Немає кращої ілюстрації сучасної футбольної реальності, ніж контраст між двома чемпіонатами, які вважаються найсильнішими у світі.
Прем’єр-ліга і Ла Ліга ніби грають на одному полі, але в різних економічних всесвітах.
За останні п’ять років англійські клуби витратили на трансфери настільки шалені суми, що сальдо вийшло рекордно негативним: -8,1 мільярда євро, з яких -1,5 мільярда лише цього літа. У той же час Ла Ліга, під жорстким фінансовим контролем, виглядає майже аскетично: +134 мільйони за п’ять років і лише -46 мільйонів цього літа.
Іспанські клуби змушені кожного літа виставляти своїх найкращих гравців на продаж. Це їхній спосіб вижити: зелені цифри в бухгалтерії — ціна постійної втрати конкурентоздатності. Тільки гранди здатні тримати планку: "Реал" із Мбаппе, "Барселона" з Ямалом. Решта — приречені бути постачальниками талантів для Англії.
Тому не дивно, що все частіше про Прем’єр-лігу говорять як про "англійську Суперлігу". Фінансова могутність фактично створила турнір, який за ресурсами існує окремо від решти Європи.
З двадцяти найдорожчих угод цього літа шістнадцять зробили англійські клуби, включно з усіма топ-3: Ісак, Вірц, Екітіке. Серед топ-25 — двадцять трансферів із Англії, серед топ-50 — тридцять вісім.
Фінансові масштаби вражають. Cальдо Прем’єр-ліги цього літа склало -1,507 мільярда євро. Для порівняння: у Саудівської ліги сальдо -341 мільйон, у Туреччини -154, в Італії -84.
Клуби Ла Ліги витратили на трансфери 684 мільйони — у п’ять разів менше, ніж англійські — і заробили від продажів лише 637 мільйонів, утричі менше, ніж Прем’єр-ліга. Німеччина та Франція взагалі залишилися у плюсі, що показує їхню обачність у порівнянні з англійським драйвом.
Поки Александер Ісак переходив у "Ліверпуль" за 150 мільйонів євро (найдорожче придбання в історії Прем’єр-ліги), матч "Райо Вальєкано" — "Барселона" проходив на занедбаному стадіоні і зі збоями в роботі VAR. Технічна та інфраструктурна криза стала помітною навіть для глядача з вулиці.
Як остання демонстрація сили англійської ліги, Уче з "Гетафе" перейшов до "Кристал Пелас".
Контраст очевидний. І так, ми говоримо про дві найсильніші ліги світу.
У Прем’єр-лізі клубам дозволено мати збитки до 120 мільйонів євро за три роки, причому враховуються всі доходи — від телеправ до квитків і спонсорських контрактів. Ла Ліга, навпаки, набагато суворіша: витрати не можуть перевищувати доходи, а ліміти розраховуються превентивно.
Дохід від телебачення тільки підсилює перевагу Англії. На 2025-28 роки Прем’єр-ліга отримує 7,7 мільярда євро проти 4,95 мільярда у Іспанії на 2022-27. При цьому одинадцять англійських клубів отримують більше, ніж "Реал" та "Барселона" разом узяті.
До цього додається прихід іноземних власників та інвесторів, що стає додатковим джерелом фінансування. Голова Ла Ліги Хав’єр Тебас називає це "економічним допінгом".
Суворі правила Ла Ліги, безумовно, мають сенс: вони запобігають накопиченню мільйонних боргів, як це було на початку століття. Але водночас вони обмежують конкурентоспроможність клубів. На фоні фінансової галактики Англії це створює відчуття безпорадності — навіть коли на полі команда може боротися на рівних.
Водночас успіх Прем’єр-ліги ґрунтується і на культурі платного телебачення у Великій Британії та глобальному поширенні англійської мови. Це робить продукт привабливим для всього світу — від Європи до Азії. Англійська ліга вже давно є економічно і культурно спроектованим глобальним брендом.
Там, де англійський клуб вирішує проблему чеком на 80 мільйонів, іспанський вкладає роки в підготовку шістнадцятирічного хлопця. "Не все робиться за допомогою трансферів", — наголошують у Ла Лізі.
Тут проявляється головний парадокс сучасного футболу: іспанська економіка руйнується, але іспанський футбол — процвітає. Президент Ла Ліги Хав’єр Тебас любить повторювати цю формулу: "Ми відстаємо у фінансах, але перемагаємо на полі". Збірна виграла Євро, олімпійська команда — Ігри, а сама ліга виховала і розкрила цілу низку зірок.
Золота доба Ла Ліги (2009-18) виглядала майже недосяжною. Іспанські клуби домінували в Європі, забираючи 13 із 20 можливих єврокубків — Лігу чемпіонів та Лігу Європи. Англійські клуби в той самий період виграли лише три трофеї, а Золотий м'яч майже завжди діставався Мессі або Роналду.
Поворотний момент настав, коли Роналду поїхав до "Ювентуса", а Мессі опинився в ПСЖ. Ці переходи стали символом того, що Ла Ліга почала втрачати фінансову привабливість, а Прем’єр-ліга тільки набирала обертів.
І все ж іспанські клуби продовжують триматися на рівних. Вони виграли п’ять із вісімнадцяти євротрофеїв, включно з двома ЛЧ "Реала", тоді як Англія забрала сім.
Проте символічно, що Золотий м'яч нарешті повернувся до Прем’єр-ліги — Родрі став першим гравцем англійського клубу з цією нагородою після 2008-го року. Це чіткий маркер зсуву центру сили.
Головне досягнення цієї системи — контроль над боргами клубів після років безрозсудних витрат.
Кожна трансферна угода проходить ретельну перевірку. Клуби, як "Бетіс" із трансфером Антоні, визнають: такі операції ризиковані через жорсткий контроль, але інколи вони необхідні, щоб залишатися конкурентоспроможними.
Іспанці регулярно попереджають про небезпеку англійської моделі: постійне зростання боргів і безконтрольні витрати іноземних власників можуть мати довгострокові наслідки.
