А про те, в чому Паустовський все ж протистояв Радянській владі, при яких умовах його руку потиснув Микола II, а на коліна перед автором стала Марлен Дітріх – дивіться на нашому ютубі.
У 1919 році Костянтин Паустовський перебрався до Одеси, яка в той час жила у вирі змін і політичних потрясінь. Тут він прожив три роки, встигнувши не лише попрацювати журналістом, а й зануритися у міське літературне середовище. Спершу Паустовський влаштувався у місцеві газети, згодом, коли місто зайняла Червона армія, працював у продовольчому комітеті, а далі — у редакції газети «Моряк». Цей період виявився визначальним: саме в Одесі він познайомився з Едуардом Багрицьким, Іллею Ільфом, Ісааком Бабелем. Останній став для нього першим наставником.
Сліди перебування Паустовського в місті збереглися й донині. На вулиці Чорноморській працює музей, присвячений його життю та творчості. На будинку, де він жив, встановлено меморіальну дошку. У Літературному музеї можна побачити доволі незвичний пам’ятник — скульптуру у вигляді «сфінкса», відкриту 2010 року. Ще один монумент Паустовському з’явився у 2012-му у Санжейці під Одесою, на узбережжі, яке письменник дуже любив.
На перший погляд, у біографії Паустовського немає гучних скандалів. Часом він навіть виглядав як «вільнодумець» всередині радянської системи. Та коли мова заходила про Україну, його позиція була очевидною: у його світогляді вона залишалася провінційною частиною імперії.
Попри козацьке коріння і родинні легенди про Сагайдачного, Паустовський дивився на Україну зверхньо.
У спогадах він принижував український рух й кепкував з театру, називаючи його «провінційним». Українська державність дратувала його ще більше: гетьмана Скоропадського він вважав «липовим», Петлюру називав «сентиментальним невдахою», а Винниченка — «неврастеніком».
Хоча сам мав українське й польське коріння, Паустовський ототожнював себе виключно з Росією. Київ його дитинства — це не місто українських пісень та традицій, а «маленька Москва» з портретами Пушкіна у квартирах, виставами Островського на сцені та захопленням Чеховим та Некрасовим. Навіть тоді, коли гайдамаки знімали російські вивіски й замінювали їх українськими, письменник сприймав це як анекдот.
Саме через цю суміш зверхності та імперської зарозумілості ім’я Паустовського більше не пасує до одеської топоніміки. Натомість тепер у місті з’явилася вулиця, яка має ім’я тих, хто доводить протилежне: Україна — не провінція, а вільна й сильна держава.
28-ма окрема механізована бригада Збройних сил України завжди опинялася там, де ситуація була найскладнішою. Від літа 2014 року її підрозділи боронили Донеччину: прикривали ділянку біля Маринівки, тримали оборону під Іловайськом, вели запеклі бої за Мар’їнку та Красногорівку, а також стали на захист Донецького аеропорту. Це з’єднання з самого початку війни живе в режимі постійної передової.
З початком великої війни 28-ма бригада стала щитом на південному напрямку. Спроба росіян висадити десант під Коблевим завершилася катастрофою для ворога: загиблі та покинута техніка залишилися на полі, а двоє диверсантів потрапили у полон.
Згодом були жорстокі бої за Миколаївщину, зокрема за Посад-Покровське та Олександрівку. А справжнім випробуванням став березень 2022 року, коли саме «лицарі» зупинили наступ окупантів на Вознесенськ. Якби ворог прорвався, під загрозою опинився б міст через Південний Буг та стратегічна АЕС. Але бригада встояла — і розгромила сили противника.
Осінь того ж року стала переломним моментом. У листопаді бійці 28-ї серед перших увійшли до визволеного Херсона. Для українців ця подія стала знаком відновленої надії: над містом, де росіяни мріяли про «вічність», знову підняли синьо-жовтий прапор. Місто зустрічало не окупантів, а справжніх захисників.
Після Херсона бригада рушила на схід. Тривалий час її підрозділи утримували позиції в районі Бахмута, який став однією з найгарячіших точок фронту. Саме тут воїни вибили ворога з укріплення «Басейн», змусивши десятки росіян залишити позиції або здатися в полон. Під шквальним обстрілом вони йшли вперед, доводячи: для «лицарів» немає меж можливого.
Паустовський лишається в літературній історії та музейних експозиціях. Він цікавий як майстер слова та людина, чия біографія віддзеркалює драматичне ХХ століття. Проте сучасна Одеса обирає інші символи — тих, хто боронить її сьогодні.
Топоніми завжди говорять про наше бачення історії. І якщо колись вулиця мала ім’я письменника з імперською оптикою, то тепер її перейменували на честь 28-ї окремої механізованої бригади — підрозділу, який реально захищає місто й країну.
