Його знали як відважного воїна з позивним «Лютий», який виконував надскладні бойові завдання як оператор FPV-дронів, водій транспорту, забезпечував побратимів необхідними речами. Він ніколи не відмовляв у допомозі, завжди підтримував побратимів та боровся до останнього. Вадим Дидюк з Рівненщини мав золоті руки — умів усе, завжди знаходив рішення в будь-якій ситуації та ніколи не стояв осторонь, коли хтось потребував підтримки. Його життя обірвалося на фронті навесні 2025 року.
— Найважче для кожної матері — хоронити свою кровинку. В мене Вадим був єдиною дитиною, тому можете уявити масштаби мого горя й розпачу, — розповідає «ФАКТАМ» мама героя Лариса (на фото у заголовку поруч із Вадимом). — Він був дійсно найкращим сином у світі. Не просто тому, що мій, а своїми вчинками він це підтверджував. Бог мені дав таку золоту дитину, Він і забрав її. З батьком Вадима я не жила, виховувала сина сама, вдячна своїм батькам за те, що допомагали й підтримували. Синочок зарання став читати, декламувати вірші. Був життєрадісний, добрий, веселий, розумний. Любив машини та все, що з ними пов’язано. Після школи Вадим вступив у Мирогощанський аграрний коледж і здобув кваліфікацію «технік-електрик». Аби заробити на життя, ремонтував машини, мав золоті руки, тому всі його шанували.
Вадим був щасливим і в особистому житті. Його кохана Вероніка з одного села. Сім років вони зустрічались, палко кохали одне одного. Я так раділа, коли бачила їх двох, як горіли їхні очі. Стільки планів мали, та не судилося. У серпні 2024 року Вадим та Вероніка побралися, обвінчались, а у квітні 2025-го сина не стало. І року не прожили у шлюбі.
— Як Вадим потрапив до війська та що розповідав про пережите?
— У перші дні повномасштабного вторгнення сина мобілізували. До листопада 2022 року він ніс службу на блокпостах. Після чого став бійцем військової частини А 1671 у Рівному. Його призначили водієм роти штабних машин першого батальйону зв’язку 55-го окремого полку. 30 жовтня 2024 року воїн разом із побратимами вирушив на службу в Донецьку область, у відділення розвідки та коригування взводу безпілотних авіаційних комплексів механізованого батальйону військової частини А4667. Вадим боронив Покровський напрямок. Про пережите мало що розповідав, адже оберігав від таких новин.
— А чому він мав такий позивний — «Лютий»?
— Це цікава історія. Бо якщо він казав, що мусить щось зробити, то не спатиме й виконає обіцяне. І то буде до пуття! Саме тому, що син був лютим до роботи, так його й називали. Як би важко не було, Вадим ніколи не скаржився. Мовляв, вибрав собі безпечну спеціальність — оператор дронів. Вже тепер знаю, що це небезпечно і Вадим просто мене оберігав, не кажучи зайвого.
— Ви мали недобрі передчуття перед загибеллю сина?
— Тоді ні. А ось коли він пішов служити, то якось важко було на душі. Я його так чекала додому. 6 травня мала святкувати свій день народження, а 9 травня сину виповнилося б 25 років. То збирався приїхати нарешті у відпустку. Здавалось, що я рахувала дні та хвилини до нашої зустрічі, бо ж не бачила його з осені 2024 року. Але не встиг мій синочок приїхати. Живим… За тиждень до трагедії син зателефонував і сказав: «Якщо, мамо, я не вийду на зв'язок, то не панікуйте, все буде добре». Я відповіла йому: «Сину, ти мене що, попереджаєш?» На це він додав: «Ні, просто говорю. От мого однокласника Діми не було скільки часу, але вийшов, ми вже з ним розмовляли. І в мене все буде гаразд». Остання наша розмова — вечір 24 квітня. Син мав іти на завдання. Ніщо не віщувало лиха…
— Що ж сталося того трагічного дня?
— Я знала, що Вадим їде на позицію, везе обладнання та провізію побратимам, буде їх змінювати. Це поблизу населеного пункту Плещіївка Краматорського району. Вони вирушили на квадроциклі з іншим бійцем. Але дорогою у воїнів поцілив російський FPV-дрон. Побратим отримав вкрай важкі поранення, Вадим, на жаль, загинув, бо удар прийшовся по ньому…
Вдячна побратимам сина, що вони змогли забрати обох, попри те, що там були страшні обстріли. То для воїнів було справою честі, вони сказали тоді: «Вадим був одним з найкращих, ми не можемо його тіло залишити. Зробимо все, щоб забрати».
Поховали ми Вадима у селі Привільне. Тепер щодня по два рази на день іду на кладовище, несу квіти й не можу наговоритись. Боже, як же важко мені без синочка… 25 вересня минуло п’ять місяців, як його нема, а я не находжу собі місця. Вигляділа, викохала сина, а його у мене забрала війна. Сподіваюсь, що держава відзначить Вадима. Це стане не лише визнанням його подвигу, а й важливим нагадуванням для всіх українців про те, якою ціною виборюється наша свобода.
— Так, буду вдячна за її підтримку. Ось посилання.
Кожен загиблий воїн — це історія жертовності, відваги й любові до свого народу. Наш обов'язок — зробити так, щоб їхній подвиг не залишився лише особистим болем родини, а став гордістю всієї України. Я знаю, мій біль не поверне мені синочка. Але кожен підпис може зробити так, щоб його ім'я продовжувало жити. Єдине, що сьогодні можу подарувати своєму сину, — пам'ять. Він був моїм цілим світом, моєю опорою, моєю надією! І допоки я жива, говоритиму про Вадима.
Раніше «ФАКТИ» розповідали історію добровольця зі Львівщини Василя Солтиса, якого на Сумщині вбив ворожий дрон.
