У серпні 2025 року зовнішньополітичний, дипломатичний трек російсько-української війни дійшов до логічної стадії переговорів. Точніше, спроби переговорів – поки що не між безпосередніми учасниками воєнного конфлікту (лідерами Російської Федерації та України). Але навіть такий формат ще кілька місяців тому був, м’яко кажучи, неочікуваним.

Поки що про якісь серйозні, фундаментальні наслідки цих двох зустрічей – в Анкориджі з Путіним та у Вашингтоні зі Зеленським (і лідерами Європи) – говорити все-таки зарано. Зараз світ перебуває у процесі осмислення, усвідомлення і трансформації отриманої із цих подій інформації. Можливо, через деякий час наше враження і від старечої відразливої усмішки російського диктатора, і від нового костюма українського президента буде зовсім не таким, як зараз. Занадто багато подій, пов’язаних із цими переговорами, чекає на нас попереду. Подій, які змінять світ, змінять майбутнє. Або не чекає – але тоді це буде просто інший варіант майбутнього, так чи інакше все одно пов’язаний з Аляскою і Вашингтоном.

Як і в кожній історії, для нинішнього переговорного серпня можна знайти якісь яскраві, можливо, неочевидні, але несподівано відчутні флешбеки. Принаймні для деяких моментів цього мегапроцесу. Моментів начебто і другорядних, але все одно важливих у загальному контексті. Як і тоді, і там, звідки пам’ять до нас доносить цю паралель.

…Це теж був серпень. Серпень 2008 року. Та сама «війна 08.08.08», спровокована чи то самим Владіміром Путіним, чи то його зіцпрезидентом Дмітрієм Мєдвєдєвим. Війна, після якої одне з українських видань, тоді ще паперових, вийшло з більш ніж пророчим заголовком на обкладинці – «Наступною буде Україна».

Звісно, ті південнокавказькі події зачепили Україну дуже опосередковано. Але був один момент, який прямо пов’язав нашу державу – майбутню, наступну жертву того самого агресора – з Грузією. Цей момент – візит президентів чотирьох країн (Естонія, Литва, Польща, Україна) і прем’єр-міністра п’ятої (Латвія) до грузинської столиці Тбілісі. Цей крок Томаса Ільвеса, Вальдаса Адамкуса, Леха Качинського, Віктора Ющенка та Іварса Ґодманіса став відчайдушною спробою зупинити російські війська принаймні на дипломатичному рівні, став наслідком бажання підтримати країну, яка перебуває в тій ситуації, у якій може опинитися кожна з п’яти, лідери яких сіли в один літак і відправилися на південний схід.

У кожного із цих п’яти політичних діячів було своє ставлення до Росії – колишньої імперії для всіх цих країн. Нашого президента на той момент уже спробували отруїли, найімовірніше, за наказом з Кремля. Польського через кілька років убили в небі над Смоленськом – найвірогідніше, теж не без участі російської влади. 2014 року Україна, як і Грузія, сама стала жертвою агресора, а 2022-го агресія перейшла в повномасштабну фазу. 2025-го про можливість нападу з боку Росії уже говорять і щодо країн Балтії та навіть Польщі (той самий Сувальський коридор).

А тоді, у серпні 2008 року, чотири президенти і один прем’єр діяли не тільки і не стільки у власних інтересах. Це була спроба зупинити агресора. Вони прилетіли в місто, яке тоді було справді гарячою точкою планети, щоб продемонструвати тандему Путін-Мєдвєдєв свою єдність і рішучість…

Минуло 17 років. І в іншу гарячу точку планети – нехай і лише в дипломатичному сенсі – прилетіла інша делегація. Делегація президентів, прем’єрів і керівників євроатлантичних структур. Прилетіла з тією самою метою – продемонструвати єдність і зупинити війну. Але є одна відмінність, не просто важлива і принципова, а світоглядно інша.

Східноєвропейська п’ятірка в серпні 2008 року летіла в Тбілісі для того, щоб зупинити ворога (Путіна / Мєдвєдєва). А лідери ЄС у серпні 2025 року летіли у Вашингтон – щоб зупинити начебто партнера і союзника (Трампа). І в цьому – велика трагедія нашого часу.

Причому, якщо згадати події «війни 08.08.08» в деталях, наприклад, з інтерв’ю тодішнього президента воюючої країни, Міхеїла Саакашвілі, то можна провести ще неймовірніші паралелі. Саакашвілі розповів, як йому подзвонив тодішній президент США Джорд Буш-молодший, подзвонив зі словами: «Ну що, Міша, як справи, не дуже добре, еге?». Чим це не трампівське «Володя, а в тебе ж немає карт»? Додати сюди ще те, що Буш представляв у Білому домі ту саму Республіканську партію, що й Трамп – і взагалі картина вимальовується неймовірна.

Однак, як завжди в подібних історіях, є одне «але». Джордж Вокер Буш був справжнім республіканцем. Можливо, також, як і 45 / 47-й президент США, недалекою людиною – але при цьому політиком. Політиком, який сповідував певний набір цінностей, властивих його (і його батька) політичній силі. Саме тому після того дзвінка, згадував Саакашвілі, саме Буш зробив ті кроки, які й зупинили російську агресію – це і передислокація 6-го флоту США, і приведення бази в Туреччині у бойову готовність, і літаки F-16 на румунському аеродромі.

Трамп же – не республіканець, а трампіст. Саме тому ми й пережили за останні пів року справжнє божевілля, ідеально оформлене у жарти про те, що «увага, повітряна тривога – прокинувся Дональд Трамп і готується зробити чергову заяву». Яка невідомо по кому вдарить цього разу. І невідомо що запропонує формальний лідер західного, демократичного світу представнику цього світу, який тут і зараз переживає найстрашніший період у своїй новітній історії.

Саме тому 2025-й – це не 2008-й. Саме тому «коаліція рішучих», на відміну від тієї війни, бореться не стільки з ворогом, скільки з тим, хто, навіть з огляду на свою посаду, мав би бути другом. І це біда не лише України, а й самих Сполучених Штатів. Яким ще доведеться червоніти за свого нинішнього президента. Сподіваємося, не на руїнах України, щодо якої Дональда Трампа цікавило лише, який там у її президента костюм.