«Саме на Алясці та в Арктиці економічні інтереси наших країн збігаються, і саме тут з’являються перспективи реалізації масштабних взаємовигідних проєктів», — заявив Юрій Ушаков, багаторічний радник Владіміра Путіна з питань зовнішньої політики та колишній посол Росії у США, під час пресконференції у п’ятницю в Москві. Його слова свідчать, що економічне співробітництво в Арктиці міцно закріплене в порядку денному майбутньої зустрічі Дональда Трампа з Владіміром Путіним на Алясці. Про це розмірковує Джеймс Тідмарш, міжнародний юрист, який на складних міжнародних комерційних судових процесах та арбітражах, у колонці для The Spectator.

Для Трампа масштабна комерційна угода такого типу — це звична стратегія переговорів. Це «Мистецтво угоди»: запропонувати щось велике, прибуткове й відчутне, а потім використати це як важіль для отримання політичних поступок. За цим шаблоном він нещодавно досяг мирної домовленості між Руандою та Демократичною Республікою Конго, де економічні стимули поєдналися з врегулюванням давнього безпекового конфлікту.

Американсько-російська арктична угода могла б відродити енергетичне співробітництво між двома країнами у вражаючих масштабах. Це принесло б величезні прибутки обом сторонам. Арктика містить близько 13% світових невідкритих запасів нафти — приблизно 90 мільярдів барелів — і 30% невідкритого природного газу. Росія контролює близько половини цих ресурсів, а геологи оцінюють їх у 2,3 мільярда тонн нафти та конденсату і 35,7 трильйона кубометрів газу. Це справжній «клондайк» для філософії America First.

Залучення американських технологій та капіталу до освоєння цих заморожених активів обіцяє колосальні вигоди. Не менш привабливі перспективи і для судноплавства: Північний морський шлях здатен скоротити час доставки вантажів між Азією та Європою на 50%. Із поступовим відкриттям арктичних шляхів через танення льодів ці розрахунки стають дедалі реальнішими — менше спаленого пального, відсутність черг у вузьких протоках та уникнення зон піратства. Поєднайте це з американськими нафтовими гігантами та досвідом арктичної логістики — і Трамп отримає угоду, гідну місця у «залі слави» його комерційних трофеїв.

США та Росія вже мали подібний досвід. У 2011 році ExxonMobil уклала історичну угоду з Роснефтью на розвідку та буріння в російській Арктиці, включно з Карським морем. Проєкт вартістю у десятки мільярдів доларів давав Exxon доступ до величезних нерозвіданих запасів, а росіянам — американські технології та експертизу. Буріння почалося, але в 2014 році партнерство заморозили через санкції після анексії Криму. Відновлення цієї угоди або створення нових проєктів за її зразком не становить складності з комерційної точки зору: інфраструктура, геологічні дані та ділові контакти вже існують. Оновлене партнерство могло б охопити не лише нафту та газ, але й СПГ-термінали, модернізацію портів і спільний розвиток Північного морського шляху, що зв’язало б дві економіки в одному з останніх великих енергетичних «рубежів».

Немає підтвердження, що Арктика та Україна будуть прямо пов’язані в переговорах. Проте логіка напрошується сама собою, а сигнали з Москви ігнорувати важко. Для Путіна Арктика може стати «солодким бонусом», який забезпечить згоду США на врегулювання війни на його умовах. Москва навряд чи відступить від ключових позицій: Крим і Донбас уже закріплені в конституції Росії. Будь-яка угода мала б зафіксувати ці здобутки, вимагати демілітаризації України та створити буфер проти НАТО. Трамп міг би представити арктичну угоду як величезний комерційний успіх для США і як завершення війни, у розв’язанні якої він звинувачує Байдена. Путін отримав би допомогу Вашингтона у примушенні Києва прийняти домовленість.

Важіль Трампа простий: виживання Києва залежить від американської зброї та грошей. Погрозою припинити допомогу він може змусити Зеленського сісти за стіл переговорів на умовах, які Київ раніше відкидав. Це цілком у стилі Трампа: створити кризу, тримати в руках головну карту і показати, що готовий піти з гри. Для Зеленського вибір полягатиме між мирною угодою, що залишить Україну територіально урізаною, та війною без підтримки США.

Позиція України вкрай хитка. Армія виснажена, економіка зруйнована, а війна тримається на західній допомозі. Обіцянки Європи та Великої Британії мало що варті без американської військової сили й фінансування. Якщо Трамп вирішить зробити ставку на арктичну угоду з Путіним, Києву, ймовірно, доведеться підкоритися або залишитися на полі бою фактично наодинці. Зеленський може проводити червоні лінії, але без підтримки США вони мало що означатимуть.

ЄС та Британія гучно протестуватимуть, але не матимуть важелів, щоб заблокувати американо-російську угоду. Брюссель, Лондон, Париж і Берлін чітко заявляли, що врегулювання не можна досягати без участі України, проте моральні заперечення не замінюють реальної сили. Навіть британська, французька та німецька підтримка не зможуть істотно вплинути на російський наступ, якщо війна затягнеться, без повної підтримки США.

Київ буде обурений угодою, яка пов’яже Арктику з Україною. Зеленський побудував свою політику на поверненні окупованих територій і неодноразово обіцяв не віддавати Крим чи Донбас. Угода, яка закріпить ці втрати, буде названа зрадою. Лондон підтримає обурення, а Брюссель скликатиме саміти та видаватиме гучні заяви. Але попри риторику, Європа не зможе змінити результат: угода вже буде підписана, а контроль над фінансуванням війни з боку США залишиться в руках Трампа.

Поза західним альянсом реакція буде значно теплішою. Значна частина країн Глобального Півдня сприймає війну в Україні не як конфлікт через кордони, а як чинник, що гальмує світову торгівлю та економічне зростання. Для Китаю, Індії та Бразилії завершення війни навіть на умовах Росії буде вітатися як прагматична дипломатія. Трамп зможе подати арктичну угоду як доказ того, що співпраця між США та Росією здатна вирішувати глобальні проблеми, і це допоможе йому згладити критику з боку Європи та Великої Британії.

Мотивація Трампа й Путіна збігаються. Для Трампа це буде ще одна «угода», де економічна вигода підкріплює політичне врегулювання. Путін збереже свої територіальні здобутки та відкриє Арктику для американських інвестицій, а Україна залишиться з необхідністю прийняти врегулювання, яке вона не формувала. Велика Британія та ЄС будуть зведені до ролі сторонніх спостерігачів.