«Навіть якщо ми визнаємо, що сирійці знають, що для них добре, ми не можемо припустити, що вони всі з цим згодні. Ба більше, якщо вони й дійдуть згоди, мало надії, що їм дозволять цим насолоджуватися».
Цитата, наведена в епіграфі, належить видатному сирійському письменнику, поету, філологу та одному з ключових діячів арабського відродження (нахда). Ці гіркі слова він написав у есе 1861 року на тлі громадянських конфліктів між друзами та християнами.
Його песимізм щодо можливості сирійців досягти єдності та свободи в умовах внутрішніх розколів і зовнішнього втручання перегукується зі словами українського письменника й політика Володимира Винниченка. У травні 1918 року він написав у щоденнику відомі багатьом українцям слова: «Читати українську історію треба з бромом, — до того це одна з нещасних, безглуздих, безпорадних історій, до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, зашарпана нація тільки те й робила за весь час свого державного (чи вірніше: півдержавного) існування, що одгризалася на всі боки… А всередині те ж саме. Паршиві шанолюбці, національне сміття, паразити й злодії продають на всі боки: хто більше дасть».
Ідеї перегукуються, але не в усьому. Зверніть увагу: аль-Бустані покладає надію на домовленості всередині сирійського суспільства, хоч і визнає, що це складний процес. Головну проблему він вбачає у зовнішніх силах, які, на його думку, намагаються розірвати тканину сирійського суспільства на етноконфесійні шматки. Винниченко безпорадніший у своїх думках. Звісно, це відображає відмінності обставин, за яких жили й творили ці дві видатні особистості. Не обійшлося у випадку Винниченка й без традиційної української «зради». Втім, заради справедливості, якщо почитати сучасних сирійських коментаторів, «зради» там також вистачає.
Багато води збігло відтоді. Сирія пережила 12 років кривавої громадянської війни з масовими вбивствами, стратами, етнічними чистками, потоками біженців та іноземною інтервенцією. Після падіння режиму Башара Асада та блискавичного захоплення влади підрозділами ще донедавна «терористичної організації» Хаят Тахрір аш-Шам на чолі з її очільником Абу-Мухаммадом аль-Джулані, який після перемоги повернув собі справжнє ім’я Ахмед аш-Шараа, Сирія переживає чи не найдраматичніший період своєї сучасної історії.
Є така теорія залежності від траєкторії (path dependence theory), що пояснює, як попередні рішення, події чи умови впливають на подальший розвиток систем, організацій або економік, навіть якщо початкові обставини вже не є актуальними. Вона наголошує, що «історія має значення», а вибір, зроблений у минулому, може обмежувати або спрямовувати майбутні можливості. А також пояснює, як початкові рішення або випадкові події можуть мати довгострокові наслідки, коли вибір певної траєкторії ускладнює чи здорожчує зміну курсу через інвестиції, звички, інфраструктуру чи мережеві ефекти. Блокування з боку груп інтересів допомагає зберігати менш ефективні рішення, якщо перехід до альтернативи потребує значних ресурсів. Своєю чергою, що більше людей чи ресурсів обирають певний шлях, то привабливішим він стає. Це може призвести до монополій або домінування певних стандартів.
Ця теорія не додає оптимізму ні в сирійському, ні в українському кейсі. Втім, попри цілком обґрунтований песимізм, вона залишає цілу низку можливостей, покладаючись на невеликі зміни та випадкові події на ранніх етапах, що можуть у майбутньому кардинально вплинути на результат.
Ось чому цей рік настільки важливий для майбутнього Сирії. Саме зараз закладаються головні орієнтири чи траєкторії, що вплинуть на успіх або неуспіх сирійського проєкту. Підбивати підсумки першого року правління Ахмеда аш-Шараа, можливо, передчасно, адже частина важливих подій іще попереду, але спробуємо.
Ахмед аш-Шараа отримав країну, в якій регіони впродовж тривалого часу діяли як автономні утворення з мінімальним рівнем взаємодії з центром. Отже, головний виклик, із яким стикнулися нові очільники в Дамаску, — це консолідація влади та єдність країни. Першим кроком аш-Шараа після того, як його призначили у січні 2025 року тимчасовим президентом на перехідний період, став розпуск усіх формувань, які боролися проти режиму Башара Асада, й створення єдиних збройних сил. Не можна сказати, що всі повстанські підрозділи з ентузіазмом сприйняли цю новину. По суті, ми бачимо постійний саботаж цього рішення з боку Сирійської національної армії (СНА), яка тісно співпрацює з Туреччиною. Те саме стосується різноманітних ополчень, наприклад, друзьких. Конфлікт навколо Сувейди ми розглянемо нижче.
Успіхом вважається укладена на початку березня угода із Сирійськими демократичними силами (СДС). Вона передбачала інтеграцію інституцій курдської автономної адміністрації на північному сході Сирії до центрального уряду. Оглядачі справедливо зазначають, що угода аш-Шараа з лідером СДС Мазлумом Абді є радше актом про ненапад і залишається наразі декларативною. Можна, звісно, посилатися на застарілі проблеми курдської громади в Сирії, колективних прав якої раніше не визнавали, що спричинило недовіру до центру та сподівання на кращі умови. До того ж курди нещодавно отримали у своє розпорядження американські військові бази, що значно посилило їхні позиції. Подейкують, що березневу угоду було укладено під сильним тиском США та через погрози Туреччини розпочати бойові дії в разі відмови курдів її підписати.
Аш-Шараа неодноразово заявляв про захист релігійних меншин, однак низка міжконфесійних конфліктів істотно підважила його слова. Вочевидь, варто почати з алавітів — етноконфесійної меншини, яка керувала в Сирії за часів Асадів. Напруження у відносинах із ними є цілком зрозумілим. Із алавітами сунітська більшість пов’язує найкривавіші репресії режиму. Очевидно, що політика керівної групи «розділяй і володарюй», успадкована від французів, зіграла злий жарт із мешканцями Латакії. Вони стали об’єктом ненависті після поразки Асада. Події в провінції Латакія навесні цього року стали першим масштабним міжетнічним конфліктом, який призвів до загибелі кількох тисяч людей — цивільних і військових. Не переповідатиму причин цього конфлікту, зазначу лише, що залишки асадівських сил, які переховуються в горах провінції, спробували взяти під контроль ключові міста. Важливу роль у цьому заколоті відіграла Росія. Саме її база у Хмеймімі стала осередком координації дій асадівців, звідти вони отримували зброю, а росіяни забезпечували трансфер частини військовослужбовців колишньої армії Асада територією Сирії.
Події в Латакії спричинили першу міжнародну кризу для аш-Шараа. Реакцією на неї було створення незалежної комісії, яка мала розслідувати обставини цих подій. Постійним головним болем для уряду стали напади на християнські церкви. Радикальні елементи, яких чимало в країні, незадоволені політикою нового уряду. Бойовики «Ісламської держави», які намагаються відновити контроль в окремих регіонах, також прагнуть дестабілізувати ситуацію. Останній конфлікт навколо південного міста Сувейда відбувся нещодавно — в липні. Друзи, які мешкають на цих землях, із підозрою ставляться до «влади джихадистів», що створює несприятливе тло для нормалізації. Будь-які спроби політичної присутності в друзьких районах представників Дамаска сприймаються як замах на їхню автономію, яку вони фактично вибороли під час громадянської війни. Олії у вогонь підливає тривала конкуренція за ресурси між друзьким і бедуїнським населенням півдня Сирії. У самій друзькій громаді також є різні погляди на відносини з Дамаском. Частина друзьких кланів схиляється до співпраці, звісно, з певними застереженнями, тоді як інша, раніше пов’язана з режимом Асада, категорично проти цього.
Це, так би мовити, внутрішній аспект. Але є й зовнішній, і ім’я йому — Ізраїль. У грудні минулого року ізраїльські війська почали наступ на сирійські території, зокрема в районі буферної зони, прилеглої до окупованих Ізраїлем Голанських висот. Водночас ізраїльтяни завдали повітряних ударів по сирійських військових базах. Заворушення в Сувейді, причиною яких стало пограбування друза бедуїнами, виявилися «гарною» підставою для ізраїльського втручання. З огляду на те, що в Ізраїлі мешкає близько 120 тисяч друзів, Тель-Авів побачив вікно можливостей для розширення зони окупації та, посилаючись на «гуманітарні» обставини, завдав повітряних ударів не лише по скупченню урядових військ у провінції, а й по будівлях Міноборони та президентського палацу в Дамаску.
У підсумку сирійці й ізраїльтяни уклали угоду про припинення вогню за посередництва США й Туреччини. Ця угода була спрямована на деескалацію після ізраїльських авіаударів і звинувачень у нападах на друзьку громаду. Ахмед аш-Шараа заявив, що Сирія не боїться війни, але прагне уникнути хаосу, ставлячи інтереси сирійців вище. Станом на зараз хитке перемир’я триває. Питання Сувейди, вочевидь, вирішуватиметься вже після парламентських виборів, які відбудуться у вересні.
Непрямі парламентські вибори — компромісне рішення, що балансує між потребою мати легітимну інституцію та збереженням контролю над ситуацією, — ще один виклик, на який має відповісти сирійське суспільство. Пів року тому, після ухвалення тимчасової конституції, передбачалося, що політичний процес у Сирії розпочнеться не раніше ніж за кілька років. Однак міжнародний тиск і потреба виходу з міжнародної ізоляції для запуску програм розвитку змінили ці плани. Буде сформовано парламент (Народну Асамблею Сирії) з 210 місць, із яких 140 обиратимуть через непряму систему (електоральні колегії), а 70 депутатів призначатиме президент. Рішення про непрямі вибори ухвалено через відсутність інфраструктури (немає перепису населення, реєстру виборців). Щось подібне свого часу практикував кримськотатарський національний рух в умовах депортації.
Ключове питання в цьому рівнянні — кого саме призначить президент. Припускаю, що більшість призначених депутатів представлятимуть національні меншини. Такий висновок випливає із завдань, які стоять перед країною: забезпечити легітимність в очах населення, міжнародної спільноти та уникнути критики через слабке представництво меншин. У такому разі аш-Шараа може отримати пул політиків, які будуть зобов’язані йому особисто, що забезпечить контрольованість політичного процесу.
Перед Ахмедом аш-Шараа стоїть іще один важливий виклик, цього разу — міжнародний. Активна участь американського посла в Туреччині Тома Баррака у сирійських справах, особиста зустріч за посередництва кронпринца Саудівської Аравії Мухаммада бін Салмана з президентом США Дональдом Трампом, зняття американських санкцій і виключення Хаят Тахрір аш-Шам зі списку терористичних організацій — без сумніву, великий успіх. Відновлення роботи посольств Єгипту, Іраку, Саудівської Аравії, Йорданії, Бахрейну, Оману, Італії, Німеччини, Великої Британії, Франції свідчить про політичне визнання нового режиму. Деякі з цих посольств працюють повноцінно, деякі ще перебувають у режимі відновлення, але напрямок руху зрозумілий. Тепер аш-Шараа має відвідати вересневу сесію Генеральної Асамблеї ООН — і процес визнання буде завершено.
Але тут виникли проблеми. Дві країни — Росія й Китай — були категорично проти. Власне цим пояснюється візит сирійської делегації до Москви зі спробою залагодити це питання. Наскільки можна зрозуміти, метою Росії в Сирії залишається збереження її присутності на військових базах та економічної присутності в країні. Хоч як би сирійці хотіли позбутися росіян (а вони справді цього хочуть), право вето змушує їх шукати з Москвою компроміс. Принаймні тимчасовий. Із Китаєм іще складніше. Пекін розглядає тисячі уйгурів, що боролися в лавах Хаят Тахрір аш-Шам, як пряму загрозу його національним інтересам. Він вимагає видачі цих бійців, на що сирійський уряд, якщо хоче зберегти крихкий мир, ніколи не піде. Тому в Дамаску переймаються, яку економічну вигоду готовий отримати Китай, щоб розблокувати участь аш-Шараа в Генасамблеї.
А що Україна? Пам’ятаєте, 2022 року сирійський диктатор Башар Асад визнав російськими окуповані території Донецької й Луганської областей та АР Крим? Україна розірвала дипломатичні відносини із Сирією, що було абсолютно справедливо. У грудні 2024 року міністр закордонних справ України Андрій Сибіга відвідав Дамаск, де зустрівся з керівництвом країни та президентом Ахмедом аш-Шараа. Є принципове рішення президента України Володимира Зеленського про відновлення дипломатичних відносин. Утім, формальні процедури досі не завершені. Звісно, українські структури в Сирії присутні, але не дипломатичні. Почесне консульство — це дуже добре, але воно не замінить повноцінного дипломатичного представництва.
Станом на сьогодні консульські послуги надають посольство України в Лівані та посольство Сирії в Румунії. Затримка у відновленні дипломатичних відносин, або навіть скасування попереднього рішення про визнання окупованих територій, обумовлені російським чинником. Можна довго дискутувати про це, але факт залишається фактом: доки Сирія залежатиме від Москви й Росія матиме важелі для дестабілізації, ситуація, радше, не зміниться. Чи означає це, що треба опускати руки? Аж ніяк. Якщо не працюють дипломатичні канали, треба розвивати інші — військовий, науковий, громадський, просуваючи свої інтереси «м’якою» силою. Тим більше, що для цього достатньо підстав, хоч і трохи менше можливостей.
