1559 року Високий Замок і Львів загалом пережили подію, яку в історії людства можна порівняти хіба що з Троянською війною за прекрасну Єлену. У нашому місті розгорнулася справжня війна за найбагатшу спадкоємицю усієї Речі Посполитої, а нею була Гальшка Острозька – донька князя Іллі Острозького. Претендентів на її руку і серце серед найбагатших і найвпливовіших магнатів держави не бракувало, утім найбільшого успіху в цій справі досягнув улюбленець короля Сигізмунда II Лукаш Ґурка, який фактично насильно обвінчався з Гальшкою.
Утім мати дівчини Беата з Костелецьких, користуючись прихильністю до себе матері короля італійки Бони, три роки не допускала до доньки небажаного зятя. Та ось королева Бона виїхала до своєї батьківщини, і Гальшка з матір’ю, рятуючись від законного чоловіка, втекла до Львова і заховалася тут в тодішньому Домініканському монастирі під потужною власною охороною. Лукаш, прибувши до Львова зі своїм військом, нічого не досягнувши умовляннями, розпочав потужну артилерійську облогу монастиря. Життя Львова завмерло, на декілька тижнів фактично припинилася торгівля. У розпалі воєнних дій до монастиря під виглядом жебрака пробрався той, кого насправді кохала Гальшка – православний князь Сімеон Слуцький. Закохані обвінчалися у монастирі, вважаючи попередній насильницький шлюб незаконним.
Королю це все набридло, і він наказав львівському старості Петрові Барзому сприяти зухвалому Лукашу в захопленні монастиря. Після того, як за наказом львівської влади було перерізано водогін, стан обложених виявився вкрай критичним.
Далі я подаю уривок зі своєї книжки «Львів – місто кохання», де викладаю подальший розвиток подій загалом в історичному контексті, але у власній інтерпретації:
«І тут королівський староста Барзий застосовує все своє красномовство, аби змусити матір Гальшки Беату Костелецьку пристати на умови короля:
За годину по цій розмові з брами Домініканського монастиря у Львові виїхала карета, запряжена шісткою баских коней і попрямувала до Високого Замку. У кареті сиділа Гальшка Острозька, а на східцях карети стояв сам львівський королівський староста Петро Барзий, таким чином віддаючи шану вельможній полонянці. Звивиста дорога до Високого Замку прямувала від міських оборонних мурів на Схід повз Галюсівське узгір’я і плавні схили личаківських виноградників. Проминувши виноградники, карета в’їхала на звідний міст, який вів до першої замкової брами: це була потужна чотирикутна вежа, вкрита дахом, з подвійними дубовими ворітьми, окутими залізними скобами. За першою замковою брамою дорога ліворуч різко здіймалася догори. Підйом був таким урвистим, що здавалося коні от-от впадуть від шаленої перевтоми, а карета задки скотиться донизу. Та ось нарешті могутні коні подолали останню найстрімкішу частину підйому і в’їхали на звідний місток перед другою замковою брамою.
Гальшка визирнула з карети і побачила, що величний старовинний замок із могутніми високими круглими вежами стоїть на стрімкій білій скелі, здавалося, під самим небом, дивлячись згори, було неможливо повірити, що коні могли видертися на цю майже прямовисну скелю, і де б у світі знайшовся ворог, здатний завоювати цю твердиню?
Високий Замок, розташований на горі дивовижної форми, своїми власними формами нагадував лютню. Замок споконвіку був надійним сторожем, оборонним щитом міста разом із досвідченою залогою, озброєною гарматами, гаківницями і рушницями. Старий величний і понурий замок, стогнучи стрімкими вітрами, ховаючи у своїх мурах і льохах власні таємниці, століттями споглядав на принишкле у свого підніжжя місто, на його життя, на його клопоти з погордою, пихою і водночас із любов’ю та турботою надійного охоронця й безстрашністю лицаря, якому довірено спокій і щастя прекрасної дами.
Гальшка кинула погляд донизу і завмерла в захопленні: в долині відкривався неймовірно гарний і величний львівський краєвид. Місто лежало у глибокій і досить широкій гірській котловині, так зручно розташувавшись, ніби курка в гнізді. Лісисті схили семи пагорбів наче стіни оточували зі всіх боків долину, залишаючи у ній рівно стільки місця, скільки потрібно для розвитку міста. У променях сонця грали блиском шпилі Ратуші, Катедрального костелу, монастиря Францисканців, і найближче до підніжжя замку – веж Домініканського монастиря і Успенської церкви. Далі на Захід за міськими фортифікаціями в багнистій долині, скільки сягало око, блищала річка Полтва. За монастирем святого Станіслава вона огинала наріжник міських мурів і зникала з очей за горою Будельницею, несучи свої води до Балтійського моря. Гальшку, незважаючи на її вкрай пригнічений стан, дещо розважив цей краєвид, який здається нікого у світі не міг би залишити байдужим. Барзий, помітивши якісь порухи почуття у майже мертвому і заціпенілому обличчі Гальшки, посміхнувся і промовив:
Прибувши до замку, Барзий познайомив Гальшку зі своєю молодшою сестрою Софією і розмістив полонянку у будинку управителя замку бургграфа в одній з найкращих зал із чудовим виглядом на місто з так званого Королівського вікна. У замку збереглася пам’ять про те, що з цього вікна милувалися тутешніми краєвидами королі Владислав Яґелло і Зиґмунд Старий. Староста був у надзвичайно доброму гуморі, адже місто, завдяки його дарові переконання, повернулося до свого звичного ритму. Великий поціновувач античної літератури, і головно Гомера, Барзий по обіді вирішив зайняти обох жінок своїм красномовством:
Гальшка, перебуваючи у твердині Високого Замку в очікуванні на вирок своєї долі, була у постійній журбі і страху. Вона не могла подолати тяжкої аури, яку, окрім оборонця міста, мав цей замок – аури в’язниці. Адже у замку з шести веж у двох тримали під арештом злочинців: в одній, Шляхетській – злодіїв-шляхтичів, у іншій – Гультяйській – розбійників і розбишак нешляхетського стану.
Тут у замку Гальшка цілковито позбулася сну і впродовж ночі все чула якісь стогнання. Софія розповіла їй, що це стогнуть душі рицарів Тевтонського ордену, які сиділи тут в ув’язненні майже сто п’ятдесят років тому після поразки у Ґрюнвальдській битві 1410 року. Цілими днями Гальшка сиділа біля вікна і дивилася у далечінь, вона нічого не їла, окрім того, що їй приносила чи передавала мати.
За час перебування у Високому Замку Гальшка вислала декілька листів до короля з проханням не неволити її і не віддавати Лукашеві Ґурці, а Беата сподівалася на справедливе рішення у цій справі королівського суду. У цьому нестерпному очікуванні Гальшка провела у Високому Замку дванадцять днів.
Та, на жаль, усі сподівана і доньки, і її матері були марними – король Сигізмунд II виявився невблаганним і, навіть не вдаючись до суду, своїм декретом остаточно віддавав Гальшку Лукашеві. Зраділий Ґурка з декретом, який його слуги, загнавши багатьох коней, привезли до Львова з палацу у Кракові, з урочистим і щасливим виглядом подався до Високого Замку і після перемовин зі старостою Барзим майже так само, як і під час його насильницького шлюбу з нею, напівнепритомну Гальшку забрав зі собою і повіз до свого замку в Шамотулах у Малопольщі».
На цьому львівська історія Гальшки Острозької завершується. Через декілька років, переживши свого нелюбого чоловіка, вона повертається на батьківщину, і так і не зазнавши у житті родинного щастя, займається благочинною діяльністю, сприяє шлюбам бідних дівчат, видає їх з посагом заміж, а найголовніше - стає фундаторкою Острозької академії, заснованої 1576 року.
Нинішні студенти Острозької академії розповідають, що частенько вночі Гальшка виходить з підвалу монастиря Капуцинів у білому вбранні і ходить авдиторіями старого корпусу академії, де ледь чутне шарудіння її сукні. Студенти і студентки, які там випадково чи зумисне залишаються на ніч, кажуть, що у цей час пропадає інтернет і не працюють мобілки, і стає зрозуміло, що вчити екзаменаційні білети неможливо, зате під опікою Гальшки створюється надзвичайно таємнича і романтична атмосфера, яка сприяє коханню, тому коханню, якого вона сама не зазнала в житті, утім нині в образі привида хоче дарувати усім романтичним закоханим…
показати всі приховати
