Юрій Лелявський перетворив юнацьку мрію на справу свого життя. Пройшов шлях від роботи у львівських редакціях до репортажів із зони бойових дій. Двічі пережив полон і утвердився у бажанні стояти за Україну зі зброєю в руках.
Професійне кредо Юрія: "Я не можу про щось писати, не побачивши цього на власні очі". Саме тому він знайшов себе спершу у пресслужбі 10-ї гірсько-штурмової бригади, а згодом – у пресслужбі 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади Десантно-штурмових військ ЗСУ.
В останні хвилини життя Юрій, стоячи на одному коліні, тримав камеру і фільмував бій у режимі нон-стоп. Незважаючи на те, що поруч десантники стріляли з автоматів, а ворог відкрив прицільний вогонь…
Юрій Лелявський народився 20 липня 1973 року у Львові. У дитинстві був веселим, жвавим та непосидючим. Навчався у Середній загальноосвітній школі №9. За словами батька Миколи Лелявського, син був добрим "середнячком". З математикою Юрій особливо не дружив, а ось писати твори дуже любив. Класна керівниця завважила його хист, часто зачитувала роботи перед класом. Поза навчанням хлопець ходив у секцію дзюдо.
Коли прийшов час обирати майбутню професію, Юрій заявив батькам, що хоче стати військовим. Ті відраджували.
"Тоді якраз був Афганістан, ми казали: "Юро, навіщо тобі це треба?". Він згодився, вступив на філологічний факультет ЛНУ імені Івана Франка. Закінчив його теж без відзнаки, але мав хороші оцінки. У школу працювати не пішов, натомість обрав журналістику", – розповідає батько.
Юрій працював у різних виданнях, зокрема у львівській "Аргумент-газеті". За словами тата, син там мав хорошу репутацію, його статті редакція часто відзначала як одні з найкращих. Саме там Юрій познайомився з близьким другом Владиславом Якушевим, журналістом та військовим.
"Я прийшов працювати у цю газету у відділ журналістських розслідувань, а Юра вів сторінку "Кримінал". Зранку я прийшов у редакцію і побачив, що Юра спить на столі: він повернувся пізно з якоїсь кримінальної події і цілу ніч писав, щоб встигнути здати матеріал у номер. Журналістика для нього була не роботою, а життям. Юра знаходив людей, які потребували допомоги, а статті були ніби побічним ефектом його місії", – розповідає друг.
Одну зі статей Юрія про вбивство львівського кримінального авторитета Колі Рокіро передрукувало більше 30 видань в Україні та країнах, які були колись у складі СРСР.
Матеріали Юрія завжди виходили дуже довгими, тому редакторам доводилося їх коротити.
"Вони могли не влізти у розворот, але все було настільки цікавим, що коротити статті Юри було дуже важко. Часто він так захоплювався збором матеріалу, що не вкладався у дедлайн, писав по ночах і завжди віддавав свої тексти в останній момент: весь номер уже зверстаний, чекали тільки на його статтю", – додає Владислав Якушев.
З Юрієм було просто працювати молодим журналістам, бо йому легко та доступно вдавалося пояснювати нюанси професії. Він завжди допомагав зробити важкий матеріал чи зняти складний сюжет.
"Юра був дуже чуйною людиною, завжди жив ніби не для себе, а для інших. Якось він запізнився на дуже важливу для його кар’єри зустріч, тому що рятував літню жінку на базарі. Пані стало зле, і Юра робив їй масаж серця, купив в аптеці ліки і допоміг протриматись, доки не приїхала швидка. Він міг зупинитися, щоб прибрати на вулиці скло від розбитої пляшки, щоб хтось випадково не порізався", – каже друг Владислав.
Брав Юрій активну участь і в громадському житті. Зі слів товариша, коли він їхав на Майдан у 2013-му, то думав, що можна знайти компроміс.
"Намагався почути думку тих, хто захищав Януковича, але після того, як на власні очі побачив, що людей б’ють, знущаються з них, то одягнув каску, саморобний бронежилет і пішов захищати барикади", – пригадує Владислав Якушев.
Коли горів Будинок профспілок, Юрій саме захворів на запалення легень і потрапив до лікарні. Батько вважає, що так його вберіг Бог.
Юрій також готував репортажі для телеканалу ZIK із Криму, який тоді займали "зелені чоловічки". За словами Владислава Якушева, згодом, під час полону, росіяни до цього факту не докопалися.
Під час поїздки до Криму Юрій познайомився з кримськими татарами, потім ще довго з ними підтримував зв'язок. Далі він у статусі журналіста висвітлював події на сході України, зокрема на початку війни поїхав у Слов'янськ.
"Через спільних знайомих йому зробили посвідчення "РИА-Новости", і тривалий час росіяни вважали його своїм журналістом. Юра ж не лише знімав матеріали, а й передавав у СБУ отриману у ворога інформацію. Відтак його все ж таки запідозрили і кинули у підвал", – пригадує Владислав Якушев. Тоді в Юрія знайшли паспорт із львівською пропискою.
Близько місяця він пробув у полоні, батько звертався до різних організацій.
"Росіяни все ще не були впевнені, друг він їм чи ворог. Врешті вдалося організувати дзвінок до них із редакції "РИА-Новости", підключити місцевих кримінальних авторитетів, після чого Юрі дозволили виїхати до Росії, а звідти він одразу повернувся в Україну", – пригадує Владислав Якушев.
Однак, як каже батько, Юрій – "така душа, яка не могла сидіти на одному місці", а тому він знову поїхав на Схід. Цього разу – разом зі священниками та волонтерами, щоб висвітлити їхню діяльність на Луганщині. Був туман, водій сплутав дорогу й натрапив на російський блокпост, на якому чергували "козаки" отамана Козіцина.
"Юра тоді махнув їм з машини й крикнув: "Слава Україні!". Того разу він опинився у підвалі у Луганську. З нього тяжко знущалися, били, катували електричним струмом. Найдужче Юру шокувало те, що росіяни підвішували його за руки і приводили своїх дівчат та жінок, щоб ті, як на боксерській груші, вчилися бити. Він казав, що кожного разу, коли до нього підходила дівчина, він не вірив, що вона вдарить ось таку беззахисну людину, – але та била", – каже Владислав Якушев.
Батько пригадує, як Юрій казав, що у Слов’янську був "дитячий садочок", а ось у Луганську вже все було "по-дорослому". Юрій пробув у полоні майже три місяці, 8 жовтня 2014 року стало відомо про його звільнення. Цим займався голова організації "Офіцерський корпус" Володимир Рубан та другий президент України Леонід Кучма.
Але вдача є вдача: одразу після повернення Юрій добровільно вступив у 10-у гірсько-штурмову бригаду, де обіймав посади начальника пресслужби та служби зв’язків з громадськістю. Відбув дві ротації на Сході, брав участь у бойових діях, зокрема під Мар'їнкою, Красногорівкою, Катеринівкою, Станицею Луганською.
"Але він у мене був такий неспокійний. Журналіст, здавалося, мав би сидіти і писати. А він був і з розвідниками, і з саперами", – додає батько.
Коли бої у АТО трохи стишилися, Юра демобілізувався і повернувся у журналістику. Як фрілансер писав практично у всі львівські видання, зокрема у газету "Ратуша" та медіа "Варіанти". Його тексти стосувалися як життя у місті, так і загальнонаціональних подій.
У той період, у 2017 році, він познайомився з художником Іваном Притулою – вони разом тренувалися у секції змішаних бойових мистецтв.
"Він був надзвичайною людиною з дуже творчою душею. Був розумним, дуже добрим. Ніколи не ганявся за модою, бо вона тимчасова, а йшов своїм, окремим шляхом. Юра дуже любив життя і людей, цінував справжню дружбу та живі зустрічі.
Пригадую, мені подзвонити влітку серед ночі зі словами "Іване, привіт! А ти ще не спиш?". Я казав, що ні, бо малюю картину. На що він говорив: "Ну, то я зайду зараз на чайок, я тут поруч". І ми чаювали майже до ранку, розмовляючи то про бокс, то про мистецтво", – каже друг.
Юрій палко підтримував виставки Івана, запрошував знайомих колег зняти про них сюжети. Радів, коли друг виграв аукціон на свою першу майстерню.
Юрій колекціонував старі документи, у нього була величезна колекція матеріалів від часів Австро-Угорщини до радянської доби. Також збирав каски, серед них були доволі рідкісні.
"Але згодом він їх усі продав і віддав гроші на армію. Перед великою війною купив металошукач і хотів зайнятися історичним пошуком, але вийшов у поле щонайбільше два-три рази, бо почалося повномасштабне вторгнення", – каже друг Владислав.
Іще в 2021 році Юрій повернувся на службу, став пресофіцером 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади Десантно-штурмових військ Збройних сил України – відчував, що скоро війна розпочнеться з новою силою. Під час повномасштабного вторгнення брав участь у боях на Донеччині та Херсонщині.
"На Херсонському напрямку, використовуючи журналістські зв’язки з криміналітетом, отримував від бандитів дані про пересування ворожої техніки, й артилерія завдавала по ворожих колонах потужні удари. Під час Харківського наступу Юра разом із саперами мінував дороги далеко попереду бойових порядків бригади", – пригадує Владислав Якушев.
Неодноразово Юрій вів зйомку бойової роботи десантно-штурмових, артилерійських, інженерно-саперних підрозділів, по декілька діб виконував завдання разом із десантниками. Його матеріали часто з'являлися як в українських, так і в іноземних медіа. Наприклад, в АрміяInform, а також на сторінках Міноборони та 80-ї бригади.
Юрій робив зйомку процесу ексгумації поховань на околиці Ізюму. Писав у своєму Фейсбуці, що по деяких тілах було видно, що ці люди загинули насильницькою смертю: у когось були зв’язані руки, в інших – кульові отвори і поламані ноги.
"21 століття, десь вже є квантовий колайдер, Ілон Маск Марс планує колонізувати, а тут, з приходом Росії та її армії, людей зі зв’язаними руками в ямах без трун, закопують і в підвалах кувалдами ноги ламають. Середньовіччя? Ні, просто фашизм.
Руский фашизм, який при Путіні відродився у Росії. Цікаво, а чи розуміє Європа, що коли рашку не зупинять і не "розберуть на запчастини" (як свого часу, спільними зусиллями зламали Гітлера), то Буча, Ірпінь, Ізюм, Маріуполь можуть повторитись вже десь у них – у Берліні, Парижі, Брюсселі… Адже на шевроні одного полоненого російського солдата, якого взяли десантники ЗСУ, було написано: "Нам нужен мир. Желательно весь", – писав Юрій.
Загалом він любив ділитися у Фейсбуці роздумами про життя і війну, додаючи свої фото. До Дня Незалежності у 2022 році залишив допис, який звучить, мов його особистий маніфест.
"Корінні народи Північної Америки, колись казали: "Якщо Верховний Бог дає зорю нового дня – він дає її всім". Це так. А ще Верховний Бог дає людям свободу, незалежність, синє небо, жовте колосся, можливість жити так, як хочеться. І тому, коли люди звикли до вільного життя, вони вже ніколи від нього не відмовляються. Ніколи! І ніяка "спецоперація", ніякий "рускій мір" вже не зможе зламати такий народ та змусити його відмовитись від себе і свого вибору, своєї свободи і незалежності, свого майбутнього, майбутнього наших дітей, яке ми зараз захищаємо. І захистимо. І переможемо! Неодмінно!" – ділився Юрій.
Осінь 2022 року. Триває наступальна операція на Харківському напрямку. Сили 80-ї бригади зайняли невеликий плацдарм у селі Оскіл. Декількома ударами суміжних підрозділів – 25-ї та 95-ї бригад – його вдалося розширити до Яцківки, звідки 80-та бригада вже успішно штурмувала Лозове та Піски-Радьківські. Саме там Дмитро Гірин, на той час командир третьої роти третьої батальйонної тактичної групи 80-ї бригади, познайомився з Юрієм на позивний "Сова".
"Юрій якраз прибув до нас, щоб поспілкуватися, ми дали йому інтерв’ю. Потім, коли рухалися по Нижче Солоному, навіть проживали в одному будинку і готувалися до штурмів у напрямку Борової", – каже він.
На календарі було 28 вересня. Бійці виїхали у напрямку села Нижня Журавка. Дорога прострілювалася і з танків, і з інших видів тяжкого озброєння, тож вони пішли польовими дорогами. Погодні умови були жахливими і точно не сприяли наступу.
"Все одно ми рухалися дуже швидко вперед. Утім противник використав болото та складну місцевість, щоб організувати засідку. У неї потрапила наша штурмова група, її росіяни розстрілювали з різних видів озброєння, зокрема з танків та БТР-82. Далі дорога була замінована, рухатися вперед було неможливо.
Нас заблокували на вузькій ділянці, ми одразу прийняли бій. Усе було дуже інтенсивно, у нас дуже швидко з’явилися перші поранені. Як командир роти, я швидко організував евакуацію", – каже Дмитро.
Поки десантники стріляли з автоматів, Юрій у режимі нон-стоп фільмував бій.
"Це направду вражало! Я йому крикнув, щоб він приліг, бо був дуже прицільний вогонь. А він, стоячи на одному коліні, тримав камеру і знімав. Далі у нас масово пішли поранення, я з тяжкими травмами потрапив до лікарні.
Вже пізніше дізнався, що під час бою Юрій героїчно загинув. Дуже прикро. З тої інформації, яку ми вже потім отримали, дізналися, що засідку готували якісь спецпідрозділи рф, це було все дуже грамотно, підступно і зухвало", – пригадує Дмитро.
Росіяни взяли двох хлопців з роти у полон, але у той же день, використавши те, що бій тривав, хлопці зі зв'язаними руками втекли. Однак противник дуже жорстоко розправився з тими, хто ще був живий: використовував їх як живий щит, щоб не відбулася зачистка і наша артилерія не могла працювати.
За кілька днів підрозділам вдалося відбити ту посадку, зайти у село і забрати тіла загиблих. Усе, що назнімав Юрій, було втрачено, бо його камеру забрали росіяни.
"Була субота, Юра передзвонив. А вже у неділю зник зв’язок. Я пішов у частину, а мені сказали, що син загинув", – пригадує батько.
Поховали Юрія 7 жовтня 2022 року на Марсовому полі на Личаківському цвинтарі у Львові. Він – кавалер орденів "За заслуги" III ступеня (2015) та "Богдана Хмельницького" III ступеня (посмертно), нагороджений відзнакою "Почесний знак святого Юрія" (посмертно).
"Я не встиг створити його портрет, намалював картину після його похорону, але відчув, що хочу її знищити. Не хотів бачити Юру саме так. 20 липня 2023 року, коли йому мало б виповнитися 50 років, я створив портрет Юри, назвавши його воїном світла. Зараз він представлений у Музеї етнографії та художнього промислу у Львові", – каже Іван Притула.
Зі слів батька, Юрій почав писати книжку – оповідання, вірші. Створення сім’ї все відкладав – казав, мовляв, "я ще встигну, я ще встигну".
"Мені його дуже бракує. Бракує спільних переглядів фільмів по вечорах, спільних занять спортом. До речі, про спорт: Юра ніколи не здавався. Я вів секцію змішаних бойових мистецтв, і він тренувався у мене. Юра не здавався, навіть якщо суперник переважав його у силі, вміннях, витривалості. Страшенно завзятий – таким він був і в бою. Я думаю, Юра дуже задорого віддав своє життя, забравши з собою багатьох ворогів", – каже друг Владислав.
Текст створений у межах проєкту Recвієм – платформи пам’яті журналістів та журналісток, які загинули внаслідок повномасштабної війни росії проти України. Проєкт створений Премією імені Георгія Ґонґадзе та Українським ПЕН у партнерстві з Інститутом Масової Інформації та Національним фондом демократії (NED) та Sushko Foundation.
