"Я хочу літати", – казав Василь Довбуш, коли його воліли залишити в штабі. Спокійний, усміхнений, впертий – він не терпів імітації роботи і не ховався від ризику.
На "24 каналі" монтував новини і великі аналітичні проєкти; а ще грав у бадмінтон просто у ньюзрумі й жартами приймав новеньких у команду. Працював у мотомайстерні; кастомізовував мотоцикл під себе, а потім перейшов в ІТ. Усе, що задумував – реалізовував.
На фронті став оператором ударних безпілотників у роті роботизованих систем ССО. Загинув 6 травня 2025 року на Сумщині, коли вийшов зустріти свій дрон.
Золотистий ретривер Неш, собака Василька, все ще чекає на нього вдома.
"А слабо́ оселедець зі згущиком?" – Ксеня, Василькова сестра, сміється, ні на секунду не думаючи, що брат так і зробить. Львів’яни сидять на "забаві" у своєї бабусі.
21-річний Василько, не довго думаючи, щедро поливає солоний як сльози оселедець згущеним молоком і поїдає його на очах у всієї родини.
Просто сказати, що Вася Довбуш любить солодке – це промовчати. Хлопець ще з дитинства вражав сім’ю унікальним вмінням відправити до рота цілий снікерс за раз; а ще готував різноманітну випічку та солодкі рулети, які пізніше приноситиме на роботу.
Але на "24 каналі", де, вже доросліший, працюватиме монтажером, Василько гастрономічно прославився не тільки солодощами – він місцевий "кавуновий цар".
Щойно починається сезон кавунів, Довбуш зі знанням справи вибирає на базарі найкращого і приносить на роботу. Його колеги раніше не знали, що існують спеціальні кавунові ножі – напівкруглі, мов серпи. А Василько нарізав кавуни тільки таким інструментом.
У 2018-2019 році на "24 каналі" (ТРК "Люкс") Діана Луцишин працює регіональною редакторкою, відповідає за новини з усієї України. Василько Довбуш – монтажер каналу. На той час йому було близько 30 років, проте для всіх він саме "Василько", в жодному разі не Василь.
Їхні столи поруч – Василько спершу здається Діані людиною, яка "дає дозвіл" приєднатися до команди. Своєрідний неформальний фільтр. Для новеньких існує "шлагбаум" із жартів, приколів, перевірок на наявність почуття гумору.
В офісі – постійний рух. Між випусками новин, або коли нерви у команди не витримують, у ньюзрумі грають у бадмінтон, запускають літачки, жартують. Василько – в центрі творчого хаосу. Привітний і дотепний, може придумати тисячу дивних слів-новотворів, змонтувати кумедне відео про колегу – просто для настрою.
Проте ця веселість ніяк не впливає на продуктивність роботи Василька як монтажера новин та аналітичних проєктів. Спершу він монтує трихвилинні новинні сюжети в стрічці, які виходить що пів години. Згодом, коли канал змінює формат, долучається до великих авторських проєктів – зокрема "Мафії світу" та "Спецслужби світу".
У роботі Василько – точний і принциповий. Якщо чогось бракує для якісного сюжету, може навіть відрізати: "Я не буду це робити, поки немає усього потрібного матеріалу".
Василько завжди приходить вчасно; абсолютно не вживає алкоголю.
Навесні 2020 року на "24 каналі" відбувається масштабна реорганізація – змінюється сітка мовлення, формат подачі новин, з’являються нові проєкти. Частина працівників залишає канал, інші переходять до інших форматів роботи.
Команда розсипається – але Василько лишається тим центром тяжіння, який все одно організовує зустрічі, кличе колишніх колег на природу, ковзанку і концерти.
Василько обожнює музику – "Братів Гадюкіних", Христину Соловій, Віктора Павліка.
А ще – мотоцикли. Хлопець захоплюється байкерською культурою. Думає працювати в мотомайстерні – і зрештою так і робить. У 2019 році залишає "24 канал" і переходить туди.
Колега і друг Фарид Шарафмаль спостерігає роками: якщо Василько щось собі придумав, він піде і це зробить. Не буде нидіти й вигадувати причини, чому не може те чи се – знайде сили, можливості й житиме так, як вважатиме за потрібне.
Ще раніше купує собі мотоцикл, кастомізує його під себе, катає колег – проте винятково в шоломі. Коли розуміє, що мото – не зовсім його, полишає і мотомайстерню.
Шукає себе заново в новій сфері – тепер вже в ІТ. Хоче спробувати щось глобальніше, відкрити для себе інший простір.
Проте довго попрацювати в IT йому не доведеться – бо починається повномасштабна війна.
Василько йде на фронт добровольцем у 2024-му – служить оператором взводу ударних безпілотних авіаційних комплексів, роти роботизованих систем третього загону спеціальних операцій. До війська приходить уже із цивільної ІТ-сфери – добре орієнтується в техніці, програмуванні, швидко розбирається з новими системами.
Ксеня, сестра Василька, казала: "Війна колись закінчиться, тому все одно треба будувати плани". Брат дивився на неї і заперечно хитав головою: "Це вже наше життя. Нас вже то не відпустить".
Василько живе швидко; сміється, що шлюб і діти – то поки що рано, поки що не про нього. Мовляв, як добре, що сестра народила дитину – тепер батьки мають внука, а він собі ще вільний парубкувати.
"Встигну, ще все встигну", – відмахується хлопець від розпитувань знайомих. Ціле життя ж іще попереду.
Позивний хлопця "Голден" – на згадку про золотистого ретривера Неша, який чекає на Василька вдома.
У пресслужбі, куди колишній журналіст потрапляє спершу, працює не "на відсидіти" – команда все налагоджує з нуля, сама вибудовує процеси. Але Василько хоче перейти на бойові завдання. У штабі одразу помічають, що він технічно грамотний – і воліють залишити його у штабній роботі. Але його туди не тягне.
"Я хочу літати", – постійно каже Василько, не зацікавлений у тиловій службі. Він рветься вперед, до дронів, хоче бути результативним і не боїться ризику. Йому важливо приносити користь.
Інколи техніка дає збої – щось не стикується, щось не працює. Але він буде налаштовувати дрон до того часу, поки той не запрацює ідеально. Рідним про службу не говорить практично нічого – скидає в сімейний чат фото себе усміхненого, пише жартівливо: "Мийте ноги і лягайте спати". Це було правило, яким він свято керувався аж до смерті.
Василь Довбуш загинув у Сумській області біля села Могриця 6 травня 2025 року. Під час бойового завдання вийшов зустріти свій дрон, і тут з’явився ворожий ударний БПЛА. Смерть була миттєвою.
У Василя залишились батьки, сестра та собака, який тепер живе з рідними.
Коли Василько вперше приїжджає додому після тривалої відсутності, золотий ретривер Неш на нього ображається. Зазвичай він біг до господаря, облизував, стрибав і всіляко радів. Але тепер навіть не підходить. Василько помічає це одразу і теж засмучується: "Дивна реакція. Він ніби образився. Наче подумав, що я його лишив".
Коли приходить звістка про загибель Василька, собака, ніби відчуваючи напругу, намагається всіх розвеселити – підходить, бавиться, тішиться, наче хоче зняти з родини біль.
Але цей настрій швидко минає. І з часу загибелі Василька Неш часто сумує – ніби відчуваючи настрій сім’ї, на 9 і 40 днів по господарю практично нічого не їв.
Ретривер прив’язується до Василькової мами – гуляє з нею, постійно поруч. Але очі собаки увесь час когось шукають. Коли поруч проходять військові, Неш зупиняється і вдивляється в них, шукає серед них господаря.
Неш звик, що Василько йде і повертається. Інколи ретривер стоїть біля дверей, заглядає, коли чутно поворот ключа. Дивиться в обличчя кожному, хто заходить. Шукає поглядом того, кого немає. І все одно чекає.
Текст створений у межах проєкту Recвієм – платформи пам’яті журналістів та журналісток, які загинули внаслідок повномасштабної війни росії проти України. Проєкт створений Премією імені Георгія Ґонґадзе та Українським ПЕН у партнерстві з Інститутом Масової Інформації та Національним фондом демократії (NED) та Sushko Foundation.
