Нещодавно в одній з бібліотек Полтави представили понад 70 портретів українських захисників. Артпроєкт «Наші» створила переселенка з Костянтинівки Оксана Шабас. Талановита мисткиня присвятила його своєму товаришеві Артему Тимченку. Він загинув у бою у квітні 2022 року на Донеччині. З ним Оксана познайомилася у 2015-му. Він із Запоріжжя, проходив службу у 25-й окремій повітряно-десантній Січеславській бригаді. Коли воїн дізнався, що жінка пише картини та вірші, підтримав її. Його загибель вона пережила важко й тепер весь біль втрати й разом з тим вдячність вкладає у проєкт «Наші». Бо він вшановує пам'ять не лише Артема, а й інших захисників України. Книга видана виключно коштами художниці та родичів воїнів, чиї історії увійшли в книгу. Перший тираж був 200 примірників, проте авторка зробила й додатковий друк.
— За освітою я викладачка та перекладачка. Не займалась професійно малюванням, проте завжди захоплювалась цим напрямком творчості, — розповідає «ФАКТАМ» художниця та волонтерка Оксана Шабас. — Мабуть, це та прагнення гідно вшанувати захисників вплинули на бажання створити проєкт «Наші». Це більше, ніж сторінки, ніж історії захисників, це сторінки нашої з вами історії. Не дивлячись на те, що фотографії та портрети мовчазні, вони не асоціюються з тишею, вони промовляють, відкривають неосяжну відвагу та принциповість, на перший погляд, простих людей — зі своїми проблемами та буденним життям. Наразі я створила 74 портрети, плюс працюю ще над сімома. Хтось із хлопців зі щитом, хтось, на жаль, на щиті, хтось безвісти зниклий. Це не просто портрети, це неоціненні життя, досвід, це цілі сім’ї та нескінченні спогади. Для написання портрета недостатньо просто мати фото. Я читаю про воїна, знайомлюсь з його життєвим шляхом, проживаю кожну історію.
— Як народжувалися портрети та історії про захисників?
— Ніхто з цих неймовірних чоловіків не потрапив сюди просто так. Звісно, найперший герой, який з’явився, це той, на честь якого названий цей проєкт, — Артем Тимченко, мій друг. З 2024 року я волонтерила, і так ми познайомились. Він завжди цінував кожен візит, зустріч та смаколик, ніколи не боявся та вважав, що захищати свій дім — обов'язок. Він вірив у мене як художницю. Артем за життя висловив ідею створення цього проєкту, де б були представлені портрети військових, що зі щитом та на щиті, та представлені вірші на військову тематику, які писала й пишу я. Казав мені: «Оксано, крізь ваше мистецтво може говорити вся Україна, воно не бреше, воно оголює нерв всієї нації та окремо — вразливої душі невгамовного Донбасу. Пам’ятайте: сепаратисти є, як це не прикро, по всій Україні й адекватні люди повинні це розуміти!» Він також мріяв про свій портрет і планував приїхати на виставку. На жаль, не судилося.
— У квітні 2022 року Артем загинув у бою під Авдіївкою, — продовжує Оксана. - Так боляче було… Одного разу взяла до рук олівець, папір та намалювала портрет Артема. Хотілось висловити свій біль, шану… Деякі портрети героїв були зроблені у 2015−2017 роках, як пошана військовослужбовцям, які захищали мій рідний схід. Вони теж включені у проєкт, бо це саме ті портрети, які побачив Артем і завдяки яким у нього з’явилася ця ідея. Потім стали звертатися сім’ї хлопців, побратими. Тоді я малювала портрети й ще не знала багато речей, не бачила деталей, потрошку збирала інформацію. Не всі сім’ї були готові розповідати про синів, деякі портрети я малювала за власним бажанням, знаючи про героїв лише з соцмереж, підкоряючись снам, у яких приходив друг Артем і вказував, кого треба малювати. І я чекала на членів родини, які б вийшли зі мною на зв'язок. Розуміла, що хлопці мають бути показані глибше та для всіх, бо всі вони — герої. З’явилася ідея книжки та усвідомлення того, що я повинна бути частиною родини кожного воїна або його побратимом, щоб надалі могла висвітлювати історії про них.
Стала більше спілкуватися з батьками, сестрами, братами, дружинами, коханими й побратимами захисників. Сім’ї, тільки-но зрозумівши той факт, що не лише вони втратили неймовірного героя, а я та вся Україна, стали більше відкриватися та розповідати про хлопців, а я своєю чергою дедалі впевненіше представляла кожного воїна на виставках. Ті, живі герої, які представлені в проєкті, безмежно щасливі бачити, що воїни, які вже фізично не з нами, досі живуть і важливі для України. Ці бійці завжди підтримують цей проєкт і сподіваються, що він буде набирати обертів. Якщо той, хто мене читає, щось робить для них та України, — не спиняйтеся, ви нам потрібні!
— Наскільки складний процес створення портретів?
— Морально малювати дуже складно. Так само й технічно, бо ти зациклюєшся на деталях. Не малюю, коли маю лише одну світлину людини. Беру декілька. Але разом з тим розумію, що в рідних полеглих чи безвісти зниклих воїнів я завжди асоціюватимусь з болем втрати. Зрозуміло, що мої роботи — це честь, шана. Проте у першу чергу смуток. Та я готова до цієї ноші, бо хтось повинен це робити.
— Оскільки я дуже часто стала чути, що «мої» там не воюють. І мене це сильно зачепило. Спочатку цей проєкт був орієнтований на військових з Донбасу, мого рідного краю, рідного міста Костянтинівка. Але до мене стали звертатися матері, сестри, дружини воїнів з різних регіонів України, безпосередньо самі воїни, і я відмовити не могла. Усі вони наші, та всіх нас з ними поєднує Україна. Такий був принцип мого товариша Артема Тимченка. Колись він озвучив своє бажання «Одного незабутнього дня, ви, дівчата, одягнете вишиванки та накинете прапор на плечі, ми, ваші захисники у формі, зустрінемося разом на вільний та незалежній землі, поїдемо до Донецька, підемо на суто український футбол та будемо співати українські пісні й насолоджуватися плодами нашої боротьби!»
Коли я сумнівалася у тому, що роблю та навіщо це роблю, коли мені боліло за те, що люди Донеччини все ще вважаються сепаратистами, я згадувала Артема.
— Чиї історії найбільше запам’ятались з вашого проєкту «Наші»?
— Кожна зачепила серце, бо вона про любов до рідної землі та жертовність. Згадую історію Андрія Алєксєнка з позивним «Медоїд», який виріс у селі поблизу Костянтинівки. Він служив у поліції та ніколи не воював. Але чоловік добровольцем пішов у військо та захищав рідну землю у спецпідрозділі розвідувального управління. Він брав участь в операції на острові Зміїний. Життя Андрія обірвалося на Харківщині на полі бою. Хлопці розповідали: «Ми з дрона бачимо, що він серед поля лежить, але нам російські військові не дають підійти забрати його». Проте їм вдалося. Прощалися з Андрієм у столиці, на похороні було близько 400 побратимів.
А 22-річний Руслан Єльцов за коротке життя отримав понад десять нагород за свою службу. Під час повномасштабного вторгнення він був на військових навчаннях та одним з перших пішов захищати Україну. Навчався військової справи в Британії. Після повернення залишився у Донецькій області, де завжди був на бойових виходах у найгарячіших точках. Одного разу під Мар’їнкою, коли в них на 6 чоловік було 2 гранати і зовсім не було підкріплення, він зміг вивести хлопців живими. Таких випадків було дуже багато, під його керівництвом бійці завжди виходили живими. Руслан мав татуювання з українською символікою, і його мама сильно переживала, щоб не потрапив у полон. Але син казав їй: «В полон я ніколи не попаду». І він виконав свою обіцянку, сам не потрапив і побратимів не кидав.
Раніше «ФАКТИ» розповідали, як волонтерка з Вінниці Вікторія Ніколаєва робить керамічні обереги для бійців.
