У зв’язку з російською дроновою атакою на Польщу назва цієї країни просто замерехтіла в інформаційних повідомленнях, хоча й до цього не бракувало згадок про нашу північно-західну сусідку. І чи не половина, а може навіть і більше вербальних згадок про неї робилося й робиться чомусь надалі російською мовою – «ПольШа». Зрозуміло, що тут претензій до політиків, народних депутатів, політичних та військових аналітиків жодних, бо вимагати від них хоча б елементарного знання української мови марна справа. Йдеться власне про журналістів, ведучих новин, прямих етерів і ютубових каналів. Вочевидь для когось дуже важко затямити, що це не «ПольШа», а «ПольЩА». Так вони звикли, ну що тут поробиш?
У цьому тексті ми не переходитимемо на особистості, утім зашкарубла закацапленість має таку нездоланну силу, що трапляються цікаві курйози. Ведуча прямого етеру одного поважного телеканалу у розмові зі своїм гостем почала «польШати», «польШає» собі і «польШає», утім через деякий час редактор, вочевидь, підказав їй у навушник, що треба говорити «ПольЩа», і ведуча декілька разів навіть дуже акцентовано правильно вимовила це слово. Утім минуло трохи часу, і вона, напевно замріявшись, знову сповзла на «ПольШу». Надзвичайно важко долаються російськомовні стереотипи, які все ж, хоч-не-хоч, треба долати.
Загалом же майже нічого нового у помилках нашої інформаційної мови останнім часом не трапилося, хоча вилазять на поверхню ті помилки, які раніше наче сильно не випирали. Виявляється більшість наших журналістів не знає іноземних «букаф». Заміть того аби сказати «Велика Сімка», так ні – треба ж повимахуватись знанням тієї мови, у якій ти навіть не можеш засвоїти назв літер абетки. Так от, відсотків 70% наших ведучих кажуть – «Джей Севен», замість «Джі Севен» (G7). Різниці між назвами англійських літер J і G їм, вочевидь, опанувати не до снаги. Ну що тут їм порадиш, коли «букаф» вчити не хочуть.
А тепер до тієї самої «Великобританії». Пригадую, ще років із двадцять тому у своєму посібнику з культури мовлення для журналістів писав: «Навіки забудьте про Великобританію, Прибалтику і Середню Азію, бо ці назви – шкідлива спадщина московсько-радянського панування». Не забули, бо таке не забувається. Постколоніальний і посттравматичний синдроми спрацьовують бездоганно. Більшість і надалі каже «Великобританія», хоча насправді це калька з російської, бо «Great Britain» українською має звучати «Велика Британія». У часи нацистської окупації України у Другій світовій війні в пресі та й у книжках писали «Великонімеччина». Цей термін як історична назва має право на існування в українській мові, утім «Великобританія» – ніколи.
Числівники, особливо складені, для наших журналістів це саме той випадок, коли ахіллесова п’ята щоразу шпортається об камінь спотикання. Писав доволі докладно про це вже не раз, сьогодні висвітлю ще один невеличкий аспект цієї проблеми. Ось типове речення зі щоденного інформаційного повідомлення: «Внаслідок атаки дрона (саме дронА, а не дронУ, як здебільшого люблять писати і говорити, бо це чіткий, конкретно окреслений предмет, який має закінчення в родовому відмінку -а, -я) було поранено шестидесятичотирьохрічного чоловіка». По-перше, не «шестидесяти», а «шістдесяти», а по-друге, не «чотирьох», а «чотири», тобто правильно має бути «було поранено шістдесятичотирирічного чоловіка».
Для початку треба затямити, що числівники «два», «три», «чотири» в українській мові вимагають називного відмінка, а не родового, як в російській. «Дві грубі помилки», а не «дві грубих помилки», «три гарні дівчини», а не «три гарних дівчини», «чотири українські вояки», а не «чотири українських вояки». Коли вживати у складних словах «дво», «три», «чотири», а коли «двох», «трьох», «чотирьох»? Якщо перша частина слова числівник, а друга іменник, то вживаємо «дво», «три», «чотири»: «двокімнатне помешкання», «триповерховий будинок», «чотиритактний двигун».
Коли ж обидві частини слова числівники, то вживаємо «двох», «трьох», «чотирьох»: «двохсотий», «трьохтисячний», «чотирьохмільйонний». Коли ж ми говоримо про вік, то друга числівникова частина слова конче має бути «дво», «три», «чотири», а не «двох», «трьох», «чотирьох», як це є в російській мові, і як це здебільшого полюбляють писати й говорити наші журналісти: «двадцятидворічний» (а не «двадцятидвохрічний»), «тридцятитрирічний» (а не «тридцятитрьохрічний»), «сорокачотирирічний» (а не «сорокачотирьохрічний») чоловік.
Коли наприкінці спілкування з гостем етеру ведучий майже стовідсотково каже: «Велике (чи величезне) вам дякую», то це нормальних людей дратує чи не найбільше. В кацапів є «большое спасибо», утім це не означає, що українською має бути буквальна калька цього вислову. Абсурдність оцього «великого дякую» полягає в тому, що тут перше слово – прикметник середнього роду, а друге – дієслово першої особи однини, тобто абсолютно несумісні і абсурдні речі. Невже не можна гарно висловити подяку гостеві етеру: «Щиро дякую, ґречно дякую, красно дякую, уклінно дякую, чи вже в найгіршому разі – дуже дякую»?
За кацапським лекалом ми звикли всюди й завжди все всім «давати». «Давайте поміркуємо, давайте проаналізуємо, давайте обговоримо, давайте розглянемо». Розповідають про кумедний випадок, коли в супермаркеті продавець заохочував іноземного студента купити якийсь товар: «Давай бери», а бідний іноземець розгубився і не знав, чи то щось «давати» чи навпаки – «брати». Українська мова має чудову граматичну форму, якої немає в російській мові, наказовий спосіб чи імператив. Послухаймо, як це чудово звучить: «поміркуймо», «проаналізуймо», «обговорімо», «розгляньмо», то може й припинимо на всі боки «давати».
І ще декілька типових помилок нашої інформаційної мови. Журналісти дуже полюбляють вислів: «у першу чергу», який хоча й вважається нормативний, утім є калькою з російської. Навіть якщо слово чи вислів нормативні, ми маємо надавати перевагу тій формі, якої немає в російській мові. Не «в першу чергу», а «насамперед», «передусім», «найперше», «щонайперше», «перш за все».
Вислів «в якості» - явна калька з російської «в качестве». Замість «в якості», вживаємо «як» - коротше, простіше і правильніше. Не «порадує», а «потішить». Не «кроки по завершенню війни», а «кроки щодо, для чи стосовно завершення війни», не «перемовини по мирній угоді», а «перемовини щодо мирної угоди». Не «Червона площа», а «Красна площа». Не «заключити угоду», а «укласти угоду». Не «в тому-то й справа», а «в тому-то й річ». Обставини якоїсь події не «встановлюють» (бо встановлюють газові лічильники), а «з’ясовують». Не «помИлка» (бо це за аналогією не «ошИбка»), а «пОмилка», бо якщо в закінченні слова є скупчення двох приголосних, то здебільшого ставим наголос на першому складі: пОсвідка, вИкрутка, рОзвідка, нАчинка. Куля потрапляє не в «область» шиї чи голови, а в «ділянку». Не «дійсно», а «справді», бо «дійсним» може бути посвідчення. Не «як мінімум», а «принаймні». Не «не під силу», а «не до снаги». ХаОс, а не хАос, коли ми маємо на увазі безлад…
І наостанок звернемо увагу на те, що в наших журналістів і блогерів все «продовжується», «продовжується» і «продовжується», і ніколи не «триває». Чому? Бо російською «продолжается». Скільки воно ще може «продовжуватися», біс його знає, але коли воно почне нарешті «тривати», от тоді можна буде говорити про якісь мінімальні зрушення у сенсі українізації нашої інформаційної мови, утім наразі надії на це, на жаль, невеликі.
показати всі приховати
