Поступово гарне приміщення у центрі села занепадало: став протікати дах, відповідно, стеля й стіни — обсипатися. Поріг розвалився, шибки повипадали. А навколо утворилися непролазні хащі.
Проте школа у Старому Хуторі була не простою, а одна з тих, які на початку минулого століття будували у Полтавській губернії й найбільше в Лохвицькому земстві, за проєктами відомого миргородського архітектора, етнографа та художника Опанаса Сластіона. Разом з іншими збереженими історичними будівлями вона занесена до Державного реєстру нерухомих пам’яток України місцевого значення. Хтозна, яка доля чекала б на школи Сластіона, якби за їхнє відродження не взялася громадськість. Для збереження та відновлення унікальних будівель сільських шкіл відома в минулому журналістка, нині голова Національного комітету ЮНЕСКО «Інформація для всіх» родом з Пирятина Ольга Герасим’юк 8 років тому ініціювала проєкт «Школи Лохвицького земства».
Днями пані Ольга на своїй сторінці в мережі Facebook повідала «самашедче прекрасну історію» про те, що пам’ятка архітектури, яка мала всі шанси зникнути, отримала друге життя. Цитуємо.
«І все йшло до триндиця, як то звично йде.
Присилають мені мої колеги з UkraineOpen (проєкт віртуальних мандрів Україною, що реалізує творча команда з Полтави. — Авт.) фото з експедиції!
Одна дівчинка канікули проводила в бабусі в Старому Хуторі. Зараз вона виросла, має дітей, жила в Києві, але «втекла від війни в Англію», як мені тут розказують. І звідти вона стала писати в Старий Хутір, мовляв, «там така чудова старовинна школа — давайте її відродимо, я гроші присилатиму!». І люди почали купувати все, що вважали треба для ремонту — відсилали рахунки, а з Англії справно приходили гроші.
І подивіться, що буває, коли люди хочуть зберегти цінне! На фото — все є.
Та жінка не бажає себе називати, бо робить це не для піару.
1 вересня вона повертається з Англії, буде жити в Старому Хуторі, і її діти підуть тут у школу!
Скажіть мені, чи треба щось додавати наприкінці цього тексту? Бо в мене слів уже немає. Вони плачуть щасливими сльозами, їм не до постів. Бурхливе щасливе-прещасливе щастя. Наші люди! Сластіон знав, для кого він життя своє заклав.
Ну і я чекаю на дзвінок від цієї чудової незнайомки. Поїдемо разом вішати охоронну дошку на Школу, куди вже переїхав сільський клуб, де вже є куточок Опанаса Георгійовича, а завідувачка Оксана Петрівна, що вже 32 роки в Старому Хуторі цим культурним ковчегом править, розказує всім, хто зачастив у цей клуб, про великого Сластіона, веде в його куточок. І в бібліотеку, яку теж таємнича меценатка створила, закупивши гарні дитячі книжки.
Все несеться, як зараз кажуть. Чудова команда UkraineOpen зараз об’їхала всі наші школи й скоро, дуже скоро наповнюється їхня цифрова платформа, де все можна буде бачити й на тому кінці землі, звідки, впевнена, в найсміливішу й найпрекраснішу Україну поїдуть люди дивитися на цю всю нескорену красу".
Хочу сподіватися, що жінка, яка стала організаторкою такої неймовірно чудової справи й самотужки фінансово витягнула ремонт унікальної споруди, все ж дасть згоду на оприлюднення свого прізвища й імені. Бо таких людей Україна, як кажуть, має знати в обличчя.
Поки що ж «ФАКТАМ» удалось дізнатись, що меценатці, яка зберігає інкогніто, трохи більше за 30. Сама вона народилася в Гадячі, куди переїхала зі Старого Хутора її мама, вийшовши заміж. Батьки часто привозили дівчинку до дідуся та бабусі в село.
— Я її добре запам’ятала ще з тих часів, оскільки вона любила читати й завжди, як бувала тут на канікулах, приходила в місцеву бібліотеку, — пригадує завідувачка сільського клуба Оксана Берестовська. — Дівчинка була досить активною. Вивчилась на вчителя англійської мови, разом з чоловіком і двома дітками жила в Києві. Але з початком повномасштабного вторгнення, як і мільйони українців, виїхала за кордон. Тимчасовий прихисток вона зі своїми маленькими сином і донькою знайшли у Великій Британії.
А минулого року жінка зателефонувала комусь із місцевих мешканців й поцікавилась, у якому стані знаходиться закинута школа. Почувши невтішну відповідь, попросила допомоги: «Мені дуже хочеться відновити її. Я тут працюю, заробляю гроші й могла б частину заробітку відправляти на її реставрацію. Але треба, щоб хтось на місці організував людей».
Селяни охоче відгукнулися на таку пропозицію. Вирішення організаційних моментів більшою мірою взяла на себе староста села Наталія Давиденко. Зокрема, тих, що стосувались підвезення робочої сили й будматеріалів.
Спершу чоловіки викосили бур’яни й вирубали чагарники навколо колишньої школи. А потім взялися міняти побитий шифер на даху. Оскільки все це закрутилось восени минулого року, то поспішали до затяжних дощів та до холодів зробити приміщення максимально захищеним.
— Коли вже зверху не капало, зайнялися внутрішніми роботами, — продовжує Оксана Берестовська. — Віддирали стару побілку, по-новому тинькували, шпаклювали, фарбували. Зараз у нас тут стіни приємного персикового кольору. Ні підлогу, ні двері, ні вікна замінювати не довелось. Вони зроблені з якогось надзвичайно міцного дерева, що за понад сто років з ним нічого не сталося. Ми лише де-не-де підшпаклювали, підбили й пофарбували.
А вже навесні довели справу до кінця: посклили вікна, побілили приміщення зовні (воно викладене з червоної цегли, мода ж на побілку з’явилася у 50-х роках минулого століття), підвели чорною фарбою цоколь. Подвійні дерев’яні рами акуратно вийняли, відреставрували й поставили назад.
Опалюється приміщення, як і сотню років тому, дровами, бо газ до нього не проведений. Автентична груба з духовою, на жаль, була розібрана кимось раніше, тож її довелось відновлювати. І це єдине, що зазнало принципової історичної заміни.
Загалом тепло приміщення утримується завдяки дерев’яному зрубу, обкладеному очеретом та якісною цеглою. У деяких школах, до речі, стелі підбиті овечою вовною.
— По весні біля школи розбили також клумби й висадили парк, — продовжує Оксана Берестовська. — На прохання меценатки його назвали на честь загиблого у боях за Україну 26-річного Олександра Корпаня, мешканця Старого Хутора. Вона навіть пам’ятну табличку замовила.
Та й це не все. Благодійниця вислала кошти на крісла-трансформери. Діти, коли приходять у клуб, одразу ж їх займають.
Бач, я не сказала, що у відреставровану історичну будівлю переїхали клуб і бібліотека. До цього вони розміщувались у приміщенні, що знаходиться далеко від центру, і туди незручно було добиратись. У сільську бібліотеку меценатка відправила з Англії й кілька посилок новеньких дитячих книжок.
Колишня школа, що довгі роки стояла пусткою, стала ще й майстернею з виготовлення маскувальних сіток. Коли з сільської ради підвозять спанбонд, завклубу запрошує у чаті всіх, хто може допомогти фронту, взятися за роботу.
На запитання, у скільки обійшовся ремонт пам’ятки архітектури, Оксана Берестовська точно відповісти не змогла. Але сума, каже, не космічна. Тим паче благодійниця оплачувала чеки на виписані товари поступово, тож це не було їй накладно. А що в чеках? Кілька листів шиферу, замазка, цемент, фарби…
І це вагомий аргумент на користь збереження унікальних шкіл Сластіона в регіоні. Бо від місцевої влади й культурних діячів активісти лише те й чули, що це дорого, що на це немає коштів, що це не на часі.
Звичайна вчителька англійської мови, яка не так довго працювала у Великій Британії, змогла заощадити якусь, зовсім не космічну суму грошей, об’єднати навколо власної ідеї ентузіастів і зробити те, з чим не справився величезний апарат чиновників. Бо в неї просто боліла душа за неповторну архітектурну спадщину, яку в Україні довго не цінували, й вона хотіла зберегти цю красу.
Меценатка вирішила повернутися на батьківщину своїх предків, щоб саме тут її шестирічний син пішов у перший клас. Це буде, звісно, не в Старому Хуторі, а в Гирявих Ісківцях, але все одно вдома, в Україні. На жаль, донька, старша на три роки від братика, змушена була через війну починати своє навчання на чужині. Повертатися у Київ жінка, зрозуміло, не наважується. Житимуть поки разом з бабусею.
Тут варто детальніше розповісти про те, чим цікаві школи Сластіона.
У 1908 році, коли початкова чотирикласна освіта у Російській імперії стала обовʼязковою, Лохвицьке повітове земство затвердило проєкти шкіл миргородського архітектора Опанаса Сластіона. Тоді це було справді революційне рішення. Адже до цього майже ціле століття український архітектурний стиль на Лівобережній Україні був під забороною російського імператора. Та, попри заборону, Опанас Сластіон, якого називають ідеологом українського модерну початку XX століття, розвивав національну ідентичність в архітектурі. І Лохвицьке земство не побоялося затвердити саме його проєкти. Воно стало єдиним на Лівобережжі, яке погодило будівництво дерев’яних шкіл, у «цегляних вишиванках», як дехто їх образно називає. Узори, кажуть дослідники, автор запозичував з альбомів Олени Пчілки, матері Лесі Українки, яка їх збирала.
Тоді за проєктом Сластіона у 1910 — 1914 роках на Полтавщині (Чорнухинська волость, Лохвицький, Пирятинський та Лубенський повіти), а також за її межами у нинішній Сумській та Чернігівській областях збудували понад 80 шкіл. Вони вирізняються шестикутними вікнами, входами у вигляді веж зі шпилями, заломленими дахами, а також цегляним декором на фасаді, що повторює візерунок українських вишиванок. Незвичний зовнішній орнамент фасаду «малювався» за допомогою особливої кладки — виступів і западин, без використання фігурної чи обтесаної цегли.
Архітектор вигадав плани для одно-, дво- та трикомплектних шкіл. У Старому Хуторі була однокомплектна, в якій працював один учитель й навчалась одна група різновікових учнів.
Усі школи Сластіона побудовані за схожим плануванням. У кожній була навчальна та житлова частина, канцелярії для вчителів. Одна велика класна кімната розділялась лише розсувною перегородкою. У житловій частині мешкали педагоги з родинами.
Зазвичай будівництво школи, яке було покладено на підрядників, тривало близько року.
Наразі відомо про менш як 50 шкіл на Полтавщині. Найбільше — майже 20 ― розташовано на території сучасної Лохвицької громади. Причому всі лише на лівому березі річки Удай.
Щонайменше десять з усіх відомих зруйновані, ще частина — у занедбаному стані. Водночас інші функціонують як сільські школи, культурні центри або музеї. Деякі з них відновлені силами місцевих жителів і волонтерів, окремі перейшли у приватну власність, частина отримала охоронний статус.
Найкраще збереглася будівля колишньої школи у селі Бодаква Заводської громади під Лохвицею. У ній створено музей.
У колишній земській школі у Млинах діє філія Лохвицької гімназії № 1.
А в Гаївщині будівля на межі зникнення.
У селі Нетратівка сучасної Пирятинської громади в історичній будівлі розмістився дитячий будинок сімейного типу.
У Чорнухинській громаді з 11 об’єктів повноцінно працюють три: в селі Гільці — ліцей, у Кізлівці — шкільна бібліотека, у Чорнухах — Будинок дитячої та юнацької творчості. Будівля колишньої земської школи у селі Харсіки покинута й занедбана. А ось у Городищі від школи Сластіона не лишилося й фундаменту.
У селі Западинці на Миргородщині кілька років тому школу спалили місцеві вандали. Вона була найкращим архітектурним зразком. Епохальна втрата!
«Люди виїжджають із сіл, немає кому ці об'єкти охороняти та хоч якось за ними доглядати», — розводять руками місцеві чиновники.
На думку фахівців, насамперед слід відновлювати ті пам’ятки, які зазнали найменших руйнувань. Це найдешевше. Після відновлення їх можна перепрофілювати під житло, магазини, ФАПи, культурні заклади тощо. А ті, що руйнуються (з вибитими вікнами-дверями, пошкодженим дахом), треба законсервувати. Це допоможе їм простояти якомога довше й дожити до того часу, поки не знайдуть гроші на їхнє відновлення. Консервація теж не надто складна й затратна справа. Найбільше коштів потребує реставрація.
Ольга Герасим’юк має амбітний намір — добитися, щоб школи Сластіона потрапили під охорону ЮНЕСКО. Вона вже домоглася внесення їх до Державного реєстру нерухомих пам’яток України. Однак споруда, яка руйнується, не може бути взята під охорону цієї міжнародної установи. Тож, чим швидше колишні земські школи отримають господаря, як от у Старому Хуторі, тим краще.
Раніше «ФАКТИ» розповідали, що у знаменитій Опішні на Полтавщині, яку називають гончарною столицею України, з’явилася ще одна цікава локація для туристів — музей-садиба гончаря Василя Омеляненка. Її відкрили 5 серпня, присвятивши 100-річчю патріарха українського гончарства.
Фото надані Оксаною Берестовською та зі сторінки Ольги Герасим’юк у Facebook
