Сьогодні, 21 вересня, на марсельському "Велодромі" зіграють головний матч французького футболу – місцевий Олімпік прийме ПСЖ.
Напруга навколо дербі, як завжди, зашкалює, і паризьким фанатам навіть не дозволять відвідати стадіон, аби не сталося чогось поганого.
На жаль, у влади є передумови так думати.
Чемпіон розповідає, звідки такий градус протистояння, як воно проходить і кому завдячує своєю принциповістю.
Це десь шокує, та Ле Класік почалося з бізнес-плану.
У 1987-91 роках Марсель виграв 5 поспіль чемпіонатів Франції, і його власник Бернар Тапі відчув, що все не те.
В інших країнах, куди не глянь, боротьбу вели рівні – Реал і Барселона, Мілан та Інтер, Ліверпуль та Ман Юнайтед, Црвена Звезда й Партизан. Це гарантувало їм шоу, напругу, драйв.
Все те, чого у Франції не було.
Bernard Tapie entouré de Chris Waddle et Jean-Pierre Papin en mai 1991. pic.twitter.com/gE3vfiCbEx
Історично Марсель конкурував за статус головного в Лізі 1 з Бордо й Сент-Етьєном, але на цих надії не було ніякої. "Стефануа" розвалилися ще у 1982-му, коли їхнього боса Роже Роше впіймали на чорній бухгалтерії і посадили в тюрму. Саме тоді, до слова, Мішель Платіні чкурнув до Ювентуса, де й став світовою суперзіркою. Що ж до Бордо, то його з еліти вигнали у 1991-му – після низки публікацій L’Equipe, де йшлося про "подарункових" повій арбітрам від президента жирондинців Клода Беза.
Тапі десь пощастило, бо життя саме підкинуло йому вирішення його проблеми.
Влітку 1991-го мер Парижа Жак Ширак оголосив, що мерія припиняє фінансувати ПСЖ – мовляв, нам бідним допомагати треба, а не багатим.
Той-таки Ширак відмовився тоді продавати ПСЖ Сільвіо Берлусконі (клуб має належати французу!), але швидко домовився із Canal Plus, що був офіційним транслятором Ліги 1 та рятував головно свої перегляди, а не ПСЖ.
Згодом в автобіографії Тапі зізнавався, що мав розмову з новим босом парижан Мішелем Денізо, в якій обидва погодилися, що лізі треба більше вогню.
Ennemis de l'époque, Michel Denisot et Bernard Tapie. #PSG pic.twitter.com/Fs4Ofb4owi
Ну, і щоб розпалити це протистояння знадобилося геть мало часу – з різних причин.
По-перше, клуби й так зрідка конкурували. У 1989-му, наприклад, Франк Созе вирвав для Марселя титул, забивши ПСЖ у компенсований час.
Нова якість гравців теж додала напруги. Про економію мова не йшла. Canal Plus привіз на "Парк де Пренс" Джорджа Веа, Давида Жинола, Раї, Валдо, Бернара Лама, тренера Порту-1987 Артура Жорже, а в той же час за Марсель грали Абеді Пеле, Ален Бокшич, Дідьє Дешам, Марсель Десаї, Руді Феллер. Для кожної сторони довести перевагу було ділом честі.
Що ж до третьої складової, то її не озвучували, але саме вона була найнебезпечнішою.
Чимось нагадує Динамо – Шахтар до 2014 року, правда?
На момент приходу Canal Plus в ПСЖ Бернар Тапі був на вершині.
Власник Adidas, міністр по справах міст у кабміні П’єра Береговуа і, як казали, фаворит президента Франсуа Міттерана. Ходили чутки, що той міг поставив на нього на наступних виборах.
Свої мільйони Тапі заробив як кризовий менеджер – підбирав компанії-банкрути, ставив їх на ноги і перепродував втридорога.
Ну, а ще раніше він невдало вчився на офіцера; пробував себе в автоперегонах до першої аварії; навіть шансон співав, але людям не зайшло.
Здається, понад усе на світі Тапі прагнув аплодисментів.
У сезоні-1991/92 це у Марселя не вийшло – обидва матчі завершилися внічию 0:0.
Справжня спека пішла в грудні 1992-го, коли спершу тренер ПСЖ Артур Жорже заявив, мовляв, "ми їх розчавимо", хавбек Давид Жинола оголосив, що "нас чекає війна", натомість Тапі перед грою зайшов до роздягальні Марселя і наказав виплеснути усю злість, яка тільки є.
Словами не передати, у що це вилилось. 55 фолів, 6 червоних карток. Найжорстокіший матч в історії Ліги 1, який провансальцям виграв Ален Бокшич.
Вже наступна їхня гра пройшла 29 травня 1993-го, і Марсель її комфортно виграв 3:1 у статусі переможця ЛЧ. Трьома днями раніше провансальці в нудному фіналі здолали Мілан завдяки голу Базіля Болі.
Ну, а ще за пару тижнів гравець Валансьєна Крістоф Робер прийшов до поліції і розповів, що закопав в саду своєї тітки 250 тисяч франків, які отримав від менеджера Марселя Жан-П’єра Бернеса за "злив" матчу. З цього розпочався найбільший в історії Франції скандал навколо договірняків, що коштував Тапі всього – кар’єри, репутації, футболу.
Понад те, на нього стали жалітися покупці "оздоровлених" компаній, які масово виявляли що нічого Тапі не оздоровив, а всі фінзвіти фальшиві.
Марсель же на сезон викинули з еліти, і більше він на перемогу в ЛЧ не претендував ніколи.
Насправді це ще за Тапі почалося.
Нанар підтримував грішми й морально перші фангрупи на "Велодромі" Commando Ultra '84, South Winners, Dodger's, Marseille Trop Puissant. Лідер останньої Патріс Де Перетті став міською легендою ще за життя – завжди голий до пояса, з мегафоном в руці і в оточенні таких же відчайдухів.
Допис, поширений Tous Pour Marseille (@tout_pour_marseille)
Марсель здавна переповнений мігрантами з Магрибу й Італії. Уявити серед цієї суміші культур ультраправих неможливо.
Інша річ – Париж, де на противагу лівому Марселю зародився неонацистський рух, очолюваний Boulogne Boys. Їхній настрій передає Ніколя Руланд, що поїхав на свій перший виїзд лише у 13 років.
Футбол був на другому місці; насамперед, це ворожнеча між містами та ментальностями.
Вже у 1995-му, коли Марсель ще грав у Лізі 2 за гріхи Тапі, вони зустрілися в Кубку, де після бійки на трибунах арештували 146 уболівальників, а дев’ятеро полісменів госпіталізували.
🚨Il y a 15 ans, a eu lieu UN DRAME aux abords du Parc des Princes avant un PSG-OMYann Lorence, supporter des Boulogne Boys, perdait la vie après s’être fait tabassé. Quelques semaines plus tard, le club instaurera le Plan Leproux. La fin d’une ère. pic.twitter.com/GLpZAQvKwe
У 2000-му Boulogne Boys так побили 18-річного фана Марселя, що нещасного паралізувало на все життя.
У 2002-му на "Парк де Пренс" відбулася "битва фаєрами", в результаті якої десятки людей опинилися в лікарні, а 15 – за гратами.
Ось що розпалив Тапі за допомогою Денізо.
Футболісти, що приходили, грали за написаними не ними правилами – що їм залишалося? Ось тут епізод із 1997-го, коли Фабриціо Раванеллі заробив Марселю вирішальний пенальті, після чого пішов просто на П’єра Дюкрока, який помітив симуляцію. У жовтні 2024-го Dodger's створять на основі моменту незабутнє корео.
Ну, а найнижча точка Ле Класік настала у 2010-му, коли один з ультрас ПСЖ таки загинув в результаті сутичок, що налякали усіх присутніх, а воротар Грегорі Купе дав резонансне інтерв’ю:
Влада, хоч і слабка, мусила якось реагувати.
Зрештою, Boulogne Boys примусили саморозпуститися, вони втратили основну силу. Коли ж у 2011-му ПСЖ купили катарці, то й поготів прогнали усіх ультрас із "Парку". На додачу поліція стала забороняти у Ле Класік виїзні сектори. Краще-бо вбити частину атмосфери матчу, ніж живу людину.
У 2000-х Ле Класік вже не визначали титул, який забронював за собою Ліон, тож передусім ці матчі були за престиж.
Про Роналдіньйо тоді говорили всяке – що мав космічний талант, але гуляв до ранку, і з’являвся на базі в сонцезахисних окулярах та зі стійким перегаром.
Роналдіньйо знищив його двічі.
26 жовтня 2002-го на "Парк де Пренс" він забивав і віддавав, а ПСЖ переміг 3:0.
А вже 9 березня 2003-го на "Велодромі" Ронні й поготів видав перший зі своїх класичних матчів у Європі. Так він за ПСЖ більше не грав ніколи.
Між тими матчами ПСЖ ще й вибив Марсель з Кубка, після чого тренер Луїс Фернандес вибіг танцювати прямо на поле. Це спровокувало зливу сміття на голови гостей у березні, проте Роналдіньйо лише сміявся, і "Велодром" всупереч логіці й суперництву його полюбив. Вони навіть встали, коли він забивав третій – із поваги.
Решту парижан на Півдні поважали мало.
У 2006-му, наприклад, конфлікт розгорівся, коли ПСЖ вперше відмовився приймати фанів Марселя у "Парку", і президент Пап Діуф відправив на гру резерв, що втримав 0:0. Преса розцінила це як ідеальне знущання.
Ну, і ще раз Марсель познущався над ПСЖ у першому Ле Класік епохи шейхів – 3:0 у листопаді 2011-го з голами Лоїка Ремі, Моргана Амальфітано та Андре Айю.
Тренував же тоді Марсель Дідьє Дешам, з яким пов’язана ще одна знаменита історія цих матчів. У 1991-му, ще до початку ворожнечі, Бернар Тапі вимінював у ПСЖ Жослена Англома на трьох своїх запасних. Брюно Жермен та Рубен Пардо погодилися їхати, а от Дешам почав кричати, що не поїде. Тапі тоді замість нього в угоду всунув Лорана Фурньє, а самого Дешама за сміливість наступного ж ранку призначив капітаном у 22 роки.
Зараз дивно пригадувати, що Марсель частіше перемагав ПСЖ, ніж навпаки. Катарські нафтодолари змінили всю суть Ле Класік.
З початку 2012 року ПСЖ виграв у південців 26 разів, вперше програвши аж 13 вересня 2020-го – 0:1 з голом Флоріана Товена.
Того вечора, до речі, знову було понад 50 фолів, 5 вилучень, а преса порівнювала матч із побоїщем 1992-го. Якщо чесно, підстави були.
Зараз, у 2025-му, та гра здається останнім відголоском "старих" Ле Класік.
За кулісами власник Марселя Френк Маккорт товаришує із Насером Аль-Хелаїфі і завжди займає його сторону при вирішенні фінансових питань всередині ліги. Своєю метою американець називає друге, а не перше місце. Відповідно й президент Пабло Лонгорія теж на рожен не лізе.
Ото хіба фанати ще часом буянять, як от весною, коли на "Парк де Пренс" вже в якості гравця Марселя завітав Адрієн Рабйо.
Mdrrrrrrrrrrr la mère de rabiot elle va manger tt le match aussi pic.twitter.com/Uwbtgoukqn
Ну, але боси її особливо не підтримали, а сьогодні Рабйо вже й з Марселя витурили, тож і цей конфлікт вщух швидше, ніж встиг як слід запалати.
Дрібним стало Ле Класік, зник старий його розмах.
Навіть більше уваги світових ЗМІ привертає Le Cashico – так іронічно називають матчі нуворишів ПСЖ та Монако.
Мабуть, саме тому фани Марселя попри всі доведені злочини все одно встановили пам’ятник Тапі біля "Велодрому" цього року. Ностальгія за втраченою величчю – страшна сила, і сьогодні вона безсумнівно виллється у якесь красиве корео на трибунах. Марсельці це вміють, як ніхто інший в Європі.
Ну, а на полі – ви ж дивитеся ЛЧ, тому, мабуть, все самі розумієте.
