Щодня зранку та ввечері мешканці села Барівка спостерігають, як Анатолій Лесь веде на випас свою отару. Деяких овечок він лагідно називає жіночими іменами: Василина, Марта. До тварин тяжіє з дитинства. Згадує, як дитиною збирав покинутих кошенят і вигодовував. Саме тому й обрав професію ветеринарного лікаря.
«Я працював у колгоспі ветеринаром, потім був завфермою. Сам з нуля будував хатину. У 1996 році на фермі не зміг працювати. Покинув роботу і пішов торгувати на місцеві базари в сусідні села. Ми купляли худобу і гонили за 13 кілометрів до ринку. Це для мене була романтика», - розповідає Анатолій Лесь.
Спілкуючись із чоловіком в розмову врізалось мекання молодих ягнят. Перших овець чоловік придбав три роки тому. Саме тоді в його родині почались важкі випробування. Син Анатолія – військовий. На фронт потрапив ще під час АТО. В перші дні повномасштабного вторгнення отримав важке поранення.
«В броньований автомобіль, де був мій син, влучив снаряд. Це трапилось два роки тому. З автівки нічого не залишилось, але всі вижили. Син дев’ять днів пролежав у комі. Лікарі не давали надій. Я з ним провів два тижні у лікарні, вчив ходити. В нього були пролежні на тазу, п'яту зовсім відірвало. Це було страшно. Я ходив сам не свій, не спілкувався ні з ким», - згадує Анатолій.
Перед цим чоловік придбав собі ще 14 овець. Каже, допоки віз їх додому, одна вівця покотилась.
«Уявіть, приходжу, а у мене вже маленькі ягнята. Добре, мав стару хату й зробив для них «апартаменти». Ще придбав цапа нубійської породи, щоб ягнята були кращі, м’ясні. Й так, поки мій син лежав по лікарнях, вівці допомогли мені це пережити та подолати депресію», - мовить чоловік.
Вівчар випасає своє стадо в будь-яку погоду та пору року, навіть взимку. Каже, нубійська порода витривала, разом з ним чоловік проходить біля 10 кілометрів за день. Смакують тваринам кукурудза, яблука, зерно пшениці, трава, листя дерев. Є проблеми з пошуком водойми, напувати тварин майже ніде, ставки висохли, джерел немає.
«У мене зараз сотня овець. Це не скільки дає заробітку, як відчуття того, що вони без мене не можуть. Я не приковую їх ланцюгами. Всі вівці та кози ходять вільно, відчувають, що ми їх любимо. Слідкуємо, коли ягниця має покотитися, дивимось уже ввечері за нею, не спимо. Дружина в мене акушер, допомагає приймати на світ нових ягнят. Без тієї людськості та теплоти стадо не було б таким великим» - розповідає Анатолій.
Доводиться викидати Анатолію овечу шерсть. Раніше був значний попит на овечі шкіри, які використовували для пошиття каракулевих шуб та інших виробів, а також на вовну, яку застосовували в ткацтві. Тепер цього нема, попит практично зник.
«Стрижемо овець навесні обов'язково. Планую розвести такі вівці, яких не потрібно стригти, які самі линяють. Поки є сили та здоров’я, я буду примножувати свою отару», - додає Анатолій Лесь.
Вінниця.info, фото із архіву Анатолія Леся
