Сьогодні, 23 серпня, Україна святкує День Державного прапора, а Харків – також і День міста.
За версією, що обумовила вибір цієї дати для свята, 23 серпня 1991 року група народних депутатів внесла синьо-жовтий український прапор до сесійної зали Верховної Ради, і він був освячений священиком УАПЦ Петром Бойком. Саме до цієї події й прив’язаний Указ Президента України Леоніда Кучми «Про День Державного Прапора України» № 987/2004. Втім, за спогадами деяких учасників тих подій, це сталося тільки наступного дня. Але це був лише початок боротьби за ствердження національного прапору у якості одного з найголовніших символів держави. Втім, над будинком парламенту прапор був піднятий 4 вересня 1991 року, попри шалений спротив посовєцької частини Ради, після триразового голосування та погрози Голови Верховної Ради Леоніда Кравчука, що він подасть у відставку, якщо це питання не буде вирішено. 18 вересня 1991 року Президія Верховної Ради України своєю Постановою фактично надала синьо-жовтому прапору статус офіційного. 28 січня 1992 року Верховна Рада України прийняла постанову «Про затвердження державним прапором України Національного прапора» (хоча і далі діяла стара Конституція, де як державні описувалися символи колишньої УРСР). У постанові 1991 року зазначається, що Державний Прапор України «являє собою прямокутне полотнище, яке складається з двох рівних за шириною горизонтально розташованих смуг: верхньої — синього кольору, нижньої — жовтого кольору, із співвідношенням ширини прапора до його довжини 2:3». Непростою була історія ствердження національного символу, і ще більш драматичним було ствердження незалежної України.
Як нагадує Український інститут національної пам’яті, поєднання блакитного та жовтого кольорів зустрічається в символіці українських населених пунктів, починаючи з часів Русі. Козаки використовували синє тло та малювали жовті хрести, небесні світила та зброю на полкових і сотенних знаменах. Під час хвилі європейських революцій 1848 року, названої «Весна народів», синьо-жовтий стяг утвердився вже як прапор українського народу. Тоді, у червні 1848-го, таке знамено вперше підняли над ратушею у Львові. На Наддніпрянщину, яка була в складі Російської імперії, синьо-жовтий прапор як символ української національної боротьби прийшов після подій революції 1905–1907 років. А вже у 1917 він став офіційним стягом української державності. Під синьо-жовтими прапорами відбувалися маніфестації українців. З ними вирушали в бій українські воїни. У квітні 1918 синьо-жовті прапори підняли над кораблями Чорноморського флоту у Севастополі.
Після втрати незалежної української держави синьо-жовтий прапор залишався символом національної боротьби та спроб відновити державність у різних регіонах України. 1 травня 1966 року студент Георгій Москаленко та робітник Віктор Кукса підняли синьо-жовтий прапор над будинком Київського інституту народного господарства у Києві (нині Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана), щоб його побачили студенти і робітники заводу «Більшовик», які зранку збиратимуться в колони на першотравневу демонстрацію. Через 9 місяців КГБ знайшов сміливців, вони отримали відповідно 3 та 2 роки таборів суворого режиму. 22 січня 1973 року в Чорткові на Тернопільщині Володимир Мармус із товаришами вивісив чотири національні прапори та отримав за це 6 років позбавлення волі у колонії суворого режиму з наступним засланням на 5 років.
26 квітня 1989-го у Львові під українським прапором відбувся мітинг пам’яті жертв Чорнобильської трагедії, а 22 травня того ж року – Шевченківське свято в Києві. 23 березня 1990 року він з’явився над Тернопільською міськрадою; 3 квітня – над Львівською ратушею; 24 липня – урочисто піднятий над Київською міською радою. До речі, 23 серпня 2021 року у Харкові був встановлений найвищий флагшток в Україні. Його висота – 101 м, а розмір основного полотнища – 15х22,5 м.
Сьогодні, як і раніше, наш прапор – символ боротьби українців за свободу рідної землі, за кращу долю та творення модерної та сильної країни. Попри страшні трагедії та випробування нинішньої війни, він майорить над нашим Харковом, над вільними містами та селами України. Він – на стрічках Майдану, він – на шевронах військових, у рюкзаках та на позиціях, на автівках волонтерів. Він – всюди, де твориться майбутнє України, і він – знак ідентичності та єднання тих, хто його захищає і стверджує. І, нажаль, все більше прапорів на наших цвинтарях – на могилах тих, хто віддав життя за нашу свобду та наше майбутнє.
Сьогодні ж харківці традиційно відзначають День міста. Він став «спадкоємцем» святкування офіційної дати другого та остаточного переходу міста під контроль радянської влади 23 серпня 1943 року. У 80-х роках цю дату почали святкувати «народними гуляннями» на пустирі біля перехрестя вулиці 23 серпня та проспекту Леніна (нині – Науки) та святковим феєрверком на площі Дзержинського (нині – Свободи). Попри сумнівну історичну достовірність (повністю місто перейшло під контроль радянської армії лише 30 серпня) та ідеологічний контекст, який пізніше назвуть «побєдобєсієм», це було єдине «місцеве» свято, яке святкувалося офіційно, й таким чином певною мірою асоціювалося з локальною ідентичністю. У 90-х була спроба перенести свято на вихідні у вересні, коли до міста вже повернулись школярі, студенти та містяни, що мали відпустку влітку. Змінилася й естетика свята – воно було задумане як день спілкування містян, позбавлений ідеологічного забарвлення. Основні події відбувалися у скверах, парках та площах середмістя. Втім, згодом вже нова міська влада повернулася до святкування Дня міста 23 серпня в контексті радянської парадигми. Традиційно міська влада до цієї дати робить «подарунок» містянам за їх же кошти – відкриває нову ділянку або станцію метро, реконструює якийсь парк або сквер тощо. Попри дискутивність деяких із цих «подарунків» та естетичну неоднозначність святкового декору, традиція зберігається – втім, «все піар, окрім некрологу», і місцеві політики не можуть цим нехтувати. Та й харківцям у масі це, як правило, подобається…
Для когось на щастя, для когось – нажаль, але саме у цей день – свято нашого міста. Кілька тижнів у місті, як годиться, наводили красу і висаджували квіточки. Зраночку міська влада поклала квіти до Меморіалу Слави – до Алеї героїв на 18 цвинтарі не доїхали, мабуть, бензину не вистачило – чому б іще? Ну то таке.
Сьогодні – слушний привод не тільки помилуватися клумбами та декором (тут, звичайно, дощ трохи недоречний), але згадати нашу історію, яка невідривна від історії Слобожанщини. Тисячі наших предків, які обживали це місце після його відносного занепаду, утверджували та відстоювали традиції козацького самоврядування та свободи, перетворили невелике полкове містечко у потужний промисловий, науковий, освітній та культурний центр. Місто на перехресті торгових шляхів, яке вбирало в себе і переплавляло переселенців звідусіль, створюючи дійсно унікальний дух та, як зараз кажуть, «вайб». Місто, яке виживало та відроджувалося у страшних випробуваннях та втратах – харківці повною мірою пізнали жахи років після більшовистського перевороту, і голодомори, і репресії, і радянське руйнування та німецьку окупацію підчас Другої світової… Сьогодні варто згадати, що у 1991-му ми обрали незалежну Україну, і неодноразово відстоювали свій вибір, створивши своєю кров’ю, біллю та працею образ Харкова як незламної фортеці, форпосту України на межі цивілізованого світу. Нажаль, часи страшних випробувань для нас ще не скінчилися, як і в тому самому 43-му, кожен день приносить все нові руйнування й втрати, але місто стоїть, і вистоїть.
Зі святами, друзі! Пам’ятаємо, що нас століттями об’єднувала любов до свободи, до рідної землі, вміння дослухатися до всіх і будувати разом свій світ. Мирного неба, в якому завжди майорітиме над нами український прапор, сил і віри у майбутнє! Слава Україні! Слава Героям!
