Для Лариси з Костянтинівки війна стала випробуванням, яке змінило життя назавжди. Разом з 84-річним батьком і котом Філімоном вона до останнього залишалася вдома, але щоденні обстріли, відсутність світла, газу й води змусили покинути рідний дім. Про це розповідає “Наше місто”.
Лариса згадує, що життя в місті перетворилося на боротьбу за виживання.
«Обстріли були щодня, кожен день поруч. Ми вже навіть у двір виходили рідко. Магазини й аптеки працювали лише кілька годин, і треба було встигнути набрати всього на тиждень. У підвалі ховатися не було де, тому рятувалися у кімнаті за двома стінами», — розповідає жінка.
Їхнім головним «сигналом тривоги» був кіт Філімон.
«Я не знаю, як у нього це працює, але він відчував небезпеку. Коли летіло щось страшне, він одразу тікав за шафу, і ми з батьком бігли за ним. Так і рятувалися», — ділиться переселенка.
Лариса довго не могла вмовити батька залишити дім.
«Йому вже 84, і він казав: “Залишай мене, їдь сама”. Але я не могла його покинути. І так ми були вдвох до останнього», — каже жінка.
Виїхати вдалося завдяки військовим, які допомогли родині потрапити на евакуацію.
«Зв’язку вже не було, викликати допомогу самі ми не могли. Військові, які жили неподалік, знайшли для нас можливість виїхати. Нас забрали спершу у Дружківку, потім перевезли через Павлоград — і зрештою ми опинилися в Дніпрі», — згадує Лариса.
Сьогодні Лариса з батьком мешкає у Центрі соціальної адаптації. Це місце стало для них тимчасовим домом і джерелом підтримки.
«Перші кілька днів я не могла заснути до п’ятої-шостої ранку — ще відчувала той страх. Але завдяки психологу стало легше. Тут тихо, спокійно, і я вже можу спати нормально. Це дуже важливо», — каже жінка.
Її батько, 84-річний Віктор, теж почувається значно краще. Жінка говорить, що вдома він ще чув вибухи і нервував, а тут став спокійніший.
Лариса зізнається, що була приємно вражена, як у Дніпрі люди підтримують переселенців: «Навіть у магазині чи аптеці відчувається інше ставлення — допомагають, підкажуть, відчинять двері. Тут зовсім інша атмосфера, яка додає сил. Я давно не відчувала такого тепла».
Найбільша мрія Лариси — повернутися додому. «Я молю Господа, щоб наш дім уцілів. На старості літ так важко все залишити. Але головне, що ми живі, і що тут ми знайшли спокій», — каже жінка.
Центр соціальної адаптації — унікальний для України. Тут працює громадська організація “Океан Добра”, яка допомагає приймати людей з інвалідністю, людей похилого віку та переселенців, навіть тих, хто втратив документи чи потребує постійного догляду.
«Ми хочемо показати кожному, що з інвалідністю чи після травми життя не закінчується. Тут люди знаходять підтримку, реабілітацію й нові сили жити», — розповідає голова ГО “Океан Добра” Ольга Волкова.
Сьогодні історія Лариси та її батька — одна з багатьох. Але вона доводить: навіть після найважчих втрат люди знаходять спокій там, де їх підтримують. А Дніпро став для них містом, де можна відчути мир у серці.
Категорія: Війна, Новини Дніпра, Тема дня
