Коли 11 вересня 2001 року американський програміст Грейді Курпасі почув новини про літаки, що врізалися у вежі Всесвітнього торгового центру, він облишив усі свої справи та вирушив пішки з нью-йоркського району Квінз до Нижнього Мангеттену. Саме в цій частині міста, що опинилася в епіцентрі атак, мала перебувати його кохана Хісон.
Вона вижила, але той день і ті пошуки змінили долю 29-річного Грейді – він вирішив завершити кар'єру програміста та вступив до Корпусу морської піхоти. Став офіцером, служив в Іраку та Афганістані, був поранений, отримав "Пурпурове серце".
Після двадцяти років служіння американському народові, у вересні 2021-го капітан Курпасі вийшов у відставку. І, здавалося, мав повернутися до цивільного життя.
Але незабаром світ сколихнули новини про повномасштабне вторгнення Росії до України. І Грейді Курпасі вирішив, що його вміння будуть корисними на українській землі. У березні 2022-го року він вже бився з росіянами в Ірпені. А у квітні під час завдання на Херсонщині потрапив під російський обстріл. Останнього бійця, що бачив його живим, росіяни взяли в полон.
Понад рік доля Курпасі залишалася невідомою. Навесні 2023-го про його історію дізналася американка Меган Моббс (її батько Кіт Келлог за президента Трампа стане спецпосланцем США з питань України).
Вона взяла цю історію близько до серця не лише через громадянство Курпасі: в 2009-му він був стипендіатом Фонду Пета Тіллмана так само, як і сама Моббс чотири роки по тому.
Тому вона вирішила провести розслідування, щоб дізнатися долю капітана. І підключила до нього співробітників американського благодійного Фонду Везермана, яким керує Моббс.
Фонд Везермана (The Weatherman Foundation) створили американці Елізабет Везерман і Ендрю Дункан. З початком повномасштабного вторгнення Росії вони сконцентрували роботу організації на допомозі українцям через гуманітарні програми. Станом на зараз йдеться вже про суму в 150 мільйонів доларів.
Мета цієї статті – саме розповісти про роботу фонду.
А історія Грейді Курпасі стала прикладом того, як Фонд слідує своєму принципу – виявляти прогалини та заповнювати їх.
Станом на весну 2023 року Фонд розв'язував інші проблеми. Найбільш масштабним їхнім проєктом було створення логістичного центру на румунсько-українському кордоні, звідки більш ніж 70-ти гуманітарним організаціям в Україні доставили понад 10 000 палет допомоги.
Однією зі співробітниць, що супроводжувала проєкти, доводила до бенефіціарів гуманітарну допомогу та просто їздила туди, "де складно і страшно", була Ірина Хорошаєва. Тепер її долучили до пошуків Курпасі.
– Ми починали як сліпі кошенята. Це просто була така унікальна справа, яку потрібно було взяти, зробити, закрити і забути, – згадує Хорошаєва.
Одного дня пошуки привели її до дверей миколаївського моргу. Там лежали останки бійців, які після деокупації частини Херсонщини забрали з тієї самої ділянки, де прийняла останній бій група Курпасі.
І серед них Ірина знайшла бронежилет з його позивним.
Проте це була лише частина роботи. Далі потрібно було ідентифікувати рештки тіла – для цього провели кісткову ДНК-експертизу. Зв'язатися з родиною, яка за цей час отримала багато неправдивих повідомлень про долю Грейді. Зрештою репатріювати його.
– В якийсь момент вона [дружина] сказала, що знала: Грейді вже немає. Коли у вас є кохана людина, ви просто знаєте, що її більше немає. Але у них була 13-річна донька. У той час вона була ще зовсім маленька. Для цієї родини дуже важливо було знайти внутрішній спокій та мати змогу поставити крапку в цій історії, – розповідає Моббс, яка разом із рідними зустрічала труну з тілом Курпасі в нью-йоркському аеропорту.
Проте виявилося, що це не поодинокий випадок. Що й іншим родинам іноземних бійців, які зникли безвісти або загинули в Україні, теж потрібна допомога. Так Фонд Везермана створив програму для їхньої підтримки.
А Хорошаєва більше не займається гуманітарною допомогою – тепер на ній пошук, ідентифікація та репатріація тих, хто не народився в Україні, але віддав за неї своє життя.
Сьогодні за програмою "Зниклі безвісти та полеглі" Фонд Везермана супроводжує понад 100 особистих справ військових із 27 країн. Його команда встановлює особи бійців, що вважалися зниклими безвісти, репатріює загиблих та надає юридичну допомогу їхнім родинам.
Окрім іншого, це й питання про репутацію самої України. Яка в умовах війни не має достатніх ресурсів, щоб підтримувати зв'язок з родинами загиблих іноземців та надавати їм допомогу тією мірою, якою вона потрібна.
– Реальність така, що юридичні процедури для різних країн відрізняються. Неможливо очікувати, що український уряд розбереться у всіх нюансах цих 27 країн, процесах репатріації, пільгах, нотаріальних послугах, процедурі взяття зразків ДНК, – пояснює Меган Моббс. – І знову ж таки, урядовці просто не мають часу розмовляти телефоном по 2–3–6 годин з кожною родиною, чиїх близьких було вбито, і пояснювати весь процес.
Багато родин іноземців кажуть: "Ми хочемо розповісти про свій досвід у медіа". Іноді, це не позитивний досвід, особливо в США, де важливо розуміти політичний контекст. Ми не хочемо, щоб американська мати вийшла на національне телебачення, плакала й казала: "Україні байдуже до мого загиблого сина". Тому ми робимо все, щоб вони знали: їхня втрата не марна. Ми бачимо це як службу Україні – служіння країні та її людям.
Вчителька з Сан-Антоніо (Техас) Ракель Гамм називає фонд "проблиском світла" і "своїми очима на українській землі". Хоча спочатку вона ставилася до команди з недовірою. Воно й не дивно. Жінка втратила сина, свою гордість, Седрика, що у школі був таким вправним у математиці, а все ж обрав військову кар'єру.
Торік у березні Седрик загинув, захищаючи Україну, його тіло не могли знайти. І от з'являється якась Лорен Гійом, директорка з управління програмами Фонду Везермана, теж із Техасу, і каже: "Не втрачайте надію, ми допоможемо знайти вашого сина". Але річ у тім, що Гамм цю надію вже втратила. "Що ж, тоді спочатку я хочу знати вашу статистику успіхів", – відповідає вона.
Лорен продовжує їй писати з Києва, організовує онлайн-дзвінки і просить здати ДНК-тест, щоб можна було ідентифікувати тіло сина, якщо його знайдуть.
– Коли закінчився навчальний рік, моя донька сказала: "Будь ласка, мамо, зроби цей ДНК-тест заради мене. Зроби, мені буде легше". Я поїхала здавати й знову подумала: "Це одна з найбезглуздіших витрат часу в моєму житті – здавати ДНК. Не бачу в цьому сенсу. Його більше немає". У своїй голові я вже змирилася з тим, що ніколи не отримаю його останків, що він пішов, – каже Гамм.
А в жовтні Лорен Гійом перебувала у вінницькому бюро фонду й гортала у телефоні фотографії з рештками тіл загиблих. Раптом її палець зупинився. Вона впізнала татуювання на одній зі світлин – занадто унікальне, щоб його забути.
Седрик, який у восьмому класі прочитав "Щоденник Анни Франк" та набув розуміння, що є зло, яке треба зупиняти. Седрик, що після школи вступив до американської армії та за шість років дослужився до звання штаб-сержанта. Седрик, який планував тренувати українських бійців на військовій базі у Польщі, але за два тижні вирішив, що його місце – на фронті. Седрик, що в своєму останньому бою вмовив побратима залишити його, пораненого, та врятувати себе, поки дрони працюють не так щільно.
У тому бою Седрика поранило в ногу. Побратим наклав йому турнікет. І коли тіло впізнали у морзі, для Ракель Гамм було втіхою дізнатися, що джгут був так вміло накладений, що залишався на місці. Можливо, це було для неї доказом, що люди поряд зробили все можливе, щоб зберегти життя її сина.
Меган Моббс, випускниця Військової академії США у Вест-Пойнті, несла службу в Афганістані у складі підрозділу з повітряного постачання, вивчає клінічну психологію. Президентка Фонду Везермана. Далі – її пряма мова.
Я закохалася в Україну, коли мені було десять. У початковій школі нам дали завдання – обрати країну й зробити про неї презентацію для класу. Я обрала Україну. Це був 1996 або 1997 рік. І тоді в США говорили про Україну типові речі, як от «житниця Європи», «молода нова країна». Я зробила цю презентацію і пам’ятаю, як тоді подумала: «Яка ж це класна країна». У неї стільки можливостей попереду. Вона має вихід до моря, має зерно, а ще в людей гарний одяг і квіти у волоссі. Мене це захоплювало. Це була ідея про появу чогось нового, обіцянка чогось великого.
Я служила в Афганістані, і для багатьох ветеранів те, як наш уряд звідти вийшов, спричинило певний надлом в душі. Я добре пам’ятаю розмови про те, наскільки це неправильно – коли уряд бреше людям, каже, що ми будемо поруч, що ми підтримаємо, а коли настає час дій, ми робимо навпаки – залишаємо їх.
Тож коли почалося повномасштабне вторгнення, у мене були друзі, які на той момент працювали в адміністрації Байдена, були друзі, які досі служили в армії – і всі до одного говорили: «Ми не залишимося. Ми покинемо Україну і дозволимо подіям розвиватися своїм ходом».
Засновники фонду – Елізабет Везерман і Ендрю Дункан – з якими ми тоді працювали в Афганістані, сказали: «Ні, ми не можемо так зробити. Ми не можемо покинути Україну. Ми маємо знайти спосіб долучитися». І саме тоді ми й почали діяти – у 2022 році.
У лютому, коли [російське] угруповання на кордоні почало зростати, всі експерти на телебаченні казали, що вторгнення відбудеться, і фраза «Київ за три дні» набула популярності.
Звісно, озираючись назад легко так говорити. Але я знала, що Україна буде чинити опір.
Мій батько говорив із Джоном Робертсом, ведучим Fox News. Це не була розмова в ефірі, а особиста бесіда. Батько сказав йому: «Послухай, Джоне, це вторгнення відбудеться». Інші експерти тоді говорили, що цього не станеться. Хтось казав, що вторгнення буде, але Україна впаде, а хтось – що ніякого вторгнення не буде, що це просто агресивні дії з боку Росії. Батько тоді був єдиним за лаштунками, хто дістав карту, показав її Джону Робертсу й сказав: «Вторгнення буде, ось усі індикатори, усі військові ознаки, які підтверджують це». Він також був тією людиною, яка сказала: «Україна буде чинити опір».
Спочатку, можливо, для мене це було коротке, сильне і емоційне захоплення Україною. А тепер – це тривалі стосунки. Американська кров пролита на українській землі. Ці країни назавжди пов’язані. І я бачу роботу нашого фонду як довгострокову. Ми тут не просто чекаємо на кінець – яким би він не був. Ми проживаємо цілий спектр емоцій, але ми хочемо, щоб Україна не просто вижила, а й розвивалася.
Це моя 26 поїздка до України. В мене дві доньки. Маленьким дітям завжди важче пояснити, чому ти їдеш надовго, особливо коли ти – мама. Але я постійно з ними говорила – і досі говорю – що потрібно вірити у щось більше ніж ти сам.
Програма допомоги родинам загиблих тісно пов'язана з іншою програмою фонду Везермана – ідентифікації полеглих бійців. Фонд встановлює особи загиблих, яких неможливо ідентифікувати лише за ДНК, та фінансує команду українських судово-медичних і криміналістичних експертів, які розробили нову методологію ідентифікації та навчають судово-медичні бюро по всій Україні.
А коротко це звучить так: вони повертають імена загиблим.
– Кісткова ДНК – це складна історія. Кістка подрібнюється в порошок. Його поміщають у поживне середовище, й потрібен час, щоб отримати результат. Коли я спитала в експертів у Дніпрі, скільки таких важких експертиз вони можуть зробити за місяць, мені сказали, що тільки десять, – розповідає співробітниця фонду Ірина Хорошаєва.
– Ми зробили дослідження, поїхали в регіони, впровадили методологію некродактилоскопії – це дактилоскопія для мертвих у складних станах.
Розпізнавання за відбитками пальців – процес значно простіший, ніж ДНК-аналіз, і його результати не викликають сумнівів. У багатьох країнах ця процедура ідентифікації загиблих стандартна і більш пріоритетна. Але не в Україні, де дактилоскопічний збіг не має юридичної сили без ДНК-верифікації. В результаті в лабораторіях виникають величезні черги, а родини загиблих захисників можуть місяцями чекати на тіла близьких.
Невирішення цієї проблеми може мати й економічне підґрунтя: одночасне визнання тисяч загиблих потребує відповідної кількості соціальних виплат.
Проте Фонд Везермана працює й над тим, щоб змінити цю ситуацію: підтримуючи юристів, які трудяться над пропозиціями до змін у законодавстві.
– Дивитися на кладовище з номерами – це дуже страшно. Ти розумієш, що нікого не можеш назвати на ім'я, але це твої хлопці, це твої дівчата, – каже Хорошаєва. – Коли повертається ім'я – так, це горе велике в родині, але правда вартує того, щоб отримати її. І щоб знати, куди потім прийти, щоб сказати загиблому: "Привіт, як ти?". Запалити йому цигарку, налити йому пиво.
Ендрю Дункан, співзасновник Фонду Везермана, прямою мовою:
Наш фонд створили не для політики і не для зустрічей із високопосадовцями. Ми не працюємо, щоб заробити собі імена на прес-релізах чи фотографіях із президентами. Наша місія – абсолютно конкретна й дуже проста: захищати дітей України та тих, хто їх захищає. Це – ядро нашої роботи, нашої ідентичності й сенсу існування.
Наші команди щодня бачать смерть, розмовляють із сім’ями загиблих, стикаються з горем. Вони проходять через морги, де сотні тіл, вони навчають медиків на передовій, знаючи, що ті підуть у бій і, можливо, не повернуться. Це не можна переживати легко. Але ми тримаємо фокус: діти, їхні захисники й ті програми, які реально змінюють життя.
Я вірю, що частиною нашої спадщини стане й формування культури вшанування полеглих в Україні. Сьогодні, на жаль, у вас ще немає часу на це, бо країна живе у вирі катастрофи. Але я знаю з досвіду інших воєн: без цього суспільство залишає собі рану, яка не загоюється. Я завжди згадую приклад Стівена Спілберга, який створив Фундацію Шоа, щоб записати свідчення про Голокост. Ця війна теж має бути зафіксована, правду не можна дозволити стерти.
Моя особиста мотивація йде від родини. Мій батько воював у Другій світовій, а мати колись повезла мене в Берлін – показати, що означає свобода. І я побачив різницю між свободою і комунізмом. І в ту ніч, коли впав Берлінський мур, моя мама померла. Це був 1989 рік. Ця дата назавжди закарбувалася у моєму серці як доказ: свобода й втрата завжди йдуть поруч.
Мій батько будував металургійні заводи по всьому світу, у тому числі в Україні. Я з дитинства бачив радянську систему, відчував холод війни й іронічно – «залізну завісу».
Я знаю точно: свобода ніколи не буває безкоштовною. І сьогодні я можу дивитися дітям у вічі й казати: я зробив усе можливе, щоб вторгнення в європейську демократію було зупинене. Україна – це як Нормандія. Тут знову ховають американців, як тоді у Франції. Різниці немає.
Вони домовилися: якщо когось поранить у дорозі, кожен буде сам за себе.
З таким ступенем виснаження під щільним вогнем це й не дивно. Майор Михайло Яворський та його побратими протрималися на позиції на Харківщині 12 днів, останні 3 їм не могли доставити воду та їжу. За цей час офіцер нарахував приблизно 500 вибухів навколо.
Тепер, упевнившись, що ще один день на позиціях приведе до їхньої загибелі, група вирішила відступати. Усі – із контузіями, кілька – поранені. Спочатку – 400 метрів до сусідньої позиції, а потім – півтора кілометра в тил.
– І, коротше, підірвався на міні дідусь – ну як дідусь, хлопчик 59 рочків. І мені так шкода стало його. Хоч і домовлялися ми, що кожний за себе, але я його взяв на плечі і почав нести, – згадує Яворський. – Трохи проніс, а сил вже не маю ні фіга. Кажу: "Дядя, я тебе не донесу". Викликав підмогу, прибігли хлопці з ношами…
В цей момент їх і помітив ворожий дрон. Під ногами Яворського вибухнула земля.
Він відчув сильний удар у щелепу, по ногах та руці. Шокований, намагався втекти і зрозумів, що біжить на кістках. Впав, відповз під дерево й закрутив собі турнікети нижче колін.
– Лежу собі. Автомат десь відпав і гранат немає, – продовжує розповідь Яворський. – До поранення в мене такі думки були: якщо ти обрубаний на прєдєлі, то сенс жити далі? Краще підірватися. Але навіть застрелитися немає чим. Тоді я турнікети відкрутив, думаю, стекти собі та і все.
Але хлопці мене знайшли. Переклали наново турнікети та почали евакуацію.
Яворський – прикордонник, 23 роки служби. Спортсмен – грав у пляжний волейбол у ветеранській лізі. А тепер говорить з УП з Нідерландів, бо саме там проходить лікування після ампутацій ніг та важкої операції на щелепі.
І тепер його історія – не про відкручені турнікети, а про повернення до життя.
– Боже, Михайло мені скидає відео, як він плаває в басейні в Нідерландах, і пише мені, що ми його відправили в рай. І я думаю: слава Богу, що в нас є така змога допомагати військовослужбовцям, – захоплено ділиться Роман Жура, що займається у Фонді Везермана програмою евакуації поранених.
За цією програмою Фонд транспортує поранених в Україні військових – як українських громадян, так і іноземних добровольців – до провідних травматологічних клінік Європи. Лікування, протезування, реабілітацію поранених покриває сторона, що приймає . А фонд оформлює документацію, перевозить військових та координує їхній прийом за кордоном. Уже понад 140 бійців отримали допомогу.
Жура називає своїм офісом українські лікарні. Щодня він їздить по шпиталях у пошуках тих, хто потребує лікування у Європі. Зізнається: на початку великої війни він чергував у самообороні і зрозумів, що йому бракує сміливості тримати автомат. Тоді Роман вирішив допомагати війську іншим чином, проте кожного дня відчуває провину за те, що сам ще не надягнув піксель.
Критерії евакуації пораненого за кордон прописані в наказі № 574 Міністерства охорони здоров'я. Але потрібно мати бажання самого пацієнта, дозвіл лікаря, а головне – щоб люди просто знали про таку можливість.
– У мене є одна велика слабкість: я не можу сказати військовому "Ні", – зізнається Жура. – Я намагаюся до кінця за нього боротися.
Якщо запитати у співробітниці Фонду Везермана Ірини Хорошаєвої, що вона відчуває, коли шукає полеглих на війні бійців, вона розповість про звіра, що гризе її зсередини і повторює одне: "Ти робиш недостатньо, ти робиш недостатньо, ти робиш недостатньо...".
І це відчуття, каже вона, притаманне й іншим її колегам.
Нещодавно Хорошаєва шукала трьох військових, що загинули в селі, яке згодом захопив ворог. Тіла двох із них росіяни віддали. Третього Ірина ніяк не може знайти. І тепер їй всюди бачиться його позивний. Цей боєць їй сниться.
На Майдані Незалежності у Києві люди створили меморіал загиблим воїнам. Серед тисяч прапорців є й ті, що встановлені на згадку про бійців, яких вдалося знайти та ідентифікувати Ірині та її колегам.
Для Хорошаєвої пошук загиблих воїнів почався з капітана Грейді Курпасі. Говорячи про свою першу справу, вона згадує один день.
Фонд вже ідентифікував особу Курпасі та оформив документи. Ірина забрала його останки з миколаївського моргу та поклала на заднє сидіння авто – довезти до Одеси та підготувати до репатріації. Сама Хорошаєва сіла поруч із водієм.
Автівка їхала, а в Ірини раптом виникло нав'язливе відчуття, що за її плечем хтось сидить. Насправді й немає нікого, але нібито боковим зором бачиш чиюсь присутність.
– Знаєш, – сказала вона водієві, – Грейді став на один крок ближче до дому.
Рустем Халілов, Севгіль Мусаєва, УП
