Тетяна Жилаєва має за плечима понад 500 турнірів як суддя, і представляла Україну на престижному Hip Hop International у Лос-Анджелесі. Її досвід — це не лише техніка, а глибоке розуміння культурного контексту. Вона переконана: грамотний танець — це наша зброя, наша мова, наш інструмент для формування майбутнього.
Свого часу у Запоріжжі вона створила найбільший танцювальний клуб «Діссет», який став осередком розвитку молоді. А у 2022 році Тетяна планувала облаштувати своє життя у Києві — столиці, яка відкривала нові можливості для творчості, викладання, розвитку освітніх програм. Вона вже почала працювати в ліцеї №157, де впроваджувала сучасні підходи до хореографії. Але війна внесла свої корективи. Замість нової студії — валізи. Замість планів — евакуація. Польща, Португалія, Америка — кожна країна стала тимчасовим прихистком, але не зупинила її професійний шлях.
«Я не могла залишити танець. Це не просто професія — це моя ідентичність. І навіть у нових країнах я знаходила спосіб викладати, судити, ділитися досвідом», — розповідає хореографка.
«Вечірній Київ» поспілкувався з Тетяною Жилаєвою, щоб дізнатися більше про її шлях у хореографії, досвід суддівства на міжнародному рівні та бачення ролі танцю в сучасному вихованні українських дітей.
— Тетяно, розкажіть, як почався ваш шлях у танці?
— Мені було п’ять років, коли я вперше вийшла на сцену. Це був дитячий виступ, але я пам’ятаю, як ті кілька хвилин змінили моє сприйняття себе. Танці стали моїм способом мислення, моєю мовою… Я не просто рухалася — я розповідала історії тілом.
З роками це переросло в глибоку професію, в щоденну практику, в дисципліну, яка формує не лише техніку, а й характер. Я вважаю себе професіоналом, бо пройшла всі етапи — від учениці до викладачки, від учасниці до судді, від мрійниці до засновниці власного клубу.
— Свого часу Ви створили танцювальний клуб у Запоріжжі. Що це був за простір?
— «Діссет» — це не просто клуб. Це була екосистема, де діти та підлітки могли знайти себе, розвиватися, зростати в культурі танцю. Ми працювали з різними стилями, але головне — ми виховували через танець. Я бачила, як сором’язливі діти ставали лідерами, як ті, хто не вірив у себе, починали перемагати на турнірах. Ми були найбільшим і найпопулярнішим клубом у Запоріжжі, і це не тільки про цифри — це про довіру, яку нам давали родини, про спільноту, яку ми створили.
— Незадовго до початку повномасштабної війни ви планували переїхати до Києва.
— Так, не лише планувала, але й вже почала викладати в ліцеї №157, будувала нову освітню програму, адаптовану до сучасної хореографії. Київ був логічним кроком — столиця, більше можливостей, нові проєкти. Але війна перекреслила все. Я не просто змінила місто — я змінила країну. Це був болючий вибір, але необхідний. Я мусила думати про безпеку, про майбутнє, про те, як зберегти себе і свою справу в нових умовах.
-Чи залишався танець з вами в еміграції?
— Так, і це було моїм порятунком. У Польщі, Португалії, Америці — скрізь я знаходила танцювальні студії, знайомилася з місцевими педагогами, брала участь у проєктах. Танці — це універсальна мова, яка не потребує перекладу. Вона дозволяє інтегруватися, зберігати ідентичність, передавати емоції. Я не просто викладала — я вчилася у світу, як танець може бути інструментом культурного діалогу.
— Ви маєте великий досвід суддівства. Скільки турнірів за плечима?
Близько 500. Це величезна кількість, і кожен турнір — це окрема історія, окрема енергія. Я працювала з багатьма українськими організаціями, бачила, як змінюється рівень, як зростає професійність. У 2023 році я представляла Україну на Hip Hop International у Лос-Анджелесі — це був особливий момент. Бути українським суддею на світовій сцені — це відповідальність і честь. Я відчувала, що маю не просто оцінювати — я маю показати, що українська хореографія має голос, має стиль, має глибину.
— Що вас вразило в американському хіп-хопі?
— Його багатошаровість. Америка — це мікс культур, і кожна додає щось своє. Хіп-хоп тут — це не просто стиль, це соціальний маніфест, це історія спільнот, це голос вулиці. В Україні хіп-хоп часто сприймається як техніка, як шоу. В Америці — це ідентичність. Я бачила, як танець може бути формою протесту, формою єднання, формою терапії. Це надихає і змушує переосмислювати власні підходи.
— Яке ваше бачення ролі танцю в Україні сьогодні?
— Танець — це не розвага. Це виховання. Це спосіб формувати цінності, характер, гідність. Українські діти — надзвичайно талановиті. Але талант — це лише початок. Його треба поєднати зі знанням, системністю, відкритістю до світу. Я вірю, що через культуру танцю ми можемо створити нове покоління — сильне, свідоме, творче. І це буде наш внесок у майбутнє країни.
— Що ви хочете донести молодим тренерам?
— Те, що грамотний танець — це також наша зброя. Не агресивна, а культурна. Через нього ми можемо формувати серця, мислення, цінності. Танець став сенсом і способом мого життя, і я не можу стояти осторонь від того, що я бачила — і що я бачу сьогодні в особливостях виховання українських дітей через культуру сучасного танцю.
Українці — надзвичайно талановиті люди. І якщо до цього природного дару додати знання, системність, відкритість до різноманіття — ми отримаємо унікальне творіння мистецтва.
Я хочу ділитися своїм досвідом, щоб українська хореографія звучала гучно, глибоко і гідно. Ми маємо що сказати світу — і танець може бути тією мовою, яка донесе це послання.
До теми: У Києві діти показали яскраві номери з мюзиклів «Матильда», «Чарлі та шоколадна фабрика» та «Rent».
Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»
