Петро Трєско — один з кращих українських каскадерів, постановник трюків, військовослужбовець. Його шлях почався не зі сцени і не з кіноакадемії, а з підліткової мрії, першого фільму з Джекі Чаном — і двох відеомагнітофонів. Сьогодні його команда працює над міжнародними проєктами, а сам він навчає інших не «геройству», а безпечній точності.

«Це була дитяча мрія, яка з’явилася, коли мені ще не було десяти. Перший фільм Джекі Чана — і я чітко зрозумів: хочу так само вміти падати, битися, стрибати, бути спритним. Хочу бути каскадером», — зізнається Петро.

Нині він має за плечима понад сотню українських та закордонних проєктів, військову службу і репутацію людини, яка змінила уявлення про підготовку до трюків в українському кіновиробництві.

«Вечірній Київ» розповідає історію, у якій поєднуються амбіція, ремесло, спортивна дисципліна, і дуже тверезе ставлення до ризику. Бо коли людина щодня працює з небезпекою, у неї або розвивається азарт, або — відповідальність. У випадку Петра Трєска — друге.

Він не лише каскадер і постановник трюків, а й військовослужбовець. Під час служби в ТРО-Медіа документував гуманітарну місію на Курщині, фіксуючи історичні події у реальному часі, під обстрілами.

Після фільму з Джекі Чаном Петро Трєско почав цілеспрямовано йти до своєї мрії. В 11 років він записується в секцію тхеквондо, згодом додає акробатику. Усе — заради одного: вивчити, як керувати тілом у повітрі, у падінні, в ударі.

«Я тоді ще не знав, як потрапити в кіно. У мене не було жодного знайомого з цієї сфери. Але я вже розумів: усе починається зі спорту».

Після школи хлопець вступає до Київського політехнічного інституту — на спортивний факультет. Але справжній поворот стається у 16. Відроджена мрія наштовхується на жорстку реальність — відсутність грошей, техніки.

«У нас не було нічого. Ми з друзями придумували короткі сценки — бійки, падіння, стрибки. Знімали їх на що було. Монтували — взагалі на двох відеомагнітофонах. Один — пише, інший — грає. І кожна склейка — це виклик: треба вгадати момент і натиснути паузу».

Саме із саморобних трюків, знятих на VHS усе і почалося.

«Я хотів бути саме каскадером, не актором. Я не знав, що це буде в перспективі, але я точно розумів, що хочу навчитися так падати, бути таким спритним, стрибати, битися і робити якісь екстремальні речі».

Кілька років Петро разом із друзями знімає невеличкі відео просто «в шухляду». Але одного разу ролики доходять до Євгена Лунченка — актора театру імені Лесі Українки. Саме він стає тією самою людиною, яка «помітила» і повірила.

«Євген показав наше відео знайомому режисеру. І нас взяли у справжній проєкт. Малобюджетний, серіальний, але це був старт. Нас було шестеро тоді — усі спортсмени, мої друзі. Не всі залишилися в цій сфері, але саме так починалася кар’єра».

Кінець 90-х — час, коли молодим у кіно майже не довіряли, згадує Петро.

«Ми були малолітки з претензією на крутість. Такі собі „вискочки“. І покоління досвідчених каскадерів — умовно „динозаврів“ з радянських часів — дивилися на нас з усмішкою. Але пройшло 5–6 років, і ми вже працювали з американцями».

Перший міжнародний проєкт у кар’єрі молодого каскадера став результатом не випадковості, а послідовної роботи, яка рано чи пізно мала привернути увагу.

Його запросили до участі у виробництві, організованому українською продакшн-студією, що співпрацювала з іноземними партнерами. Саме там його технічна підготовка, дисципліна та розуміння специфіки екшен-сцен не залишилися непоміченими.

Власниця студії — українка, яка тривалий час працювала за кордоном — високо оцінила професійний рівень молодого каскадера та запропонувала познайомити його з ключовими людьми з індустрії. Так розпочався новий етап у кар’єрі Трєска — робота над закордонними проєктами, де вимоги до виконавців значно вищі, але й можливості — масштабніші.

«Нам призначили тести. Фізичні. Тобі показують — ти маєш повторити якісь дії: стрибки, падіння і т. д. Я привіз свою команду. Пройшли тести. І нас запросили вже на інші проєкти — за кордон».

Так, у 25 років, Петро вперше працює пліч-о-пліч із каскадерами з Голлівуду. І чує те, що стане для нього точкою відліку нової якості:

«Good job. Ви круті. Але найголовніше — ви думаєте про безпеку».

Те, що він привіз із собою після роботи за кордоном, змінило не лише його кар’єру, а й цілу галузь. Найголовніше — це pre-production.

«У нас до цього було як: сценарій прочитали — і прямо на майданчику вирішуємо, як робити трюк. Це — шлях у нікуди. За кордоном дві хвилини сцени можуть готувати два місяці. Знімають репетиції, монтують чорновий варіант, малюють графіку, будують локацію — хоч із коробок. Але режисер бачить усе заздалегідь».

Трєско впроваджує цю систему в Україні — попри те, що за неї довго не готові були платити.

«Коли моя команда виходить на знімальний майданчик, ми не імпровізуємо, — пояснює постановник трюків. — Усі точно знають розкадрування, послідовність дій, логіку сцени. Усе, що ми знімаємо, — це вже неодноразово відпрацьоване. Ми фактично відтворюємо те, що раніше відрепетирували: змінюється лише локація, додається костюм і професійна камера. Але трюки, падіння, хореографія — все це давно перевірено та доведено до автоматизму».

Однак в українській індустрії нова система не одразу прижилася.

«Потрібно було кілька років, щоб це почали сприймати серйозно. Головна проблема — фінансова. Продакшени не були готові платити за довгу і ретельну підготовку», — каже він.

Наприклад, сцена, яка в кадрі триває одну-дві хвилини, може потребувати місяць або півтора роботи: трюкова постановка, репетиції, технічне планування. Але гонорар каскадери отримують лише за знімальний день, а не за тижні попередньої підготовки.

«Ми все одно це робили. Тому що альтернатива — це або халтура, або травми. Ані те, ані інше — не припустиме», — підсумовує він.

Підхід до роботи, який Трєско називає «безпечною точністю», став його професійним кредо. На відміну від старої школи, де травми часто сприймалися як символ відваги або посвяти в професію, він наполягає: по-справжньому кваліфікований каскадер — це той, хто працює точно, вивірено і безпечно.

«У тебе багато травм? Значить, ти не професіонал, — каже він. — Трюк має бути відтренований настільки, щоб його можна було повторити не один, а десять разів — і щоразу залишатися на ногах. Оце і є майстерність».

Попри екстремальність професії, Трєско ніколи не романтизував травми. Для нього справжній професіонал — це не той, хто ризикує здоров’ям заради ефектного кадру, а той, хто здатен зробити трюк десять разів — і кожного разу безпечно. Та попри всю систему безпеки, він усе ж має в кар’єрі епізод, який надовго вибив його з колії:

«Насправді в мене небагато травм, — каже співбесідник. — Досить рано зрозумів: якщо хочеш робити екстремальні речі на екрані — треба придумувати, як зробити це не раз, а десять. І щоб після кожного дубля людина своїми ногами пішла з майданчика».

Попри обережність, одна серйозна травма все ж трапилась. Під час зйомок гумористичного шоу, у сцені-пародії на Джекі Чана, каскадер невдало впав, виконуючи трюк із гітарою:

«Шнур мав мене зупинити — і зупинив. Але я злетів у повітря, вже в польоті зрозумів, що лечу занадто високо, головою вниз. Подумав: „Треба кидати гітару“. Але все ж вирішив тримати — бо ж дубль, інакше ж усе дарма. Приземлився на голову і плече. Почув хрускіт. Рука просто висіла».

Розрив плечово-ключичного з’єднання, пів року з пластиною, рік реабілітації. Тоді, каже, думав, що ніколи не зможе підняти руку вище плеча. Але згодом — підняв.

«Навіть тоді я не залишився без роботи. Адже я не тільки падаю, а й думаю: планую, ставлю сцени, монтую, — усміхається він. — Команда працювала, і я працював. Просто з іншого боку камери».

Петро не рахує точну кількість проєктів, у яких брав участь, але впевнений — це понад сотня.

«Думаю, що за сотню перевалило точно, якщо всі брати. Може, за дві сотні, якщо рахувати ще й реклами, кліпи, якісь невеликі роботи. Для мене цікавіше створювати ці сцени. Потім на майданчику ми просто повторюємо те, що вже робили», — розповідає він.

За його словами, справжня творчість починається не на знімальному майданчику, а під час підготовки: монтажу, пошуку ракурсів, технічних рішень.

«Творчість — ось це цікаво. Потім просто робота по шаблону: зйомка. Вже не так цікаво, але тут ти можеш бачити кінцевий результат. Коли проєкт відзнятий і пройшла прем’єра — він для мене в минулому. Я можу чимось пишатися, ще чимось — не дуже, але для мене це пройдений етап».

Каскадер переглядає більшість своїх повнометражних фільмів — і не онлайн, а в кінотеатрі разом із родиною та друзями.

«Якщо повний метр, який буде в кінотеатрі, — я йду, і люди мої йдуть, і платять за це гроші. Тому що ми з американцями спілкувалися, кажу: «Можна ж в інтернеті подивитися потім, навіщо витрачати кошти?» Вони відповідають: «Якщо люди будуть в інтернеті дивитися — наш бізнес не буде працювати».

Тому якщо я знімаю кіно — я можу його переглянути, попросити продюсера чи режисера: дай мені копію, я подивлюся. Але ні — я беру дружину, друзів, іду в кінотеатр і плачу гроші, тому що інакше працювати не можна. Щоб подивитись на себе. І це нормально», — каже він.

Серед улюблених своїх робіт називає «Безславні кріпаки», «Довбуш», «Останній найманець» із Жан-Клодом Ван Дамом, «300: Rise of an Empire».

Про деякі серіали, в яких працював, згадує стримано:

«Вони у співпраці з нашим ворогом, тому я не буду їх озвучувати. Є речі, за які не соромно і можна пишатися, але це вже етап, якого більше ніколи не буде. Тож і не буду про це казати».

Працювати з іноземцями комфортно, якщо це професіонали, зізнається співбесідник.

«Неважливо, з якої він країни. Якщо він професіонал — ви розмовляєте однією мовою, і вам обом досить перших п’яти хвилин співпраці або розмови, щоб почути один одного, поважати або зрозуміти, що зараз будуть проблеми, бо хтось один недостатньо компетентний у контексті продукту, який збираємося знімати. Якщо професіонали і той, і той — одразу з’являється повага. Ви з пів слова розумієте один одного».

Проте були й складнощі, не приховує наш герой, під час роботи з індійським продакшеном.

«Це перший був досвід роботи з індусами. У творчій частині не могли з режисером домовитися, — згадує Петро. — Він каже: „Я знаю, як хочу, але я тут цього не бачу“. Я питаю: „Так скажіть мені“. — „Ні. Ти професіонал. Я хочу тебе перевірити“. Я: „Стоп. Якщо ви знаєте і у нас немає часу — скажіть, що ви хочете, чого тут не вистачає“. — „Ні, я тобі сказав“».

Режисер намагався принизити українського каскадера в присутності знімальної групи, де чітко відчувався поділ на касти, і йому довелося зберігати спокій і професіоналізм.

«Через день-два я приходжу до нього ще без відео, але з готовим розкадром, просто описую сцену — як я її бачу. І розумію, що вся його знімальна група чекала, що я зараз просто втрачу обличчя на цій зустрічі. А я розповідаю сцену чітко, ще й англійською — і в них щелепи відпадають», — пригадує він.

Цей момент став переломним. «Ми зняли цей превіз, а він каже: „А ось це місце мені треба…“ — і робить зміну, яка мені міняє весь подальший розвиток подій. Знаєте, як у механізмі: одну деталь з годинникового механізму виймеш — і все не працює. І треба переробляти все. І він робить таку річ».

Після кількох напружених зустрічей із перекладачами і продюсерами ситуацію вдалося владнати.

«Я сказав: „Мабуть, моя англійська недостатня — ми один одного не розуміємо“. Він: „Ні, твоя англійська класна, ти навіть жартуєш“. Ми посміхаємося, і це нагадує мені дипломатичні зустрічі: говоримо щось, захищаємо свої інтереси, але з посмішкою. Після цього — жодних проблем».

Найприємнішим досвідом він вважає співпрацю з французькими каскадерами під час зйомок «Останнього найманця» з Жан-Клодом Ван Дамом.

«Ми досі спілкуємося, і вони допомогли моїй родині, коли вона виїхала за кордон», — каже він.

Перед війною в Петра були пропозиції працювати знову ж таки за кордоном.

«Мали їхати в Англію на зйомки. Почалася війна. Та й під час війни вже неодноразово мали пропозиції».

Після початку повномасштабного вторгнення родина Петра виїхала з Києва, рятуючись від наступу, й опинилася у селі Мотижин — не знаючи, що зовсім скоро воно стане зоною бойових дій. Село захопили. Кілька тижнів у окупації стали найважчим періодом:

«Ледь вижили», — згадує він. Коли з’явився шанс — Петро евакуював дружину і двох доньок, дочекався, поки потяг рушить, і сам повернувся до Києва. Тільки після того, як переконався, що вони у безпеці, почав шукати спосіб долучитися до спротиву.

«Вже наступного дня пішов вступати до лав ТРО — до того підрозділу, де були мої колеги, моя команда хлопців».

Втім сподівання діяти як єдина команда не справдилися: добровольців «розкидало» по різних підрозділах. Хтось опинився мінометником, хтось — оператором БПЛА, хтось — в інших ролях. Петро ж знайшов своє місце там, де його вміння могли принести найбільшу користь — у медіа та навчальних програмах:

«Я побачив запит, що потрібні люди, які вміють знімати, монтувати й малювати графіку. Я вмію це робити, і потрапив до підрозділу, який цим займався».

Задача була практичною і безжальною у дедлайнах: навчальні відео для новобранців, які приходили з цивільного життя і мали опанувати базові бойові навички за один‑два місяці.

«Треба було дуже швидко вчити людей: розбірка‑складка автомата, як користуватися NLAW, як піднімати батарею, як розміновувати — дуже багато різних речей», — пояснює він.

Його відповідальність включала повний цикл: від постановки кадру до монтажу й домальовування інфографіки.

Перший рік служби Трєско провів у навчальному центрі ТРО; другий — продовжив там же, оцінюючи підготовку як одну з кращих:

«Один із найкращих навчальних центрів ТРО, де навчали всім напрямкам — починаючи з БПЛА і закінчуючи курсами командира взводу‑роти. Ми знімали величезну кількість матеріалу: від репортажів до навчальних роликів. Іноді треба було змонтувати до ранку, іноді — працювати 24/7 кілька місяців», — описує він інтенсивність. Але для Петра це була інша форма служби — не шоу і не постановка, а реальна допомога тим, хто мав вчитись виживати.

Коли життя перестає бути кіно, а реальність стає жорсткішою за будь-який сценарій, лишаються дві опції: вижити або створити нову історію. Петро обрав друге — і не на знімальному майданчику, а в реальності, яку диктує війна.

Його шлях до підрозділу ТРО Медіа — не випадковість. Командира медіадепартаменту, Олексія Дмитрашківського, він знав давно. А коли з’явилась можливість долучитися до команди, що фіксує події на передовій, не вагався:

«Тут я почувався, як риба у воді. І з ними реально можна робити продукт набагато якісніший і професійніший».

Саме з ТРО Медіа Петро потрапив у ротацію на Курщину. Місія була гуманітарна: задокументувати все, що відбувається, знімати репортажі, брати інтерв’ю, монтувати ролики — часто вночі, іноді до четвертої ранку, без вихідних і права на помилку.

«Я в такій ситуації ніколи не був», — зізнається він.

Але одна з головних трансформацій сталася не під час монтажу — а під час живого спілкування з цивільними з тимчасово окупованої території. Контраст між тим, як українські військові поводяться з місцевим населенням, і тим, що росіяни робили в Бучі чи Ірпені, вражав навіть самих росіян.

«Вони не бачили жорстокості з нашого боку. Навпаки — бачили підтримку: медичну, психологічну. Вони настільки не боялися, що дозволяли собі сперечатись і навіть казати щось на кшталт: „не все так однозначно“ і „Путін не такий уже й поганий“. Вони просто не знали, що відбувається в Україні».

Інформаційна прірва була величезною. Саме тому частина місії — просвітницька. Показували кадри з Бучі, зруйновані міста, свідчення про тортури, зґвалтування, вбивства. Люди були шоковані.

«Хтось визнавав: „Так, тепер ми зрозуміли… Вибачте нам“. Але більшість боялася. Ми не змушували ні до чого. Просто говорили. Порівнювали факти. І це працювало».

Понад три місяці — щоденна зйомка, робота в тилу, монтаж, інтерв’ю, спостереження за людьми, які звикли жити в паралельній реальності. Але найболючішим моментом стало те, що сталося після виходу українських сил із території:

«Ті ж самі люди — вдячні, зворушені — почали записувати відео, де перекручували все. Казали, що ми змушували їх говорити, що ми катували. Це була очікувана реакція. Але у нас усе задокументовано — кожне відео, кожне інтерв’ю, кожен факт. Усе, що ми робили, — під запис. Щоб потім мати відповідь на кожен фейк».

Цей досвід не залишився десь у тилу. Зараз Петро продовжує служити в ТРО Медіа. Займається контентом, документальними фільмами, мотиваційними проєктами. Разом із командою працює над тим, щоб війна залишалась у пам’яті — правдиво, професійно, без спотворень. Але також — над тим, щоб повертати людей до життя.

«Ми знімаємо проєкти для ветеранів, людей із ПТСР, з ампутаціями. Творчість — як інструмент відновлення. Театр, кіно — це теж реабілітація», — підсумовує розповідь про свою місію наш герой.

Справжнім викликом для команди каскадерів стало створення стрічки «Довбуш». Петро оцінює її, як найскладнішу роботу за всю свою кар’єру. Те, що глядач бачить на екрані як видовищні сцени, у реальності було поєднанням ризику, витримки й неймовірної майстерності.

Фільм «Довбуш» став для українських каскадерів випробуванням — і професійним, і людським.

«Найскладніший проєкт із усіх, у яких я працював», — чесно зізнається керівник XGST. Головна причина — не лише в складних сценах, а й у диких умовах Карпат, де змінна погода могла зупинити знімальний процес за хвилини.

«Приїжджаємо на вибір локації. Я кажу: ось ця скеля — до неї легко дістатися. Але режисер: „Не вражає. Он там — краще“. А „он там“ — це через річку, з натягуванням тросів і смерекою на 30 метрів», — усміхається каскадер.

У кожній другій сцені — потенційна небезпека. Дощ, який миттєво перетворює майданчик на катастрофу. 25-метрові дерева, які мають впасти впритул до акторської карети — але так, щоб не зачепити живих людей. Все має бути точно, вивірено — або це вже не кіно, а трагедія.

«Одна помилка — і все летить шкереберть. А ми це робили. І не один раз. Коли дерево падає — воно має впасти правильно».

«Довбуш» знімався три роки. Хоча не безперервно, але продакшн розтягнувся саме на стільки. Постійні зупинки через погодні умови, логістика, яка часом ставала неможливою, і фізичне навантаження, яке не кожен витримає.

Сьогодні команда Петра Трєска відома під назвою XGST Team — Extraordinary Generation Stunt Technology Team. Вони представляють нове покоління каскадерів: технологічних, системних, обережних і точних. Тут кожне рішення зважене, кожен ризик прорахований. І саме завдяки такому підходу їхня робота стала стандартом безпеки й професіоналізму на знімальному майданчику.

XGST — це команда, яка починалась із назви, вигаданої в інституті. Тоді це був жарт. Сьогодні — абревіатура розшифровується як Extraordinary Generation Stunt Team Technology — і стала синонімом професіоналізму в українському кіно.

«Ми — покоління каскадерів, яке працює з технологіями, мислить системно. Ми „розумні“, як би дивно це не звучало про людей, які падають з дахів. Ми думаємо перш ніж падати. І завжди рахуємо ризики».

Про себе керівник говорить скромно — «один із найкращих». Але його згадують як ключового координатора трюків у фільмах, де безпека — на межі можливого.

Новий фільм, над яким зараз працює команда, — повнометражний художній фільм «ГУР: Код Сікора», режисера Ахтема Сеітаблаєва. Зйомки почались у вересні 2025-го. Якраз під час зйомок фільму нам і вдалося записати інтерв’ю з одним із кращих каскадерів України Петром Трєском.

«З Ахтемом ми знайомі ще з початку 2000-х. Працювали разом, перетинались у різних проєктах. Коли з’явилась ідея фільму — нас одразу покликали. Але як це часто буває, від ідеї до дій минув рік. Навесні почались зустрічі, обговорення, репетиції. А тепер — уже знімаємо».

За словами каскадера, у фільмі «Код Сікори» буде як мінімум дві сцени, що за складністю на рівні «Довбуша». Тільки вже з іншими технічними задачами.

Як виявилося професійна мрія у Петра — не «зіграти в Голлівуді» чи «зняти блокбастер». Вона глибша — створити проєкт, який здивує навіть західних фахівців.

«Я часто дивлюсь закордонні «бекстейджі» — як робляться трюки, як ставляться сцени. Аналізую, уявляю, як би зробив сам. А потім дивлюсь, як було насправді — і збагачую досвід.

Хочу, щоб вони робили так само з нашим фільмом. Щоб подивились — і не повірили, як ми це зробили. Щоб захотіли передивитися, зрозуміти, повторити. Це і є визнання. Це і є мрія».

А ще, зізнається наш герой, потиснути руку Джекі Чану. Людині, яка вплинула на його вибір у дитинстві.

«Якби не Джекі, не було б каскадерства. Не було б кіно. І, можливо, не було б родини», — усміхається Трєско.

Свою майбутню дружину він зустрів на знімальному майданчику. Вона не була з цієї сфери, але з часом увійшла в індустрію разом із ним. Зараз у кіно залучена вся родина.

Старша донька Євгенія з трьох із половиною років займалася гімнастикою й танцями, а з шести — вже знімалась у кіно. У фільмі «Фокстер і Макс» вона дублювала головного героя у фінальній сцені.Молодша донька також демонструвала талант і характер, але через війну родина змушена була тимчасово виїхати з України — і її акторський шлях наразі призупинений.

«Вона тренувалася з нами, навіть мала невеликі ролі, — згадує батько. — Але справжній старт ще попереду. Я бачу в ній стержень. І він не зникає — він просто чекає свого часу».

Каскадери — це не просто про силу й ризик. Це про точність, відповідальність, аналітику та витримку. Це про людей, які розуміють: кожен рух — це зона підвищеної відповідальності, особливо якщо поруч інші.

А ще — це про мрію, яка виходить далеко за межі країни. Створити кіно, що змусить зупинитися й затамувати подих. Незалежно від мови титрів, широти екрана чи географії прем’єри.

Дякуємо Петру Трєску за відверту розповідь і захист Батьківщини!

*** У матеріалі використані фото з особистого архіву Петра Трєска.

Сніжана БОЖОК, фото Бориса КОРПУСЕНКА «Вечірній Київ»