24 серпня Україна відзначає свій 34-й День Незалежності — момент, коли країна озирається на пройдений шлях і вкотре переосмислює свою ідентичність. Напередодні свята «Вечірній Київ» зустрівся з істориком, вчителем -методистом, автором декількох підручників та телеекспертом Сергієм Берендєєвим.
У своєму інтерв’ю Сергій розповів про свободу як про процес, а не подію, про пам’ять як інструмент спротиву, і про те, чому «Герої не вмирають — вмирають імперії» — це характеристика епохи, в якій Україна творить себе наново. Це інтерв’ю — про трансформацію історичного наративу, про імперії, приречені на забуття, і про героїв, чия присутність формує нову державність, вільну від ворожих наративів.
— Сергію, як Ви оцінюєте суспільне сприйняття Дня Незалежності у 1990-х роках? Чи було це свято тоді радше політичним жестом, ніж глибоким переживанням?
— На мою думку, українське суспільство в 1991 році не до кінця усвідомлювало ціну незалежності. Ми отримали її без масштабного збройного спротиву, без революційної хвилі. На відміну від країн Балтії чи Грузії, де за свободу боролися через протести, повстання, кров і втрати, нам вона дісталася, як то кажуть, «на блюдечку». Завдяки активній роботі демократичних сил — В’ячеслава Чорновола, Левка Лук’яненка та інших диседентів — і на тлі спроби державного перевороту в СРСР, ми встигли проголосити незалежність. Але це було радше політичним жестом, ніж глибоким переживанням.
Це створило парадокс: ті, хто боролися за незалежність, не прийшли до влади. У парламенті залишалися комуністи, які проголосували за незалежність не з ідейних міркувань, а з прагматичних — щоб дистанціюватися від Москви і отримати більше влади. Вони мало думали про майбутнє України як самостійної держави. І це — одна з причин, чому протягом 90 років на виборах стабільно перемагали комуністи та соціалісти. Ми залишалися в радянській парадигмі, ментально — колонією Росії. Комплекс малороса, як я це називаю, був тоді ще живий і на жаль міцний.
Чому це сталося? Бо історична пам’ять була спотворена. Росіяни системно намагалися знищити наші уявлення про власну історію, перетворити героїв на ворогів, стерти сліди спротиву. І хоча в шкільних підручниках ми читали про княжу добу, козацтво, війни з Москвою і було очевидно, що ми абсолютно різні і нічого доброго від росіян очікувати не варто, але— суспільство продовжувало ідеалізувати «старшого брата». Це — наслідок багаторічної імперської політики, яка формувала любов до Росії як до «рідної» держави, попри її агресивну роль.
Свято незалежності тоді було радше політичним жестом, ніж глибоким переживанням. І ключовим моментом стало те, що на президентських виборах переміг Леонід Кравчук, а не В’ячеслав Чорновіл. Чорновіл тоді сказав: «Сьогодні програв не я — програла Україна». І я вважаю, що це справді був поворотний момент. Якби переміг Чорновіл, можливо, ми б розвивалися іншим шляхом, і змогли швидко інтегруватися до європейської спільноти, як це наприклад відбулося в Польщі. Але маємо, те що маємо, і зараз фактично беремося за те, що повинні були зробити в 1991 році.
— Хтось каже, що якби тоді на Президентських виборах переміг саме В’ячеслав Чорновіл, то відкрите протистояння з росією почалося б раніше і тоді важче було втримати ситуацію.
— На мій погляд, ні. По-перше, ми тоді мали радянський — військовий потенціал, ядерну зброю. І навіть у 94-му році, коли була перша спроба окупації Криму, вона завершилась нічим. Відправили спецназ, арештували тодішнього президента Криму — була така посада — і все. Росія не наважилась атакувати, бо розуміла: ми можемо дати відсіч.
Однак ми не розставили крапки над «і» в 1991-му, і тепер змушені в черговий раз захищати нашу незалежність від російських окупантів і на мою думку це вже буде остаточна крапка у відносинах з росією. Вони це також розуміють, тому і намагаються за будь-яку мету нас підкорити, аби претендувати на нашу давню історію і історичні здобутки, оскільки свого унікального нічого майже не мають.
Їхній кумир Ленін казав, що: ми можемо втратити будь-яку республіку СРСР, окрім України, бо без їхніх ресурсів його існування є неможливим». Так воно і є. Недаремно коли Україна в 1990 році проголосила Декларацію про державний суверенітет, то світова преса рясніла заголовками, що це останній цвях у труну СРСР.
Але я радий, що ми нарешті творимо свою історію, відновлюємо пам’ять, переосмислюємо минуле. Це — болісний, але необхідний процес. Адже ми відроджуємо свою історичну місію як європейської держави. Бо ми завжди розвивались у контексті європейської цивілізації. Ми ніколи не були другорядною країною. Ми завжди були в центрі європейських подій. І зараз — не виняток. Ми — географічний центр Європи. І це теж дуже добре відчувається.
— Чи пам’ятаєте Ви свій перший День Незалежності? Яким він був для Вас особисто — як історика, як громадянина?
— Я народився ще в Радянському Союзі, і застав якраз цей перехід — від Союзу до Незалежної України. І День Незалежності я дуже добре пам’ятаю. Він у мене викарбувався. Це був 1991 рік. У серпні я був з бабусею в Херсоні, і саме тоді в Москві відбувався заколот Державного Комітету Надзвичайного Стану. І от 23 серпня, коли ми збиралися повертатися до Києва, забіг сусід і кричав: «Ура, Горбачова повалили, Радянський Союз розпався!»
Я ще не зовсім розумів, що відбувається, але вже наступного дня ми з батьками пішли на Майдан Незалежності — там був салют, святкування, всюди роздавали жовто-блакитні кульки. Я отримав свої кульки і був дуже щасливий.
Мені ще запам’ятався момент, коли двоє чоловіків у парку сперечалися: один казав, що червоний прапор — це символ крові, а другий — що наш справжній прапор символізує небо і пшеницю. І я подумав: вау, як класно, що в нас такий прапор. Це дуже запало мені в пам’ять.
Особисто у мене ніколи не було ностальгії за Радянським Союзом. Хоча багато людей ще довго згадували про ковбасу по 2.20 і смачний пломбір, хоча зрозуміло, що ми всі були тоді під дією радянської пропаганди — вона починалась ще з дитячого садка. Це було промивання мізків — жовтенята, піонери, кроватки — все це на жаль працювало і наслідки цього відчуваються і досі…
У перший клас я вже пішов за часів Незалежної України, і це чи не найперший клас, де навчання повністю велося українською мовою. Тоді я відчував, що ми унікальні, класні — і мені це подобалось. Я не відчував, що був мешканцем Радянського Союзу, і раптом в 1991 році став українцем. Я завжди відчував, що я — українець. І це для мене було щось дуже органічне та природне. Аналогічна атмосфера була і у всієї моєї родини.
— Чи змінилося Ваше особисте ставлення до цього свята з роками?
— Моє ставлення до Дня Незалежності змінювалося хвилеподібно — як розвивалася ситуація в державі, так воно змінювалося і в мені. У перші роки це було щось неймовірне, важливе, святкове. Це свято завжди залишалося для мене одним із найважливіших. Але десь наприкінці 90-х я почав помічати, що воно перетворюється більше на концерти, на святкові заходи без глибини. І мене це засмучувало. Ми втрачали ідеологічну складову — ту, яка говорить про те, як ми здобували незалежність, що вона для нас значить, чому вона важлива.
Чим старшим я ставав, тим більше мене цікавила історія. З дитинства вона мене захоплювала. І я бачив, що ми неодноразово здобували незалежність, але не завжди могли її втримати. І в мене закрадалася думка: якщо ми не будемо працювати в цьому напрямі, не будемо чітко розуміти, де наш ворог, то можемо знову її втратити.
Росію, до речі, цілком влаштовувала така «незалежність» України, коли ми залишалися під її політичним впливом. Але для мене важливою подією став 2002 рік — парламентські вибори, коли вперше комуністи не отримали більшість. Тоді перемогла «Наша Україна» Ющенка. І хоч вони не змогли створити коаліцію, це був сигнал: з’являється нова політична генерація демократичних сил, яка задає інший напрям розвитку.
Потім була Помаранчева революція, потім Революція Гідності, а з 2014 року — справжня війна. І зараз, я вважаю, ми вже на остаточному етапі, коли ставимо крапку в історії з Росією. Ми нарешті розвиваємося як незалежна держава, яка чітко розуміє ціну своєї свободи.
— Які, на Вашу думку, історичні події — можливо, навіть менш очевидні — вплинули на переосмислення незалежності як цінності в українському суспільстві?
— Якщо говорити про історичні події, які вплинули на переосмислення незалежності, то для більшості суспільства це, безумовно, Революція Гідності. Саме вона показала справжню ціну боротьби за свободу. Але перед нею була Помаранчева революція — і вона теж відіграла свою роль. Якщо порівнювати, то Помаранчева більше змінила світогляд, задала напрямок європейського розвитку. Це був потужний крок українського суспільства у остаточному розриві пострадянських зв’язків із Росією. Ті події чітко продемонстрували: ми хочемо до Європи, ми не хочемо рухатися з Януковичем у бік Росії.
Так, у Віктора Ющенка не все вийшло — з багатьох причин, не будемо зараз вдаватися у подробиці. Але ключове — Помаранчева революція запустила процес зміни свідомості людей. І хоча після каденції Віктора Ющенка, до влади прийшов Янукович, і знову відбувся відкат у плані демократії, це був закономірний процес. Я тоді вже знав: після Помаранчевої революції у нас буде ще одна, яка остаточно завершить процес формування громадянського суспільства. Ми йшли шляхом французької революції, тільки в прискореному темпі. Там теж було кілька етапів, і потім переможна війна за звільнення своєї території на чолі з Наполеоном. У нас — обійшлося без гільйотин, але з декомунізацією, люстрацією, смітниками.
І от Революція Гідності — це вже не просто світогляд. Це про втрати, про кров, про справжню боротьбу. Це момент, коли ми нарешті почали розуміти, що незалежність — це не просто слово, це щоденна відповідальність. І тепер ми маємо війну. Я вважаю, що ми вже на фінальному етапі — коли поставимо крапку в історії з Росією. Ми вистоїмо, переможемо і повернемо свої землі.
Можливо, це звучить трохи банально, але історія розвивається циклічно. І я не виключаю, що буде «спалення Москви» — як символічне повернення до витоків. Бо, зрештою, Москву заснував київський князь Юрій Долгорукий, син Володимира Мономаха. Тому кому, як не нам поставити крапку в її історії. І коли ми говоримо з європейськими політиками, з президентом США — я би починав розмову саме з цього. Бо коли ми вирішимо дійти до Москви, то ми просто повертаємо своє. Аналогічно як це було з Курщиною, Білгородщиною — це ж українські етнічні землі. Історія має пам’ять. І ми — її носії.
— Чи можна говорити про те, що після 2014 року, а особливо після 2022-го, День Незалежності набув нового емоційного наповнення?
—Так погляд на це свято і формат кардинально змінився, і після 2014 року, а особливо після 2022-го року, коли почалася повномасштабна війна росії проти України.І якщо раніше, це було переважно свято помпезних парадів, концертів, салютів, іякихось офіційних заходів, то зараз-перш за все — це День Пам’яті. Для всіх, хто поклав своє життя за незалежність України — в різні часи, на різних фронтах. Це вже не просто дата в календарі, а глибоке розуміння нашої історії, нашої місії, нашого вибору.
Починаючи з 2014 року, День Незалежності дійсно став справжнім загальнонаціональним святом. У кожному куточку України — прапори, вишиванки, повернення до традицій. І головне — ментальна зміна. Українська мова відродилася. У мене є знайомі, які давно живуть за кордоном, і коли вони приїздять до України, то вражені наскільки все змінилося: раніше в Україні українську майже не чули, а зараз — коли раптом чуєш російську, то це надзвичайно ріже вухо…
І що ще найбільше змінилося за ці роки — ми нарешті зрозуміли, що ми з росіянами не маємо нічого спільного. Як у тому вірші: «Ніколи ми з вами не будемо братами». Бо росіяни — це наші вороги. Це як погані сусіди, які постійно хочуть тобі напакостити. І чим більше українців це усвідомлює, тим сильнішими ми стаємо. Ми маємо бути готові давати відсіч. Як у фентезі Володар перснів — де проти Мордора будують величезні захисні стіни. Нам теж потрібна така стіна. І зараз це — наші Збройні Сили України.
— Як війна трансформувала символіку цього свята? Чи з’явилися нові образи, які витіснили або доповнили традиційні державні ритуали?
— А от щодо образів незалежності — для мене дуже символічним став перформанс на параді до 30-річниці Незалежності у 2021 році. Там дівчинка у вишиванці йшла крізь різні періоди нашої історії, а потім бігла до військового. Це було найкраще втілення сутності нашої державності: Україна — як ця маленька дівчинка, яка пройшла через різноманітні випробування і успішно зними впоралась, а наші війська її захистили. І тому я впевнений — ми переможемо в цій війні з Росією. Бо це наша історична місія — поставити крапку в історії імперії, яку ми ж і породили, створивши Москву.
Росія — це Радянський Союз, який свого часу не дорозпався. Історія показує: всі імперії рано чи пізно розпадаються. Путін не хоче завершувати війну, бо розуміє: навіть якщо Україна тимчасово втратить частину територій, вона залишиться незалежною і продовжить європейський шлях. А це запустить процеси розпаду в самій Росії. Бо Росія живе за рахунок експансії. Немає завоювань — немає імперії.
І коли російське суспільство прокинеться, воно не запитає про «наших мальчиків». Воно запитає, чому все подорожчало, чому холодильники порожні. В Росії завжди перемагає не ідея, а холодильник. А потім почнуться питання: а чому ми повинні годувати Москву? І навіщо нам Москва, якщо ми можемо існувати окремо?
Так воно і буде. Історія вже не раз це демонструвала….
— Чи бачите Ви зміну в публічному дискурсі — наприклад, у промовах, візуальній культурі, меморіальних практиках, пов’язаних із цим днем?
— Так, я абсолютно бачу зміну дискурсу — і в промовах, і в символіці, і в тому, як ми самі себе сприймаємо. Якщо раніше День Незалежності асоціювався з жовто-блакитними прапорами, концертами, салютами, то зараз ми повертаємось до глибших історичних шарів. В Конституції закріплений жовто-синій прапор, але поруч із ним дедалі частіше з’являється червоно-чорний — прапор Української повстанської армії. І я думаю, що рано чи пізно ці два прапори будуть офіційно закріплені як рівнозначні державні символи.
Те саме стосується гасел. «Слава Україні! Героям слава!» — це не гасло «нацистів», як про це говорить російська пропаганда, а військове вітання, яке було затверджене ще під час Української революції 1917–1921 років і є символом нашої боротьби за незалежність. Так само і пісня «Ой, у лузі червона калина» — це не просто народна пісня, а гімн січових стрільців, який став символом нашої незламності. Ось чому важливо зберігати свою історичну пам’ять, бо вона дає відповідь на дуже багато питань, які не втрачають з роками своєї актуальності.
Наші воїни, ветерани — це нові герої, нові носії ідеології. Вони формують суспільство, стають прикладом для молоді. І я спокійний за наше майбутнє, бо в кожній родині хтось дотичний до цієї війни. Всі розуміють, які ми втрати понесли, заради чого, і чому ми повинні цінувати нашу державність.
— Як День Незалежності впливає на формування історичної пам’яті в умовах війни?
— День Незалежності сьогодні — це не просто свято, це частина історичної пам’яті. Бо сама війна — це боротьба за незалежність. Росія напала, бо в них був міф: Україна — це штучне утворення, вона не склалася як держава. Вони думали, що візьмуть Київ за три дні. Але коли почалась війна — люди, незалежно від досвіду, йшли до військоматів, брали зброю, будували барикади, об’єднувались у загони тероборони.
Я пам’ятаю, як на початку війни я отримав травму, але наближалися війська російських окупантів і потрібно було завершити укріплення барикад. І тоді моя дружина — потягнула колесо від трактора до укріплень, яке було вдвічі більше за її зріст, просто з якоюсь неймовірною силою, бо знала: ми маємо захистити свою батьківщину, дітей, майбутнє. І така ситуація була в кожному населеному пункті, коли кожен робив все що міг для захисту України.
Це — те єднання, яке Росія недооцінила. Це — те, що робить Україну унікальною. Ми завжди були народом сильної громади. Радянський Союз намагався це знищити, нав’язував міф, що під час Голодомору всі мовчали. Але це неправда. Я колись підраховував: були періоди, коли в Україні відбувалося по 800 повстань на день. Коли в одному селі намагались колективізувати майно — інше село прибігало на допомогу.
Саме тому радянська влада створювала загороджувальні загони, влаштовувала штучний голод, геноцид. Але ми вистояли. І тому я переконаний: ми переможемо і повернемо всі наші території. Бо ми — народ, який не підкорюється. Ми — народ, який пам’ятає. І ми — народ, який бореться.
— Які виклики сьогодні стоять перед істориками у збереженні правди про незалежність, коли її доводиться щодня захищати?
— Якщо ми говоримо про циклічність історії, то Україна — це той народ, який, як би його не шматували, як би не ділили між імперіями, як би не намагалися винищити — все одно відроджується. Ми — як той пазл, який можна розібрати, але він все одно притягується назад. Як у фільмі «Термінатор» — з рідкого металу, його як не знищуй, він все одно збирається. І це не просто метафора — це наша історична місія.
Про це ще казали учасники Кирило- Мефодієвського братства, що: ми — богообраний народ, покликаний стати прикладом для інших, як потрібно боротися за свою гідність і незалежність. І сьогодні ми бачимо, як інші народи теж піднімають голову, не хочуть повертатися до складу цієї російської недоімперії. Ми — каталізатор її занепаду. І обов’язково дочекаємось цього моменту.
Але щоб це сталося, потрібно зберігати правду. І тут на перший план виходять історики. Їхні виклики завжди були, але зараз — особливо актуальні. Бо війна змінилася. Якщо раніше її оголошували, були якісь правила, то зараз — вона гібридна. Історики мають не просто протидіяти інформаційним атакам, аде і допомагати молодому поколінню розвивати критичне мислення, спростовуючи історичні міфи і відроджуючи нашу справжню історію.
І я за наше молоде покоління спокійний. Бо на відміну від тих, хто жили в Радянському Союзі, молодь не має родинних зв’язків із Росією, не має ностальгії. Вони народилися в незалежній Україні, вони — українці. І вони розуміють, що таке свобода, демократія і не скажуть, що росіяни — нам великі друзі чи брати. А старше покоління подекуди ще живе в парадигмі «однієї держави», «їздили в гості», «дружно жили». Але це — минуле. І потрібно думати про майбутнє.
— На Вашу думку, як зміниться формат святкування після перемоги? Чи стане це свято більш особистим, ніж де ніж державним?
— На мою думку, це точно буде не просто день радості. Це буде свято з присмаком скорботи. Я пам’ятаю, як на Майдані було опитування: чим пахне незалежність, який її смак? І перше, що спало на думку — це присмак крові всіх воїнів, які загинули за нашу свободу. Але водночас — це і смак свободи. Бо в нас є чудове прислів’я: «Герої не вмирають — вмирають вороги». Ми будемо пам’ятати всіх, хто боровся і виборов. І майбутні покоління на цих прикладах будуть берегти нашу державність.
Так, у нас є проблеми — корупція, бюрократія, інші виклики. Але ми себе дуже недооцінюємо. Бо навіть, коли нам кажуть, що ось у вас труднощі з мобілізацією і тому подібне, але насправді в нас дуже багато громадян які стали на захист своєї Батьківщини. І багато країн, навряд чи змогли так запекло боротися з окупантами, як ми. Наприклад у Польщі, Німеччині — за соціологією — 60–80% населення не готові захищати свою країну. А ми, коли російські війська стояли під Києвом, не пішли на капітуляцію. Ми відкинули ворога. І це говорить про нашу силу.
Україна завжди воювала з імперіями — османською, російською, іншими. І завжди з меншими силами. Але ми перемагали завдяки нестандартній тактиці, військовій майстерності, ідеологічній єдності. Ми програвали лише тоді, коли всередині починали сваритися. Росія користалася внутрішнім розбратом — за принципом «розділяй і володарюй». Якщо ми зараз не допустимо цих помилок і збережемо єдність — ми переможемо.
Є така теорія, що кожна держава має свій особливий період раз на 500 років. Якщо взяти нашу історію — заснування Києва, через 500 років хрещення Русі, ще через 500 — Богдан Хмельницький і Держава Війська Запорозького, і от зараз —якраз ще один цикл. Ми в періоді, коли маємо знову стати центром історичних подій. І ми вже це демонструємо.
Зустріч нашого президента з президентом США, з європейськими лідерами — це не просто дипломатія. Це визнання того, що ми — європейська держава, ми в центрі подій, ми об’єднали навколо себе Європу. І я переконаний: до кінця цього століття ми будемо розвиватися як провідна європейська держава. Бо це — наша історична місія. Наша роль.
До теми: День Незалежності: буремні 90-ті в столиці України.
Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»
