У міжнародних базах даних досі фіксують сотні спільних публікацій українських і російських учених, зокрема після 2022 року. Цей факт детально вивчила робоча група при Міністерстві освіти і науки. Про результати дослідження пише науковець Олексій Пластун у статті "Українські вчені співпрацюють із російськими: фейк, зрада чи недогляд?".
"Станом на середину 2025 року в редакційних радах російських журналів значилося близько 90 українських учених, а кількість спільних публікацій (у переліку авторів були одночасно українці та росіяни) від початку повномасштабного вторгнення перевищила 1800 (!)", — вказує науковець з посиланням на дані бази Scopus станом на 14 серпня 2025 року.
Водночас він вказав, що частина публікацій не є реальною співпрацею українських і російських науковців. Деякі є результатом праці великих колективів міжнародних проєктів, в яких також працюють і росіяни.
Окрім цього, значна частина "спільних матеріалів" є результатом маніпуляцій або фальсифікацій, адже вчені з РФ часто вказують українські установи на окупованих територіях чи приписують іноземних колег без їхнього відома, таким чином створюючи ілюзію співпраці.
Також є і технічні причини — публікаційні лаги (дослідження завершилися до війни, а статті вийшли пізніше), подвійні афіліації (коли автор уже не працює в Росії, але вказує її як другу інституцію) і фальсифікації, включення українських учених до списку авторів без їхнього відома. Проте є й реальні приклади співпраці співробітників українських наукових установ чи університетів з росіянами.
"З формальних майже 500 спільних публікацій за 2024–2025 роки фактично маємо 92, які справді можна вважати свідомою співпрацею, серед яких були як представники Росії, так і українські вчені з неокупованих територій", — зазначив Пластун.
Аби розібратися у цих випадках, МОН розіслало листи-запити до установ, де працюють ці науковці. Надійшло 69 офіційних відповідей, що дорівнює близько 75% від усіх реальних спільних публікацій. На цій вибірці можна зробити висновки про характер співпраці з росіянами та реакцію роботодавців, яка виявилась різною, пише автор.
Зокрема, деякі роботодавці надіслали формальні відписки, але частина зробила попередження або догани. Проте у більшості випадків реальних санкцій (звільнення, пониження у посадах) щодо тих науковців, які співпрацюють з росіянами, не застосували.
"Фактично установа уникає покарань, стаючи на бік працівника й задовольняючись його поясненнями, навіть якщо вони не витримують перевірки фактами", — зазначив Пластун.
Проте деякі заклади все ж вдалися до жорсткіших заходів. Зокрема, вони відкликали статті чи розірвали контракти.
Автор вказує, що проблема співпраці науковців з України та Росії залишається актуальною навіть після 3,5 років повномасштабної війни. Хоч це і є здебільшого результатом маніпуляцій, помилок або свідомого фальшування, але "зовнішній спостерігач без занурення в деталі й нюанси бачить інше: тисячі спільних статей, десятки українських вчених у російських редакціях, серед яких — академіки, директори, керівники інституцій", зазначає Пластун.
"Усе це працює на користь російської пропаганди про "братні народи", про те, що все не так однозначно, що Україна сама охоче співпрацює з Росією тощо", — додав він.
За його словами, кінцевою метою має бути викорінення ілюзії співробітництва там, де вона є, і припинення співпраці там, де вона реально ведеться.
Раніше експерти T-invariant зафіксували масовий плагіат з українських робіт в російських наукових журналах. Вони називають його формою “академічного мародерства”, що набирає дедалі більшого поширення.
