторії. Тож у мене немає якогось красивого, добре продуманого профілю.
Та й взагалі я ніколи не почуваюся добре після того, як заходжу туди, знаєш? На початку цього року я провів кілька тижнів без телефона. Взагалі! І це було чудово.
Eмма: Кілька тижнів без телефона? Навіть один день без телефона для мене звучить як повний абсурд.
