Вже наступного тижня в прокат виходить художній фільм про творця супрематизму, українського художника Казимира Малевича. Фільм створила режисерка Дарія Онищенко та зобразила період, коли радянська влада обмежила виїзд митців закордон, змушуючи працювати на "систему".
Герой Малевича у фільмі протистоїть канонам художнього письма й водночас стає героєм для своїх учнів, борючись з владою. Та чи був таким художник в реальному житті і чи маємо ми право зображувати українців минулого саме в ключі героїзму та безстрашності?
Журналістка УП.Культура Анастасія Большакова поговорила з актором Віталієм Ажновим. Він втілив Казимира Малевича у художній стрічці і поділився, яким був процес зйомок, чи однозначним є образ художника й які герої потрібні українському кіно.
До слова, члени Клубу УП вже побачили стрічку на "Вечорі Малевича", який організувала Українська правда.
— "Малевич" – це ваша перша головна роль у повнометражному кіно. Як ви можете описати різницю у власному досвіді акторства в театрі і кіно?
— Це складно порівнювати. Я дуже люблю театр і, якщо чесно, він для мене на першому місці. Театр – це довготривалий процес, у якому народжується вистава. Найцінніший тут саме процес, а ще колеги, стабільність, стосунки з партнерами.
І у театрі начебто немає права на похибку. Ти маєш виправдати очікування глядачів, режисера, своїх сценічних партнерів.
А кіно інакше. Це коротка історія, усе відбувається дуже швидко. Стосунки на майданчику виникають і так само швидко закінчуються. Це схоже на літні канікули чи табір: ти зустрічаєш нових людей, створюєш разом щось важливе, а потім розходишся. За такий короткий час ви разом намагаєтеся створити якісний продукт. У театрі ж матеріал залишається з тобою – ти довго шукаєш нові смисли, аж допоки виставу не знімуть з репертуару.
— Але у "Малевичі" ви теж працювали з багатьма своїми колегами з театру Франка. Як це було – відкласти театр убік і будувати ці стосунки вже в кіно?
— Це був дуже цікавий досвід. Мені пощастило: першу дружину Малевича грала Христина Федорак. Ми вже були парою у фільмі Гуцулка Ксеня, тож не довелося проходити етап пристосування один до одного. Друга дружина Малевича — теж моя колега Марина Кошкіна. Тому труднощів не було. Навпаки, атмосфера на майданчику надихала. Коли поряд знайомі й близькі колеги, почуваєшся впевненіше і можеш вигадувати щось цікаве.
Атмосфера на майданчику була дуже хорошою, навіть оманливо легкою. Справді відчувалася велика згуртованість.
Я добре пам’ятаю свій останній знімальний день. Не міг заспокоїтися, бо це було схоже на літні канікули, які закінчуються тоді, коли зовсім не хочеш їхати додому. Я плакав, важко було попрощатися з командою. А це означає, що ми справді стали близькими, майже рідними.
— А як складалася співпраця з Дар’єю Онищенко? Коли вона говорила про вибір актора на головну роль, то казала, що довірила саме вам цей образ і дала свободу.
— Це справді так. У житті трапляються «твої» й «не твої» люди. І я дуже щасливий, що Дар’я виявилася «моєю людиною». Від початку був контакт, довіра, багато гумору. Це дало мені свободу і впевненість.
Тому, попри швидкий темп зйомок, нам завжди вдавалося домовлятися, співтворити. Дар’я — дуже "космічна", у хорошому сенсі цього слова, людина. Вона має дивовижну концентрацію й увагу до простору та людей. Вона особлива.
Вона блискавично реагує, миттєво придумує обставини, у яких актор виглядає органічно. Це може бути по-різному: десь жартівливо, десь серйозно, десь наче зовсім без уваги до тебе. Але все працює на користь. І найважливіше — цей зв’язок, коли ви розумієте одне одного навіть без погляду. Сподіваюся, що це не остання наша співпраця.
— А можете згадати приклад, коли вона ввела вас у такі умови, що вони допомогли розкритися у сцені?
— От, наприклад, Дар’я часто повторювала: «Не грай». Спершу я не зовсім розумів, що мається на увазі. Мій досвід у кіно не дуже великий, але мені здавалося, що я відчуваю грань у кадрі. І коли вона весь час казала: «Не грай, не грай», це мене провокувало, навіть змушувало бунтувати. Але водночас я погоджувався з нею. Бо далі звучала ще одна фраза: «Тебе достатньо. Тебе, як Віталіка». І це дуже заспокоювало, давало впевненість.
— Тобто це виводило вас із зони комфорту?
— Так, безумовно. Думаю, Дар’я впливала на мою самооцінку з двох боків: десь піднімала, десь, навпаки, приземлювала. Виходила така собі «гойдалка», яка насправді допомагала ролі.
— А було місце для імпровізації поза режисерським баченням?
— Так. Дуже часто вона, наприклад, не давала команду «стоп» після репліки, де логічно закінчувалася сцена. Спершу мені було ніяково, а потім я зрозумів: це простір для імпровізації. І це круто. Тоді від кінопроцесу отримуєш особливе задоволення.
— Хотіла б поговорити про самого Казимира Малевича. Як ви вибудовували образ свого героя — від зовнішніх деталей чи більше з його внутрішнього світу?
— Я перфекціоніст, для мене важливо вкладати сенси в роботу. І коли у перший рік повномасштабного вторгнення мені випала честь грати таку визначну постать як Казимир Малевич, я відчув колосальну відповідальність. Зізнаюся: спершу я знав його лише через призму «Чорного квадрата».
Але команда — режисерка Дар’я Оніщенко, креативна продюсерка Тетяна Філевська, яка чудово знається на творчості Малевича, — допомогли мені зануритися в його біографію. Хотілося знайти про нього якомога більше. А як акторові, звісно допоміжними були б відео, щоб перейняти пластику, голос, ритм, але їх майже немає. Є лише вісім секунд чорно-білого запису, де він дуже жвавий, але без звуку.
Тому вивчаючи біографію, ти починаєш для себе, як людина, складати певний пазл і водночас відчувати тиск відповідальності. І ось ти складаєш його, вивчаєш риси характеру з якихось щоденників, літератури, з коментарів інших особистостей про Казимира Малевича. А потім цей пазл треба склеїти, щоб створити вже власний образ.
Перші знімальні дні були дуже хвилюючими. Я пам’ятаю, як режисерка сказала мені: «Розслабся. У будь-якому випадку це буде наш Малевич. Твій Малевич». Це допомогло. Далі робота полягала у тому, щоб прожити його долю. Це завжди так: навіть якщо персонаж вигаданий, актор намагається прожити життя іншої людини. А тут він був реальний – і відповідальність ще більша.
Відчувалася особлива важливість того, що ми робимо, особливо під час тривог і обстрілів. Пам’ятаю, один знімальний день в НАОМА: просто над нами пролетіла балістика. Це був сюр. Наче ти знімаєш історичне кіно, але одночасно перебуваєш у XXI столітті, у власній реальності війни. Це складно осягнути навіть тепер.
— А як ви для себе побачили Малевича? Яким він у вас вийшов після спільного дослідження разом з режисеркою і дослідницею Тетяною Філевською?
— Важко відповідати, будучи всередині процесу. Я людина сумнівів і люблю сумніватися, бо вважаю це шляхом до розвитку. Це допомагає залишатися адекватним щодо себе. Але Малевич — протилежність. Він упевнений у собі, переконаний, що геній. Мене дивували його слова: «Я і є Бог». Щоб так про себе говорити, треба мати надзвичайну силу особистості.
Я багато думав над цим. Зрозумів: усі люди, яких ми вважаємо героями, здатні виходити за рамки — за межі звичного, нормального сприйняття. Малевич міг це робити. І мені було цікаво спробувати вийти за ці рамки разом із його образом.
Мій Малевич — про те, що є щось більше, ніж «тут і зараз». Що людський потенціал безмежний, а дуже багато залежить від віри в себе. Соціум часто збиває нас із власного шляху, нав’язує інші дороги. А Малевич умів цьому протистояти. У нього була неймовірна впевненість у власній правоті. Це вражає, бо така переконаність — уже форма віри. Його оточення теж вірило в його геній, і це справді величезна сила.
Мені ж хотілося знайти в Малевичі щось людське. І мій Малевич — про це. Так, він має велич, постать легендарну, геніальну, але водночас він — людина. Мені було важливо вкласти в образ саме цю людяність.
— Коли я подивилася фільм, то ваш Казимир Малевич здався менш контроверсійним і закритим, ніж побутували уявлення. Навпаки, певною мірою навіть героїчним: у взаємодії з людьми, у послідовності рішень, у власних діях.
— Можливо, це прозвучить як непопулярна думка, але скажу: найважливіше, що це кіно виходить зараз. Йдеться про сам факт появи цього фільму, бо суспільство потребує героїв як ніколи.
І дуже важливо, що Малевич має шанс стати уособленням нашої національної гідності. Ми повинні знати своїх, цінувати й берегти їх. Це кіно відкриває завісу сприйняття Малевича: він не такий контроверсійний і закритий, як здається. А контроверсійність, мабуть, виникає з усього контексту «Чорного квадрата». Це мистецький образ, який для багатьох виглядає недосяжним і загадковим. Фільм не спростовує цього, але додає нові ракурси.
Це кіно й про нас: про національну ідентичність, боротьбу й силу особистості. Про те, що ментально закладено в кожному українці.
— Втім, стрічка зупиняється на моменті, коли Малевич ще не втратив привілеїв, які мав на початку радянської доби. Які він власне здобув за визнання Радянським Союзом. Ми не бачимо того, як він опинився під тиском і змушений був здаватися перед "системою"…
— Так, я погоджуюся. Але це вже інша історія, можливо, сиквел фільму про Малевича. Чому ми не бачимо Казимира Малевича іншим? Бо напевно важко знайти відповіді на запитання, чому він працював з росіянами. Такі моменти складно виправдати – вони начебто одразу зазнають загальнолюдського хейту. Я думаю, що саме в нинішніх реаліях правильніше показати його саме в образі героя.
Адже нам легко судити, бо ми не жили в той час. Ми можемо лише уявляти, що означало опинитися під репресіями та заборонами, стикатися з постійним тиском і переслідуваннями. Вивчати біографії українських діячів того часу — одне, а зрозуміти людину до кінця — інше.
Але те, що ми сьогодні про це говоримо й робимо його частиною нашої національної гідності є пріоритетом. І я розумію ваше запитання абсолютно, воно абсолютно доречне. Та я думаю, що це запитання не до мене.
— Яку роль ви б хотіли зіграти наступною. Можливо, навіть знаєте, кого саме втілили б?
— Хочеться працювати з класними сценаріями. Не хочеться зніматися лише «для розваги», хоча й це іноді потрібно. Але для мене важливо, щоб у роботі були сенси й цінності. Якщо їх немає — мені не цікаво, зазвичай від такого я відмовляюся.
Зараз я маю дуже цікавий проєкт — серіал «Виговський» у постановці режисера Семена Горова. Там ідеться про молоді роки Виговського, і все в комедійному жанрі. Це буде добрий, смішний серіал, але з важливими темами — національної боротьби, свідомості, ідентичності.
Як я вже казав: суспільству потрібні герої. Звісно, найважливіші для нас — це ті, хто боронить країну. Але й у кіно не вистачає таких постатей. Хотілося б побачити фільми про Бандеру, Чорновола. Це був би інший культурний вектор. Ми часто негативно сприймаємо слово «пропаганда», але тут воно могло б означати якісну й потрібну для суспільства річ.
Особисто мені було б цікаво зіграти Миколайчука. Думав про це. Але, зрозуміло, кіносценарії — це не драматургія, яку можна взяти й перечитати в бібліотеці. Тут завжди чекаєш, поки щось нове з’явиться. Я вірю, що зі мною ще трапиться якась сильна й важлива історія.
