"Українська правда" продовжує серію матеріалів в рамках проєкту "Достойне життя ветеранам", де переобладнує звичайні машини в інклюзивні і передає його ветеранам.
У цій темі дуже легко скотитись до публікацій в стилі героїзації військових чи непростого побуту і подальшого життя.
Але давайте будемо чесними до кінця. Військові (і ветерани також) – це вчорашні цивільні. З усіма властивими "не святим", вадами, недоліками і перевагами. Це інтерв'ю не про героя. Воно про необхідність усвідомлення суспільством, тобто нас з вами, потреб і умов життя ветеранів.
А найголовніше – про те, що задовольнивши ці помірні потреби, ми зможемо повернути їх в ряди цивільної української армії, яка буквально зобов'язана бути сильною, аби втримати державу.
Ми поговорили із ветераном 66-ОМБр ЗСУ Андрієм Міховим про його службу та життя після поранення.
– Розкажіть, як опинились у ЗСУ.
– Це було ще у 2022 році. Ми жили ще в Одеській області, у Білгород-Дністровському.
– Так, родом. Я працював на залізній дорозі машиністом. Перші пів року від роботи була бронь, дозволили ще попрацювати на державу. Потім, коли бронь закінчилась, буквально наступного дня прийшли з військкомату, одразу принесли повісточку.
Я довго не чекав, не думав, пішов відмітився. Буквально через тиждень-два мене забрали. Повинні були відправити сюди у Миколаїв до 79 частини, але поки ми з Білгорода-Дністровського доїхали в Одесу, все змінилось, і мене перекинули в інший автобус на Київ.
У Києві я пробув буквально тиждень-півтора на ДВРЗ. Там збірний пункт. Після цього мене, навіть не питаючи, куди я хочу, відправили одразу в Слов'янськ. У Слов'янську нас розкидали кого куди, я потрапив до 66 механізованої бригади у піхоту.
Там буквально за 5-10 днів вдягнули, дали спорядження і відвезли до Луганської області, село Невське (після перейменування – Балка Журавка).
Там ми утримували оборону, стримували спроби нападу.
– Для читачів поясню, що ви батько трьох дітей. У вас була можливість не йти на війну?
– Хіба батько трьох дітей не має право на відстрочку?
– Старші діти на мене не записані. Тому вони (ТЦК) на це навіть не подивились. Я їм казав: "у мене троє дітей", а мені: "покажи документи". Я кажу, що немає, бо старший син на мене не записаний. Мені кажуть: "Ну все, що ти хочеш? Іди воюй".
– Розумію, що це не дуже приємне запитання. Як отримали травму, за яких обставин, коли це було?
– Скільки було можливості, що мене на позиціях "задвухсотять" або "затрьохсотять", слава Богу кожен раз проносило. Але в один прекрасний момент, коли ми їхали з позиції, виїжджали із села на ротацію відпочивати, по дорозі був приліт, швидше за все міна. Водій втратив можливість керувати машиною, її перекинуло. Свідки кажуть, що машину перекинуло в повітрі багато разів, ще й з обочини злетіли. У той момент у мене і зламалась шия. По-дурному вийшло.
– Як по дурному? Це ж війна. Не було б обставин…
– Шкода, водій через два тижні помер у реанімації.
– Тобто вижили ви і з вами ще хтось?
– Так. Третій вижив, але від шоку почав тікати. З того місця він просто побіг кудись. Його знайшли потім, привели до тями, він назад повернувся у стрій, але через якийсь час я дізнався, що він вже теж двохсотий.
– Це сталось за інших обставин?
– Так. А мені судилося опинитись у кріслі колісному.
– Для розуміння людей, які ведуть звичайний спосіб життя, розкажіть про свій звичайний день.
– Я прокидаюсь, потім із дружиною пересаджуємось до крісла (колісного). Вона мені допомагає, бо сам я не можу. З допомогою спеціальної дошки пересідаємо до крісла. Що там далі? Сніданок, заняття спортом трошки: гантелі, резини.
– Це в основному стосується рук?
– Так, все, що можу у домашніх умовах. А так, щоб навіть поїхати у якийсь спортзал… Ми знаємо, де є пункт, куди я можу їздити, але туди дуже далеко. Без машини ми туди не можемо, а своїм ходом це дуже далеко йти: багато перешкод, бордюри.
– Двадцять. Майже двадцять одна. Це ще слава Богу, що ми її оформили, а є ж ті, хто не знає про те, що воєнну треба оформлювати і з такою ж групою інвалідності, як у мене, вони отримують дві-три тисячі. Вони про це не знають, ніхто навіть їм не каже, що можна оформити воєнну.
– Мрію (задумався)… Та що б ця війна закінчилась. Щоб люди могли повернутись до себе додому, ті у кого вони цілі. Та і взагалі, щоб настав мир.
– (Питання до дружини Анастасії) Про що ви мрієте?
– Якщо взяти нашу сімʼю, то… ну Андрій каже з пенсії відкладати. Пенсія… у нас троє дітей. Задумуюсь про те, аби чимось зайнятись своїм.
– Ні, бо я маю бути 24/7 з Андрієм. У мене є таке як типу не хобі, може професія, майстра манікюру, іноді є цей підробіток. А так задумуємось, аби зайнятися чимось своїм.
– Як сімʼя з пʼятьох людей може вижити на двадцять тисяч гривень?
– Важко. Добре, що Андрій отримав виплату і ми зрозуміли, що потрібно купувати житло, бо знімати (квартиру) було б взагалі…
– Якого зворотного звʼязку вам не вистачає від суспільства? Державні органи, місцеві, хтось турбується, цікавиться потребами?
– Допоки сам десь щось не дізнаєшся, не підеш, ніхто тобі нічого не скаже, треба всього добиватись. Добре, що ми почули про таку ось організацію з підтримки ветеранів у Миколаєві.
Ми звернулись туди, і нам розповіли, які існують програми. Бачите, зараз роблять двері (під час візиту робочі міняли вхідні двері під'їзду та тамбуру – авт.), це ми звернулись за програмою, написали заяву на міського голову і ось зробили зʼїзд, щоб Андрій міг виїжджати.
– Тобто не можна сказати, що немає взагалі нічого, але це рухається тоді…
– …коли вже сам знаходиш, подаєш заявку. Треба ходити скрізь добиватись усього, бо якщо не будеш… Нам колись один хлопець у ТЦК каже: "Я дивлюсь, ви сюди приїжджаєте з Андрієм після поранення, їздите. Вам же повинні все прийти і принести".
Кажу, що це вам так здається. Але добре, що підказують, є що допомагають.
– (Питання до дружини Анастасії) Про що ви мрієте?
– Якщо взяти нашу сімʼю, то… ну Андрій каже з пенсії відкладати. Пенсія… у нас троє дітей. Задумуюсь про те, аби чимось зайнятись своїм.
– Ні, бо я маю бути 24/7 з Андрієм. У мене є таке як типу не хобі, може професія, майстра манікюру, іноді є цей підробіток. А так задумуємось, аби зайнятися чимось своїм.
– Як сімʼя з пʼятьох людей може вижити на двадцять тисяч гривень?
– Важко. Добре, що Андрій отримав виплату і ми зрозуміли, що потрібно купувати житло, бо знімати (квартиру) було б взагалі…
– Якого зворотного звʼязку вам не вистачає від суспільства? Державні органи, місцеві, хтось турбується, цікавиться потребами?
– Допоки сам десь щось не дізнаєшся, не підеш, ніхто тобі нічого не скаже, треба всього добиватись. Добре, що ми почули про таку ось організацію з підтримки ветеранів у Миколаєві.
Ми звернулись туди, і нам розповіли, які існують програми. Бачите, зараз роблять двері (під час візиту робочі міняли вхідні двері під'їзду та тамбуру – авт.), це ми звернулись за програмою, написали заяву на міського голову і ось зробили зʼїзд, щоб Андрій міг виїжджати.
– Тобто не можна сказати, що немає взагалі нічого, але це рухається тоді…
– …коли вже сам знаходиш, подаєш заявку. Треба ходити скрізь добиватись усього, бо якщо не будеш… Нам колись один хлопець у ТЦК каже: "Я дивлюсь, ви сюди приїжджаєте з Андрієм після поранення, їздите. Вам же повинні все прийти і принести".
Кажу, що це вам так здається. Але добре, що підказують, є що допомагають.
– (Питання до доньки). Що думаєш про батька? Як підлітки сприймають ветеранів?
– Ми це не обговорюємо усюди. Тільки на початку, коли із батьком це сталось, я дуже переживала, памʼятаю. Було дуже важко, і я взагалі не сильно із друзями це обговорювала.
Памʼятаю, краща подруга постійно питала: "Як справи?", теж хвилювалась дуже сильно. Але загалом нормально усе це сприймається. Ніхто не ставить ніяких питань.
– Ви зараз у віці, коли постає питання про університет. Немає якихось пільг у цьому сенсі?
– (Андрій) Ми ще навіть не уточнювали.
(Анастасія) Ми знаємо, що на Ксеню (друга донька) це точно буде. Син навчається у миколаївському будівельному ліцеї, його пільгу прийняли, отримує стипендію.
– Як взагалі ви, якщо є потреба, рухаєтесь містом?
– (Андрій) Якщо дуже далеко – є у місті тролейбус зі спеціальними пандусами. Я можу заїхати у тролейбус, привʼязатись, припаркуватись, і можна доїхати, куди треба.
(Анастасія) Але це тільки у ті місця, де ходить тролейбус. Бо тролейбус не по усьому місту, є райони, де він не їздить.
(Андрій) Якщо умовно у мою лікарню треба, туди тролейбус не ходить.
– І як вирішується це питання?
– Є інклюзивне таксі, але маю зауваження до них, бо у них не прилаштовані машини. Це звичайне авто із підйомним пандусом – можна заїхати всередину, але немає спеціальних кріплень для крісла.
– Так, кидає. Треба триматись, а мені як триматись? Пальці не працюють, доводиться ті труби обіймати, щоб триматись.
