У вересні 1621 року в затяжних боях проти османів на території сучасних Буковини й Поділля козацтво закріпило за собою славу, яка викликала серед польської шляхти чимало емоцій: від захвату до ревнощів й тривожного відчуття конкуренції, що зростала.
За визначенням академіка Валерія Смолія, 404 роки тому запорожці пройшли "свою ініціацію Великою (Хотинською – УП) війною", отримавши "імідж головного ворога османів". Під проводом гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного вони допомогли відбити навалу турків, стратегічною ціллю яких була Варшава.
Запорожці, зазначає Смолій, після Хотина "стали претендувати на статус провідної верстви бодай в частині країни (українській Наддніпрянщині)".
Втім, постійне життя на межі в якості "щита" християнського світу давало їм таке право задовго до хотинських баталій. Значна роль, яку козаки відігравали в обороні Європи, дозволяла вихідцю із Самбірщини Конашевичу-Сагайдачному посилити позиції у своїх вимогах до короля Сигізмунда III Вази. Вони зводилися до визнання рівності тогочасного православного населення України – принаймні нащадків руської шляхти – перед поляками та литовцями.
В обмін на участь козацького війська в хотинській битві Сагайдачний одержав від монарха привабливі обіцянки. Україну очікувала покращена версія її майбутнього: з розширеними козацькими правами і вольностями, свободою віросповідання та гетьманом, якого на місцях обирає козацька рада, а не правителі у Варшаві.
Але менше ніж за рік Сагайдачний помер у Києві – через ускладнення від поранення в руку, яке він отримав під Хотином.
"Поляки, поважаючи хоробрість і заслуги Сагайдачного, не сміли при ньому явно чинити в Малоросії свого зухвальства, – писав невідомий автор "Історії Русів". – Та й сама улюблена їхня Унія трохи притихла й охолола.
По смерті Сагайдачного поновили вони давнє гоніння в народі і політику на розлад військ Малоросійських; тому ж і підкорили війська реєстрові Коронному та Литовському Гетьманам, вибір же в Малоросійські Гетьмани гостро заборонили, а рангові Гетьманські маєтки розібрали та поділили поміж собою магнати Польські".
У річницю битви під Хотином "Українська правда" згадує, як козаки прикривали Європу, як допомогли Польщі стати великою та куди привела Річ Посполиту й Україну велич шляхти.
У бажанні возвеличити себе над іншими є ризик докопатися до античних авторів і далі – до Книги Буття. Серед польсько-литовської шляхти у 16 столітті зародилась концепція "сарматизму", яка ґрунтувалась на думці про те, що предки тогочасної еліти походили від кочового племені – сарматів.
Типовий сармат Речі Посполитої, який через іраномовних кочовиків виводив свій родовід аж до Яфета, мав бути взірцем волелюбності, войовничості, відваги, релігійності та всіх інших лицарських чеснот. Але як і будь-яка ідеологія з ознаками утопічності, сарматизм в реальному житті скотився до антиутопії.
Захоплена ідеєю власної бездоганності, польська шляхта у своїй переважній більшості дійшла до крайньої нетерпимості щодо простолюдинів. А з ними і щодо представників "непанівної" релігії – православ'я.
1517 року в Кракові надрукували "Трактат про дві Сарматії" – працю, яка, за словами історика Андреаса Каппелера, стала "першим системним описом східних теренів Європи".
Твір Мацея Меховіти, ректора Краківського університету, гуманіста, особистого лікаря короля Сигізмунда I, був знаковим щонайменше з трьох причин. Як підґрунтя для подальшого розвитку ідей сарматизму. Як джерело, яке вплинуло на формування в Європі 16 століття образу українських земель та їхніх мешканців. Та як натяк на претензії Польщі на весь європейський схід.
Значну територію сучасної України Мацей Меховіта розглядав як частину "європейської Сарматії". Вона простягалась від Вісли до Дону. Її землі, особливо на Поділлі, були родючими, річки повні риби, а степи – трав. Автор вперше у друкованих європейських текстах, як зазначає Каппелер, спробував також системно ознайомити читачів із козаками – біглими селянами, відважними "волоцюгами, найманими вояками", над якими немає влади.
Кілька десятиліть по тому ці люди під проводом Семерія Наливайка дадуть чимало гучних інформповодів для європейських хронік. Спочатку козацький ватажок Наливайко з побратимами покаже себе в боях проти турків в Угорщині, у штурмах османських фортець у Причорномор'ї – Ізмаїла, Кілії, Аккермана. Але коли його батько втратить землю й життя через шляхтича Марціна Калиновського, Семерій, як пише історик Тарас Чухліб, "перестане бути слухняним виконавцем князівської та королівської волі".
У 1595 році повстанці з Наливайком брали Слуцьк і Могильов, важливі міста Великого князівства Литовського. "Навесні 1596 р. урядовці Корони Польської зі страхом відзначали, що "вся Україна покозачилась", – пише Чухліб. – Польський король віддав наказ зібрати проти козаків посполите рушення та профінансувати кварцяне військо. На українські землі вирушила справжня велика армія (як проти потужної іноземної держави) на чолі з коронним гетьманом Станіславом Жолкевським".
Того ж року полоненого Наливайка з товаришами кинули до львівської в'язниці, а тоді стратили у Варшаві. Очевидці залишали в своїх описах компліментарні для козаків спомини. Тих, кого вважали ватажками волоцюг із сарматських степів, удостоїли честі: відрубали голову на очах королівської родини та варшавських міщан.
У 1620–1621 роках на околицях Європи відбулася низка подій, які увійшли в історію як Хотинська війна. Османська імперія, незадоволена спробами Речі Посполитої втручатися у справи Трансильванії, Валахії й Молдавського князівства, пішла в масштабний наступ на Варшаву, але не змогла просунутися далі за Дністер.
До головної битви під Хотином, яка тривала весь вересень 1621-го, бойові дії відбувались у різних місцях, зокрема на морі. Козаки на своїх чайках знекровлювали сили та логістику турків, атакуючи їхню флотилію.
"У середині червня вони навіть прорвалися до Босфору і зчинили паніку в Стамбулі, – зазначає історик Владлен Мараєв. – Загалом протягом пів року козакам вдалося знищити щонайменше 141 османський корабель. Тим самим було зірвано частину поставок для османської армії під Хотином. Зокрема партії важких облогових гармат. Враховуючи те, що османи і так мали перевагу в артилерії, можна лише уявити, наскільки критичною б вона стала, якби ці гармати все ж прибули під стіни Хотина".
Звитяга козаків у Хотинській війні змусила європейців згадати про античних героїв. "Ці люди значно перевищили славою спартанців, – писав, певною мірою міфологізуючи, історик 17 століття Еверхард Вассенберг. – Там таких було триста під Фермопілами. Козаки ж числом тільки шістдесят у чистому полі стримали військо, силою рівне Ксерксовому".
Порівнюючи козаків із спартанцями, Вассенберг мав на увазі події, які відбулися перед основними зіткненнями під Хотином. "Один із козацьких загонів, чисельністю приблизно 260 осіб, який повертався із рейду з околиць Сучави до головного обозу, перехопило татарське військо, – пише історик Микола Ільків. – Не в змозі самотужки завдати запорожцям шкоди, татари звернулися по допомогу до султана".
Юний Осман II, зазначає Ільків, "відправив значне підкріплення з артилерією і сам із головною армією поспіхом за один денний перехід" подолав значну відстань.
"З невідомих причин козаки діяли розрізнено двома частинами, – додає дослідник. – Орієнтовно 70 чоловіків засіли в печері (автор доводить, що це печера Буковинка – УП), тоді як решта окопалися в таборі.
Штурм печерного сховку, навіть із застосуванням артилерії, не дав результату і супроводжувався значними втратами, після чого туркам вдалося викурити оборонців димом. Одночасно до двохсот запорожців отаборилися в лісі й два дні вправно відбивалися від турків, намагаючись вислизнути під покровом ночі".
"Майже всі козаки героїчно полягли, але безпрецедентний опір, який вони чинили впродовж кількох днів колосально переважаючому ворогу, мав у перспективі стратегічне значення. Це дало час, як вважають дослідники, основним силам запорожців під командуванням Сагайдачного дістатися Хотина й об'єднатися з польсько-литовськими підрозділами", – підсумовує історик Ільків.
В Речі Посполитій дрібні руські шляхтичі – одним із яких, як доводить історик Петро Сас, був Петро Конашевич-Сагайдачний – мали небагато можливостей вибитися в люди. Головними соціальними ліфтами були освіта та війна. Сагайдачний скористався і першим, і другим.
Вихований у традиціях православ'я, уродженець сучасної Львівщини продовжив навчання в Острозькій школі, де, як зазначає Сас, остаточно сформувалось його "чуття етнокультурної належності до "руського" народу" та "тверда орієнтація на православно-релігійні цінності".
"Здобута в Острозькій школі освіта обіцяла стати зручним трампліном для його майбутньої кар'єри, – пише Сас. – Щоправда, для 16-літнього хлопця з небагатої шляхетської родини, який напевно не мав могутніх покровителів, перспективи щодо цього були не надто запаморочливі".
Сагайдачний вирушив на Січ, де здобув славу талановитого полководця й двічі був обраний гетьманом. Вінцем його кар'єри стала битва під Хотином, яка закінчилась підписанням мирної угоди між Польщею та Османською імперією. На той момент це врятувало Варшаву від подальшого просування ворога на її землі. Дало змогу набратися сил після нищівної поразки біля Цецори, яку Річ Посполита зазнала від турків за рік до Хотина.
У Вавельському замку в Кракові донині зберігається меч Сагайдачного – його мали привезти в Україну навесні 2022 року. За місяць до повномасштабного вторгнення РФ тодішній міністр культури України Олександр Ткаченко анонсував експонування реліквії в Києві. Проте сталося трохи інакше.
У квітні 2022-го, після звільнення Київщини від росіян, митрополит Епіфаній освятив у Софійському соборі репліку меча. Її берегли на флагмані українського флоту "Гетьмані Сагайдачному", аж поки борт № 1 примусово не затопили. Пізніше гетьманський клинок дістали з-під води.
Оригінальний меч – як прийнято вважати через напис на ньому – Петру Конашевичу-Сагайдачному за битву під Хотином особисто вручив королевич Владислав IV Ваза, майбутній король Польщі.
"Таким чином, один з найповажніших на той час монарших дворів Центрально-Східної Європи визнав нарешті заслуги українського козацтва в обороні України-Русі, Речі Посполитої та інших країн від турецької загрози", – пояснює значення жесту історик Тарас Чухліб. За гетьманом і запорожцями, вважає він, "визнавалися права рицарського люду для українських воєводств Речі Посполитої".
"Вручена зброя як найголовніший рицарський символ стала на довгі роки своєрідною охоронною грамотою для українського козацтва, – пише історик. – Тепер золотий меч Сагайдачного (зроблений зі сталі, срібла та золота – УП) відкрив дорогу для поновлення Київської православної митрополії, посилення Київського братства та започаткування першого вищого навчального закладу в Україні – Києво-Могилянської академії".
12 вересня 1683 року під Віднем відбулася одна з найважливіших для Європи битв. Поразка турків стала, як вважає чимало істориків, відправною точкою занепаду Османської імперії: вона втрачала все більше земель та впливу, аж поки не припинила своє існування після програшу в Першій світовій.
В боях за Відень не обійшлося без руських полководців і козаків. Їхня кількість та роль у перемозі дослідники, в залежності від симпатій та ступеня об'єктивності, оцінюють по-різному: від визначної до скромної.
Епічного об'єму козацькій героїці додав німець Йоган-Йоахім Мюллер із Сілезії. Влітку 1684-го він захистив присвячену козакам дисертацію на факультеті філософії Лейпцизького університету. Вражений ще свіжими в пам'яті подіями – перемогою антиосманської коаліції під Віднем та, йомвірно, зимовим походом на молдавські землі гетьмана Стефана Куницького – він казав, що для опису козацької звитяги доведеться написати другу "Іліаду" після Гомера.
У праці Мюллера чимало неточностей, написана вона з позиції польсько-шляхетської історіографії. Але цікава формулюванням головного нерву, який зумовив долю Польщі й України.
"Були щасливі роки, коли козаки завжди захищали Річ Посполиту, але остання даремно тішила себе надією, що так буде завжди, – писав Йоган-Йоахім Мюллер. – Козаки оберігали свою волю і вимагали її все більше (особливо після Берестейської унії 1596 року – УП).
Для держави (шляхетської Польщі – УП) козаки були водночас небезпечною отрутою і видатною обороною, бо своїми набігами вони або створювали загрозу на Чорному морі, або, вступаючи в бій з турками і московитами на суші, приносили користь Королівству".
На момент захисту Мюллером дисертації в Лейпцизі в 1684 році історію розпаду Речі Посполитої, а з нею й України, було вже не зупинити.
Після революції Хмельницького та його фатального союзу з московитами на території України формувалась малоросійська шляхта – та сама, яка, за звинуваченнями вольових націоналістів 20 століття, призвела до того, що українці застрягли на наступні триста років у "провансальстві" та хуторянстві.
Що ж до Польщі, то вона за спиною козацтва ділила Україну разом із Москвою. Аж поки сама кілька разів не була поділена між різними геополітичними гравцями.
Згідно з нещодавнім опитуванням від IBRiS, яке провели в Польщі на замовлення Rzeczpospolita, кількість противників підтримки євроатлантичної інтеграції України зросла – зараз це майже 53%. За підтримку Польщею вступу України в Альянс висловилися 33,5%, тоді як проти – 52,7%; ще 13,8% не визначились з думкою.
В опитуванні, що проводилося IBRiS у серпні 2023 року, з невідкладним прийняттям України в НАТО не погоджувалися менше опитаних – 47,7%, а схвалили б таке рішення 40% (проти теперішніх 33,5%).
