Упродовж 2022–2023 років керівний склад полку "Азов" пройшов випробування, про які писатимуть у книжках і зніматимуть кінострічки.
Це історія про кількамісячну боротьбу в нелюдських умовах, жертовність, російський полон, перебування в Туреччині, повернення у стрій, пам'ять та нестримне бажання помсти.
Частиною цієї історії є "Калина".
За останній час його підрозділ розширився та став 1-им корпусом Національної гвардії "Азов". Військові корпусу тримають оборону на Донеччині одразу на кількох напрямках.
У своєму першому інтерв'ю "Українській правді" після 2022 року Святослав Паламар розповідає про втрату побратимів на "Азовсталі", складні переговори Дениса Прокопенка з ворогом, суцільний обман росіян, одиночну камеру в "Лефортово", неочікувану зустріч із Медведчуком, умови перебування в Туреччині та повернення в Україну на президентському літаку.
Також Калина розповідає про ситуацію на Покровському напрямку, аналізує зміни в тактиці ворога та трансформацію українського війська за останній час.
Перед вами скорочена версія розмови для читання. З розширеною версією ви можете ознайомитися у відеоформаті.
– Почнемо з поточної ситуації на Покровському напрямку, де зараз перебуває 1-ий корпус НГУ "Азов". Як би ви описали те, що там відбувається?
– Якщо говорити про операційну зону 1-го корпусу Національної гвардії "Азов", то до моменту, коли ми туди зайшли, тобто до 4 серпня, ситуація була доволі критичною. Як можна було побачити навіть на карті DeepState, ворог там просувався. Нам вдалося покращити управління й організацію військ, покращити оборону.
Проблема цього напрямку в тому, що зараз це основний удар двох армій ворога – 51-ої й 8-ої.
У них немає особливих проблем із поповненням особового складу. Ми їх розбиваємо, вони заходять на відновлення, далі швидко поповнюються і знову заходять.
Але загалом ситуація набагато краща, ніж була до того моменту, коли ми туди зайшли.
За цей період втрати ворога приблизно такі: більше 1600 двохсотих, близько 800 трьохсотих, 58 полонених.
З цікавого – нещодавно взяли полоненого з Пологів Запорізької області, хлопець 1997 року народження, який був примусово мобілізований в армію нашого противника. І це багато каже про цинічність нашого ворога.
– На вашу думку, які висновки можна зробити про українське військо за час повномасштабної війни? Де ми сильні, а де нам ще варто вчитися?
– Ми сильні, знаєте, в чому? У наших людях, які беруть участь у бойових діях і які розвиваються. Важливо зазначити про генерацію молодих офіцерів, молодих солдатів, сержантів, які з 2014 року воюють, у них колосальний досвід.
Я б ще відмітив технологічну складову, в якій ми дуже сильні.
Якщо говорити про ворога, то він швидко пристосовується та масштабується. От у них це получається. Можливо, в тоталітарній державі це набагато швидше робиться.
– (Замислюється) Думаю, у їхній мотивації. Вона у них в грошах і в страху, що їх вб'ють за невиконання наказу.
– Ну я б так не сказав. У 2022 році, коли ми брали в полон російських офіцерів і навіть звичайних солдатів, то вони вірили в те, що їм розказували по телевізору. Що Україну потрібно рятувати, що вони їдуть щось "освобождать". Зараз таких людей вже немає.
– Чим полонені вам зараз запам'ятовуються? Можливо, хтось вас здивував?
– Вони всі насправді однакові. Є різниця в тому, якими вони були на початках, тому що це була доволі професійна армія. Але зараз в переважній більшості – це зброд.
Наприклад, якщо ми говоримо по нашому напрямку, то з нами воює, мабуть, 60% людей, які мобілізовані з тимчасово окупованих територій. І не лише Донецьк, Луганськ, які довший час під окупацією, а, наприклад, Запорізька область.
Вони не дуже вмотивовані. Багато чого залежить від того, хто проти них стоїть. Наприклад, наступальний потенціал на нашому напрямку ми їм збили. Вони втратили ініціативу на полі бою і за радіоперехватами чуємо, що їхній морально-психологічний стан досить низький.
Якщо раніше вони успішно просувалися, то зараз получають нормально тягла. І як наслідок ми чуємо по перехопленнях, що їх прямо заставляють йти на штурм. Вони відмовляються, їм розказують, що їх розстріляють, що їх накриють свої ж міномети. Вони реально катують та вбивають своїх же. Є і маса відео в інтернеті, як вони поступають зі своїми. Це все правда.
– Хочу поговорити про Маріуполь. Так сталося, що я ніколи не був у Маріуполі, але сподіваюся ще побувати. Можете розказати, що це було за місто до 2022 року?
– Місто до 2019 року і після – щось зовсім інше.
До цього було таке індустріальне місто. Це не таке, як Донецьк; все одно це Приазов'я, тому менталітет інший у людей, ніж в Донецьку був. Але Маріуполь був індустріально-совєцьким.
Пізніше почалися зміни на краще. Будувалися парки, порти, сквери, пляж, ставили лавочки, робили гарні доріжки. Приїжджали театри, був фестиваль класичної музики біля драмтеатру. І коли місто почало прикрашатися, люди теж себе почали краще поводити. Якщо були класні дитячі майданчики, то й рідше можна було зустріти пияків з пляшкою пива.
– Чи згадуєте ви події 2022 року? Чи пам'ять навпаки хоче це стерти?
– В переважній більшості забуваються трагічні події.
Ну і зараз стільки подій, що не встигаєш усього збагнути. Можливо, коли війна закінчиться, якось спогади будуть частіше приходити. Але зараз ні.
Багато відповідальності маємо. Це вже не відповідальність за одну бригаду, а за цілий корпус, за різні бригади.
В нас же ситуація така, що в операційну зону корпусу входить лише одна штатна бригада – це "Червона калина"; а інші бригади по іншому фронту. Це Торецький, Куп'янський, Харківський напрямки. І всі достойно воюють.
– Події на "Азовсталі": для вас це трагедія, символ героїзму чи незавершена боротьба?
– Це символ героїзму однозначно.
Оборона Маріуполя – це дуже важлива складова оборони України в цілому в 2022 році. Хлопці та дівчата, які там билися, показали те, що вони готові померти, але не дати ворогу просунутися.
Ми розуміли, що таким чином затримуємо просування ворога на інші напрямки. Можливо, якби ворогу вдалося захопити Маріуполь у коротший термін, то всі ті збройні сили пішли б на Запоріжжя, і там би ситуація була набагато гіршою, ніж та, яка зараз є.
– Що для вас особисто було найважче на "Азовсталі"?
– Втрата побратимів – це було найважче (робить паузу).
Було багато чудних речей, яких я би не подумав, що таке може бути.
Все, що ти набув за життя, воно відпало на другий план, тобі це просто не цікаво. Гроші, які в тебе були в кишені, не потрібні. Але в той же час, коли в Маріуполі був відсутній інтернет, то ми робили інформаційні листи просто таки на А4, де інформували про ситуацію у "Великій Україні", описували, що відбувається по фронтах, і в тому числі в Маріуполі. І ті листи розходилися, як пиріжки. Коли ти на позицію хлопцям давав – це було настільки важливо… (схвильовано добирає слова).
Це піднімало моральний дух. Воно було важливо, тому що, наприклад, чиїсь сім'ї були в Запоріжжі, хтось переживав, а що там у Києві, а де що відбувається в інших містах.
Я би ніколи не міг подумати, що в XXI столітті надрукована на звичайному листку інформація буде такою цінною.
– Розкажіть, будь ласка, детальніше про вертольотні місії Головного управління розвідки Міноборони. Нагадаю читачам, на них перевозили боєкомплект, їжу, медикаменти, а потім дорогою назад забирали поранених із території заводу. Згадайте, як це відбувалося?
– Ті місії повинні увійти в підручники військової історії.
Треба віддати належне армійській авіації, Головному управлінню розвідки, іншим дотичним до цього підрозділам.
Що важливо відзначити? Поставка зброї, NLAW – хлопці підключалися до інтернету і в онлайні вчилися, як на них працювати. Ми західної техніки не отримували до 2022 року. І хлопці прямо вчилися на ходу і доволі ефективно знищували ворожу техніку та їхній особовий склад.
Важливі були медикаменти, тому що поставки насправді врятували сотні життів.
Плюс треба згадати і поповнення особовим складом – до нас таким чином десантувалися хлопці.
Але найважливіше: якщо небезпечно було прилетіти в Маріуполь, то ще небезпечніше було з нього потрапити назад. І хлопці, які прийняли рішення летіти, це реально герої.
Важлива складова була також евакуація поранених. Наприклад, Микита Надточій, зараз заступник командира корпусу з бойової підготовки.
У березні 2022 року він отримав дуже складне поранення, його вдалося евакуювати. В Дніпрі, в лікарні Мечникова, Микиту швидко залікували, він став на ноги і почав командувати підрозділом на "великій землі", поки ще тривала оборона Маріуполя. Це важливо.
– Поговоримо про вихід із "Азовсталі". Для того, щоб покинути завод, довелося мати комунікацію з ворогом. Як тривали переговори по виходу "Азову" з ГРУ РФ?
– Там були генерали ГРУ і військове командування. Безпосередньо з ними спілкувався командир, друг Редіс. Також я знаю, що були представники наших спецслужб.
Тоді на заводі було багато цивільних, і я звертався до всього світу про їхню евакуацію.
Переговори були про цивільних і евакуацію поранених, а також дуже важливим для нас було забрати всіх вбитих на полі бою.
Ворог розумів, що якщо він на це піде, у нас, скажемо так, розв'яжуться руки і, можливо, ми щось прямо вчудимо серйозне. А ми хотіли, скажу відверто. Тому переговори йшли.
Ворог розумів, що ми затримуємо на собі сили. Прямо захопити штурмом "Азовсталь" – це були би колосальні втрати для них. Тому що система укриттів забезпечувала нам доволі тривалу оборону.
З іншого боку, ситуація в нас була погана: їжа, поранені, ворог намагався спонукати нас до припинення оборони.
Уже пізніше був наказ на припинення оборони, потім Редіс зі всіма командирами підрозділів, які були, вийшов на переговори з представниками РФ, де були озвучені наші вимоги.
Там в принципі стандартні речі: нормальна адекватна поведінка щодо полонених, дотримання Женевських конвенцій і так далі. Але так сталося, як сталося – ви знаєте цю історію.
– Чи правда, що для того, щоб відбувалися переговори, на територію "Азовсталі" приїжджали броньовані джипи, які забирали Редіса і везли в спеціальне місце на окупованій території?
– Одного разу Редіс поїхав на переговори в один із уже на той час окупованих населених пунктів. Це правда.
– Коли ворог забирав вашого командира кудись у невідоме місце без зброї й охорони, що ви переживали тоді?
– Чесно кажучи, важко усвідомити, що би сталося, якби його вбили чи так забрали в полон.
Весь особовий склад переживав. Усі сиділи на нервах. Але Редіс – людина виважена і доволі холоднокровна в таких складних ситуаціях. І розумів всі ризики. Він прийняв таке рішення, і воно було справді важливим.
– Коли Редіс їхав на підконтрольну ворогу територію, чи було обговорено, хто візьме командування на себе?
– Богдан Кротевич на той час був начальником штабу. Якби щось з Редісом сталося, то він би прийняв оборону Маріуполя, але на той час уже всі війська були на території заводу "Азовсталь".
– Тобто якби з Редісом, не дай Бог, щось тоді сталося, ви би рубалися там до кінця?
– Та ми і так хотіли рубатися до кінця. Редіс же вів переговори не про нашу здачу в полон, а про те, щоб евакуювати поранених на "велику землю". Якщо би це вдалося зробити, ситуація була би геть іншою.
– Ви пам'ятаєте свій останній день на "Азовсталі"? Що ви робили, про що думали?
– Це була ліквідація всього. Телефон, інші засоби зв'язку, уся зброя, знищував речі, які в мене були. І всі інші займалися тим самим.
Ми робили все для того, щоб не залишити ворогу нічого. Це флешки, інформація, все що було паперове – все знищували. Ми ж виходили в полон. І не могли нічого там сховати.
– Згідно з домовленостями, "азовці" мали бути всі в одному місці разом. Це повинна була бути "Оленівка", де ви особисто пробули лише чотири дні. Пам'ятаєте, як вас з Оленівки забирали?
– Як воно відбулося? Ми були вже в бараці, була ніч. Чую: "Редіс, на вихід, на допит".
Потім: "Святослав Паламар, на вихід". Мене на допит, години 2–3 ведуть його. Пізніше приводять, уже світанок був. І – на вихід без речей.
Далі нас шикують. Я пам'ятаю, коптер підлітає, така зйомка нас на рівні облич ведеться.
Далі забрали нас у машини для ув'язнених, мішок на голову, наручники. Ми в тій машині їхали, спека ще була страшна. Дорога довга, я точно не знаю, скільки часу, але враження, що годин шість. Потім виводять з машин. Перший пішов, другий, тільки чую – ой…
– Так. Але думаю собі, що якби хотіли стратити, то для чого ці всі реверанси з такою дорогою? Потім мішок на голову, скотч, головою вниз. І там довший час ми отак от як у фільмах про Гуантанамо. І я чую гул літаків.
Потім погрузка в літак. Пам'ятаю дві речі мене турбували. Я думав: а як Гендальф в наручниках? У нього ж немає однієї руки. І думаю потім – а як Редіс? У нього плече було поранене – як йому?
Ми так цілий день летіли – ні води, нічого. Але потім нас затрамбували в машину і привезли в якусь тюрму. Де, куди?
В камері таке віконечко було, там було тільки небо видно. Я собі думав, що схід точно, тому що ми довго летіли, годин 4–5 – при тому, що я відключався, приходив до тями.
Перевдягнули, лицем до стіни, дали тазик, шльопанці, труси, піджачок, штани і теж ті всі мішки, руки назад і кудись завели в камеру.
І, чесно кажучи, весь цей час мене не дьоргали. Десь до місяця часу мене взагалі не чіпали. Де я, що я, котра година, я не знав. Відкривається віконечко, дають якусь похльобку, закривається віконечко. І все.
– Віджимався, присідав, співав. Вони приходили, мовляв, "заткнись наконец".
– "Червона калина", "Любо, братці, любо, любо, братці, жить. З нашим отаманом не приходиться тужить". Вона така емоційна, голосна, це мені помагало.
Дали пару разів читати книжки. Я пам'ятаю, що був "Золотой теленок", "Убить пересмешника" Гарпер Лі і "Братья Карамазовы" Достоєвського.
А потім дали ще якусь шнягу російську, просякнуту такою пропагандою "офицери, русская армия" – брєд.
Я затирав, мабуть, сторінки: раз прочитав книгу, поки не забирають – ще раз прочитав.
– Ніякого доступу до новин, жодних газет?
– Коли повернувся в Україну через якийсь період часу зустрічався з класним українським військовим та режисером Олегом Сенцовим. І він теж сидів у Лефортово і розказував, що їх виводили в дворик на прогулянку. Я такий: "Ого, а там є дворики, там можна було виходити на прогулянку?" (посміхається).
Ні, світло постійно горить, у віконечко бачиш день і ніч – якось так. Я брав ложку звичайну і собі на столі нею писав слова, згадував щось, табличку множення повторював.
Потім ще зубним порошком малював собі полосочки, щоб знати, який день.
Росіяни заходили в камеру: "Лицом к окну!". І стирали, щоб я не розумів, який час. Ну вони об'єктивно нас боялися.
– У їхній поведінці. Вони переживали, що ми щось можемо вчудити. І якщо б була така можливість, то вчудили би (посміхається).
Була надмірна обережність, в камері нічого зайвого не залишали.
Знаєте, у них система ця ГУЛАГ – напрацьована роками. Хіднички по коридору м'які, щоб не чути було кроків.
Специфічна поведінка, звуки повороту ключа – все прямо до дрібниць відпрацьовано.
– Екстракція. Ви пам'ятаєте, як приземлилися на територію Туреччини?
– Я перший виходив з літака. Пам'ятаю, Кирило Буданов був, покійний Денис Монастирський, був військовий аташе, інші люди. Мене супроводжують у машину "швидкої", бачу – Медведчук.
– Так. Медведчук теж кров здає. Я почекав, поки він здасть кров, вийде, потім сам пройшов.
– Я перший раз у такій ситуації, надіюся, останній (сміється) – не знаю. Збирали кров саме турки.
Думаю, що турецькі спецслужби могли переживати, що росіяни нас можуть отруїти "новачками", іншими якимись ядами, які через деякий час можуть підтвердитися.
– Ви згадували про Медведчука в кареті "швидкої". Пам'ятаєте, про що ви тоді подумали, коли його побачили?
– Можливо, це емоції. Але мені реально повіяло таким холодком від нього.
– Якби ви мали можливість за інших обставин без контролю спецслужб і решти зустрітися з Медведчуком, що б ви зробили?
– Я би зустрівся з ним в суді. Хочу, щоб таких людей судили.
Ми не повинні толерувати якесь рукоприкладство. Для цього є правоохоронна система.
Я би хотів, щоб Путін так само попав під трибунал. Щоб його не вбили десь там свої, хоча, можливо, так і станеться, а щоб він закінчив своє життя у камері. Хочеться, щоб всі громадяни України це побачили і посмакували.
– Де ви перебували весь час у Туреччині?
– Жили всі в одному домі, де кожному було передбачено по кімнаті. Але більше я не можу сказати нічого.
– Турецькі спецслужби. Дуже круті хлопці. Я дуже полюбив їх і полюбив Туреччину. У нас був перекладач. Уже під кінець ми навіть почали трошки вчити турецьку мову.
– У яких умовах ви жили в Туреччині?
– Не можна навіть порівнювати з Лефортово. Є душ, можна було помитися нормально. Ми собі в гаражі зробили мінімальний спортзал.
– Доступ одне до одного у вас був безперервно?
– Так, звісно. Ми зустрічалися на сніданок, обід, вечерю, пили чай турецький.
Ми спілкувалися, прогулянка була навколо дому раз у тиждень.
Телевізор, мали декілька українських каналів і один чи два російських. Можна було порівнювати, що ті кажуть, і що у нас відбувається насправді.
– Коли відбулася екстракція, в новинах повідомляли, що ви мали би перебувати на території Туреччини до кінця бойових дій. Але в липні 2023 року президент приїхав до Ердогана і забрав усіх вас президентським бортом до України. Чи правильно розумію, що вас можна було повернути в Україну в будь-який момент?
– Я не знаю. Мені як військовому достатньо наказу верховного головнокомандувача.
Пам'ятаю, що приїжджав міністр внутрішніх справ день перед цим. Також приїжджали представники Служби безпеки України.
Поспілкувалися, а потім сказали: "Хлопці, збирайте речі". Всі на радощах розуміли, що ми повертаємося в Україну нарешті. Які наші дії? Так єсть, і все.
Сіли в літак до президента і летіли в Польщу, а з Польщі вже у Львів. Там була дуже класна і тепла зустріч.
– На борту було багато людей, з ким я спілкувався телефоном у період оборони Маріуполя, а тут я всіх їх побачив вживу.
В першу чергу було цікаво дізнатися про міжнародну політику від президента, що насправді відбувається, з перших уст – не кожному такий випадає шанс. Були запитання до президента, до Андрія Єрмака, до міністра закордонних справ.
Пам'ятаю, президент нам показував відео, як він висаджувався на острів Зміїний. Нас це вразило, і ми раділи, що острів під контролем України.
Очевидно, що президент запитався, а що сім'ї, а що ми, як ми себе почуваємо, що ми плануємо робити, чи готові ми працювати в напрямку оборони і так далі.
– Чи були прохання з боку президента або його команди до Редіса, щоб після повернення в Україну в нього було якомога менше публічності?
– Були розмови щодо обмежень через безпековий аспект.
Тобто ми проходили інструктаж представників СБУ щодо поведінки в Україні, бо хто знає, що вчудять русскі спецслужби.
– Чи після полону було важко повернутися в стрій?
– Чесно, взагалі не важко. Ми не мали якихось інших планів – все, повертаємося в підрозділ, розбудовуємо, працюємо. Куча роботи, у нас багато нових людей, яких ми не знаємо.
Я відпросився на день, заїхав до батьків, мене супроводжували представники Служби безпеки. Потім у той же самий день поїхав до дружини, а потім уже в Київ повернувся.
Все пішло-поїхало і так по сьогоднішній день.
Відео: Андрій Ковж, Владислав Пилипенко, Назарій Мазилюк
