Уже цього тижня Формула-1 приїде завітає до легендарного "храму швидкості" – автодром Монца, розташований неподалік від однойменного міста в Італії.
Насамперед цей іменитий трек славиться тим, що понад 75% дистанції пілоти проходять, втопивши педаль акселератора в підлогу, що стає справжнім випробуванням для моторів. А зміщення балансу в бік довгих прямих часто помітно змінює розстановку сил.
Технічний факт: Гоночні інженери кажуть, що є три види налаштувань боліда: для Монако, для Монци і для всіх інших трас.
Крім цього, одне з найстаріших перегонових кілець світу має багатющу історію, яку ми сьогодні будемо вивчати. Коріння автодрому сягає далеко в минуле – в епоху, коли автоспорт тільки зароджувався. І, за чутками місцевих жителів, у Монці досі мешкає дух Альберто Аскарі, чиє життя було тісно переплетено з цією трасою.
На зорі автоспорту Італія була однією з найбільш передових країн у цій сфері. А перегони Тарга Флоріо і Мілле Мілья мали всесвітню популярність. Питанням лише часу було, коли країна почне приймати заїзди у форматі Гран-прі.
За справу взявся Автомобільний клуб Мілана, який до свого 25-річчя вирішив створити автодром для міжнародних змагань вищого рівня. Його голова, сенатор Сільвіо Креспі, і директор Артуро Мерканті обрали для цього парк у Монці, доручивши проєктування інженерам Альфредо Росселлі та П'єро Пурічеллі.
26 лютого 1922 року розпочалося будівництво, проте всього за два дні роботи заморозили через конфлікт із Міністерством культури Італії, яке наполягало на винятковій цінності місцевого ландшафту та архітектури.
Після довгих суперечок чиновники все ж погодилися, але за умови, що проєкт траси буде змінено так, щоб мінімізувати вирубку дерев і використовувати вже наявні доріжки.
Будівельний процес відновився 15 травня і зусиллями 3500 робітників завершився всього за 110 днів. Відкриття і перший заїзд відбувся дощовим днем 3 вересня 1922 року, а дебютний Гран-прі пройшов тижнем пізніше.
У наступні десятиліття Монца неодноразово перебудовувалася: одні зміни були спричинені аваріями зі смертельними наслідками та необхідністю забезпечити хоча б мінімальну безпеку для глядачів, інші – постійним зростанням швидкості гоночної техніки, треті – відновленням після Другої світової війни.
У результаті вийшло так, що в одному й тому ж місці існували дві різні траси: "класичний" автодром із поворотами та високошвидкісний овал. А в 1955-1956 роках Гран-прі проводився на комбінованій конфігурації, що поєднувала обидва варіанти.
Хоча Гран-прі існували вже давно, саме 1950 року відбувся перший офіційний чемпіонат Формули-1. До календаря дебютного сезону увійшли шість етапів, якщо не брати до уваги "Інді 500", який проводився лише формально. Серед цих трас була і Монца. Ба більше, італійський етап завершував сезон, і саме в "Храмі швидкості" вирішувалася доля першого чемпіонського титулу.
Того року спостерігалося тотальне домінування машин Альфа Ромео, незважаючи на те, що їхня техніка багато в чому базувалася на довоєнних розробках. Претендентами на титул були три гонщики цієї марки – Хуан Мануель Фанхіо (26 очок), Луїджі Фаджіолі (24 очки) і Джузеппе "Ніно" Фаріна (22 очки).
Хоча Фанхіо вважався головним фаворитом, він зійшов уже на 9-му колі, а пізніше, на 25-му, остаточно вибув із перегонів, виступаючи на машині П'єро Таруффі.
На радість місцевих уболівальників, весь подіум виявився італійським: перемогу і чемпіонський титул (з підсумковими 30 очками) завоював Фаріна, друге місце посіла Феррарі під номером 48, яку ділили Доріно Серафіні та Альберто Аскарі, а третім фінішував Луїджі Фаджіолі.
Якщо вже йдеться про італійську трасу і шалених місцевих фанатів, прозваних "тіфоззі", варто нагадати і про успіхи Італії в автоспорті. У довоєнні роки саме італійські гонщики були серед головних героїв міжнародних змагань, поряд із французькими та німецькими пілотами.
Після війни їхній тріумф продовжився: з перших чотирьох чемпіонатів світу Формули-1 три були виграні саме італійцями.
Однак золота епоха національних пілотів обірвалася разом із трагічною загибеллю Альберто Аскарі на тестах у Монці – останнього чемпіона Італії. Відтоді італійцям так і не вдалося знову завоювати титул.
Що ж до італійських машин – вони залишалися на вершині дещо довше. Перші чотири чемпіонати були виграні винятково на італійських болідах, а з дев'яти перших сезонів – сім з половиною (Фанхіо, нагадаємо, посеред 1954 року пересів з Мазератті на Мерседес).
Але після титулу Майка Хоторна 1958 року закінчилася й епоха лідерства італійської техніки: ініціативу перехопили британські команди. Проте Феррарі й донині залишається легендою автоспорту, колективом топрівня, який регулярно бореться за головні нагороди.
Як і всі старі автодроми, Монца має свої темні сторінки історії. Перша трагедія в "Храмі швидкості" сталася всього через шість днів після відкриття автодрому – 9 вересня 1922 року загинув німецький гонщик Фріц Кун. А в 1928 році сталася одна з найкривавіших аварій в історії автоспорту, яка, крім гонщика Еміліо Матерассі, забрала ще життя 22 глядачів.
Як уже згадувалося вище, загинув у Монці й улюбленець місцевої публіки – Альберто Аскарі. Це сталося 26 травня 1955 року під час тестових заїздів. А під час офіційної гонки Гран-прі Італії трагедії трапилися ще з трьома гонщиками: Вольфгангом фон Тріпсом 1961 року, Йохеном Ріндтом 1970-го і Ронні Петерсоном 1978 року.
Історичний факт: 1970 року Йохен Ріндт посмертно став чемпіоном світу – набраних ним очок вистачило, щоб залишитися на першій сходинці особистого заліку. Це єдиний подібний випадок в історії Формули-1.
Оскільки Монца була присутня в календарі Формули-1 в усі сезони, окрім 1980 року, за цей час на ній виступали та перемагали чимало великих пілотів, і "Храм швидкості" відіграв особливу роль у їхніх кар'єрах.
Так, 1965 року на цій трасі свою першу перемогу в "королівських автоперегонах" здобув Джекі Стюарт, який згодом став легендою та уособленням "героїчної епохи".
Рік потому, на Гран-прі Італії 1966, Джек Бребем виграв свій третій титул і він досі залишається єдиним гонщиком, який став чемпіоном на боліді власної конструкції. У 1972 році в Монці здобув перший раз чемпіоном світу став Емерсон Фіттіпальді, а в 1975 – Нікі Лауда. Причому австрієць зробив це, виступаючи за Феррарі, що дало місцевій публіці небачений привід для свята.
Зіграв "Храм швидкості" особливу роль і в кар'єрі легендарного "Професора" Алена Проста. Француз перемагав на Гран-прі Італії у 1985, 1986 та 1989 роках. На останньому з цих етапів гонщик кинув свій переможний кубок у натовп уболівальників, які зібралися під подіумом.
Виною тому була токсична атмосфера всередині команди Макларен – все керівництво колективу було на боці напарника – Айртона Сенни, який полюбився багатьом. Проте, навіть у таких обставинах Прост став чемпіоном, а на сезон 1990 року перейшов у Феррарі. Віддана ж фанатам нагорода стала символом майбутньої зміни колективу.
Ще один чемпіон світу, чия кар'єра включала кілька яскравих перегонів у Монці, – "Червоний Барон" Міхаель Шумахер, якого досі чимало вболівальників вважають найкращим гонщиком усіх часів.
Хоча перший сезон за Феррарі Шумахер провів у тіні домінантних Вільямсів від Едріана Ньюї, у 1996 році він зміг здобути перемогу на Гран-прі Італії – саме те, що йому було потрібно, щоб стати улюбленцем місцевих "тіфоззі".
А два сезони потому він знову виграв у Монці, ефектно прорвавшись за 400 метрів із третього місця на перше і обігнавши на трасі Міку Хаккінена.
Найемоційніший же момент для більшості глядачів стався у 2006 році. Тоді Міхаель також фінішував першим, а на пресконференції після гонки він оголосив про завершення кар'єри у Формулі-1. Цей момент ознаменував завершення цілої епохи.
Цікавий факт: десять років потому, у 2016 році, Феліпе Масса, який став для Шумахера близьким другом, також вирішив взяти з нього приклад і офіційно оголосив про відхід з "королівських перегонів" у Монці.
"Храм швидкості" знав багато дуелей між легендарними пілотами. Однак особливе місце посідає бій між Міхаелем Шумахером, який повернувся до Формули-1 з Мерседесом, і Льюїсом Гамільтоном, який виступав тоді за Макларен, на Гран-прі Італії 2011 року.
На рестарті після відходу машини безпеки "Червоний Барон", у якого від червоного залишився лише шолом, обійшов Льюїса. Але далі Мерседесу у 2011 році просто не вистачало швидкості для боротьби з Маклареном. Проте, навіть попри велику різницю в чистому темпі болідів, Шумахер понад 20 кіл стримував Гамільтона.
Коли ж обгін все-таки стався, вирішальну роль зіграло те, що у британця після хвилі піт-стопів були свіжіші шини.
Останні п'ять років у соціальних мережах особливо часто можна зустріти відео цієї боротьби двох семиразових чемпіонів світу. Оборонні маневри Міхаеля увійшли до багатьох посібників із захисту позиції на трасі.
Чемпіонат 2018 року відзначився протистоянням Льюїса Гамільтона і Себастьяна Феттеля. І вся Італія, зрозуміло, підтримувала німця, який виступав за Феррарі, тоді як британець, який виграв три з чотирьох попередніх титулів, уже встиг "набриднути" багатьом глядачам по всьому світу.
Звісно, "тіфоззі" ніколи не вирізнялися дисциплінованістю, проте 2018 року дійшло до великого скандалу через те, що на трибунах було виявлено відверто расистський плакат:
Якщо у Формулі-1 XX століття через велику кількість технічних сходів на кожному етапі перемоги гонщиків на слабшій техніці були звичною справою, то у XXI столітті кожен випадок, коли заїзд виграє представник команд "другого ешелону", одразу входить до історії та довго згадується глядачами. І тричі це сталося в Монці.
У 2008 році все почалося з дощової кваліфікації, в якій поул-позицію посів Себастьян Феттель на Торро Россо (в ті часи – молодша команда Ред Булл). А в основних перегонах, що також проходили у важких погодних умовах, німець довів справу до перемоги всупереч очікуванням. Слід зазначити, що його болід у тому сезоні хоча й мав безліч проблем посуху, проте добре підходив для мокрої траси.
Справжню сенсацію принесло Гран-прі Італії "ковідного" сезону 2020. Тоді глядачі вже звикли до того, що на подіумі незмінно опиняються Льюїс Гамільтон, Вальтері Боттас та Макс Ферстаппен. Однак у Монці жоден із них не увійшов до першої трійки: Льюїс втратив позиції через штраф, Вальтері просто відкотився вниз, а Макс зійшов через технічні проблеми.
У підсумку інші пілоти кинулися ділити високі місця, що раптово звільнилися, і перемогу здобув П'єр Гаслі, а компанію в обливанні шампанським йому склали Карлос Сайнс-молодший і Ленс Стролл.
Цікавий факт: останні чотири французи, які виграли перегони, мають рівно по одній перемозі в кар'єрі: Жан Алезі – Канада 1995, Олів'є Паніс – Монако 1996, П'єр Гаслі – Італія 2020 та Естебан Окон – Угорщина 2021.
Що ж стосується сезону 2021 року, він проходив у боротьбі між Льюїсом Гамільтоном та Максом Ферстаппеном. Лише гонщики Мерседеса і Ред Булла сприймалися як претенденти на перемогу.
Але в Італії за рахунок хорошої максимальної швидкості вельми конкурентоспроможними виявилися пілоти Макларена. А після того, як два претенденти на титул зіткнулися і вибули з перегонів, ніхто не заважав переможному дублю помаранчевої команди.
Цікавий факт: ані Ред Булл, ані Мерседес у 2021 році не змогли здобути жодного командного дубля. За весь сезон це вдалося лише Макларену.
Хоча Монцу і називають "Храмом швидкості", далеко не завжди чистий темп стає вирішальним фактором. І йдеться зараз не про погоду чи проблеми у суперників, а про стратегію.
У 2009 році після хитромудрої комбінації з елементами блефу від Росса Брауна його приватна команда Браун GP домінувала на початку сезону.
Однак до середини чемпіонату далася взнаки відсутність оновлень через фінансові проблеми. І низка суперників перехопила ініціативу.
У рамках боротьби за титул головним питанням було, чи вистачить того відриву, який був зароблений на початку року. Але про битву за перемоги в окремих перегонах вже мови особливо ніхто не вів. І вже тим більше ніхто не вірив в успіх машин без KERS на довгих прямих Монци.
Однак Браун, який ще в 90-х здобув славу головного стратега Формули-1, ухвалив рішення, щоб його пілоти пожертвували кваліфікацією і пройшли її з повними баками, заради того, щоб у перегонах змагатися одним піт-стопом проти двох у більшості суперників.
У підсумку, ця задумка спрацювала на ура, принісши командний дубль для Рубенса Баррікелло та Дженсона Баттона. До речі, для бразильця це була ще й остання перемога в його кар'єрі.
У запалі боротьби за титул нерідко відбуваються сутички між претендентами. І два доволі яскравих випадки, що увійшли в історію Формули-1, сталися в Монці.
Загалом Міхаель Шумахер і Деймон Хілл часто не могли поділити трасу. У 1994 році аварія в Аделаїді зі скандалом вирішила результат чемпіонату. А 1995 року вони знову "взялися за старе" і влаштували ще два зіткнення, що закінчилися обопільним сходом. Одне з них сталося на Гран-прі Італії.
У 2021 році трапилася вище згадана аварія між Льюїсом Гамільтоном і Максом Ферстаппеном. Британець у той момент виїжджав із піт-лейну, а нідерландець на повному ходу мчав трасою. І перша шикана мала розсудити, кому з них бути попереду. Саме там їхні боліди й перетворилися на єдину двоповерхову конструкцію.
Попри те, що офіційно судді визнали винним Макса, більшість експертів сходяться на тому, що це був гоночний інцидент, у якому обидва пілоти усвідомлено йшли на контакт, розуміючи, що більше можливостей випередити суперника не буде.
Звісно, Монца – це не Монако, проте тут також доволі важко обганяти, оскільки боліди налаштовані на мінімальну притискну силу, а отже сліпстрім та DRS дають мінімальний ефект.
Звісно, у сезоні 2025 апріорі претендентами на перемогу вважаються пілоти Макларена – Ландо Норріс та Оскар Піастрі.
Але слід зазначити, що головна різниця між болідами топкоманд і машинами-середняками проявляється насамперед у притискній силі в поворотах, яка й дає основну перевагу. Довгі ж прямі "Храму швидкості" помітно зменшують вплив цієї різниці.
І зовсім скоро ми дізнаємося, чи вдасться комусь ще спробувати своє щастя на Гран-прі Італії.
