6 вересня київський Молодий театр відкрив свій 47 сезон. З минулого він вийшов з глибокою репутаційною кризою і дірою в репертуарі. В травні театр скандально залишив його очільник Андрій Білоус. На початку року його звинуватити у сексуальних домаганнях одразу декілька його студенток в Університеті імені Карпенка-Карого та акторки Молодого театру. Після протестів, відкриття кримінального провадження та відкритого конфлікту у театрі, Білоус написав заяву про звільнення. Після звільнення з театру Андрій Білоус заборонив ставити свої вистави у Молодому – це 23 постановки.
Менш ніж за два тижні Департамент культури КМДА, який до того понад чотири місяці не міг знайти підстав для звільнення Білоуса, призначив нового директора-художнього керівника Молодого – Станіслава Мойсеєва.
66-річний режисер вже очолював цей теар з 1996 по 2012 роки. Після керував Національним театром Івана Франка. Під час повномасштабного вторгнення працював за кордоном, рік тому поставив в Україні виставу за сценарієм Максима Курочкіна "Три швидкі і модні в цьому сезоні перукарки".
Ми поспілкувались з Мойсеєвим напередодні відкриття нового сезону у Молодому театрі. Він виглядав заклопотаним, але впевненим у собі, відкрито ділився порадами українським режисерам та режисеркам. Ми говорили про зміну парадигми Молодого, роботу із розколотим колективом та недостатню експериментальність сучасного театру в Україні.
Попри заклики до "пошуковості" і новизни у роботі українських митців та мисткинь, Станіслав Мойсеєв, як видається з розмови, під час своєї другої каденції у Молодому покладатиметься на свій старий "арсенал" за принципом "вийшло минулого разу, то вийде і цього".
Ви вже згадували, як вас запросили у Молодий театр. В одному з інтерв'ю ви сказали, що у вас не було морального вибору вчинити по-іншому, ніж як погодитись. Попри моральність, що ще керувало вами, коли ви приймали пропозицію?
Доволі нелегко сказати абсолютно точно, але, враховуючи, що дуже значний відрізок мого життя був пов'язаний з Молодим театром, і перша каденція була все–таки 16 років, думаю, що багато в чому він був дуже–таки успішний і результативний і для мене, і для театру. І тому в мені, ясна річ, спрацював цей сентимент. Хоча напередодні багато людей у мене питали, чи я повернувся би і я твердо казав, що ні.
Мені здавалося, що не варто повертатися туди, де вже щось відбулося, і, можливо, так би і було, якби не ця криза, яка сталася в Молодому. І в певний момент цих розмов в Департаменті культури [КМДА – ред.] я зрозумів, що, власне, у мене не залишається якогось особливого вибору. Легше було б сказати "ні, дякую", і все. А складніше було сказати "так". Все-таки я люблю моменти, пов'язані з доланням певних труднощів.
Але які цілі ви ставили перед собою, приймаючи цей виклик?
Зараз театру необхідна менеджерська підтримка, потрібне управління і, певною мірою, зміна парадигми, зміна художньої політики.
На мою думку, Молодий театр, завжди був таким: і неспокійним, і проблемним водночас. Його історичні зигзаги також були пов’язані з пошуком.
Театр має експериментувати, бути живим і актуальним. Оці наміри, вони для мене є дуже важливими, тому що мені завжди здавалося, що реформування чи модернізація діяльності будь–якого театру, чи мистецької установи, це, власне, те, на чому має ґрунтуватися його діяльність.
Що конкретно ви вкладаєте у "зміну парадигми" Молодого? І в якій перспективі чекати на зміни?
Зміни в театрі – завжди доволі довгий процес, тому що зміна репертуару, до прикладу, або його певна трансформація займає час. Щоб випускати, скажімо, 4 прем'єри на основній сцені, потрібно мінімум рік. Я би хотів зробити театр більш відкритим, хотів би створити платформу для того, щоби театр міг розмовляти зі своїм глядачем про сьогодення. Зробити його соціально активним. Він тоді зможе повернутися до своїх витоків. Коли тут працювали цікаві режисери, і це було пов'язано з постановкою нових текстів, які ніколи не ставилися в Україні.Така діяльність у минулому створювала театру його неповторне обличчя, яке відрізняло його від більшості київських театрів.
Ви натякаєте на свій перший період керівництва театром?
Я кажу про різні періоди в історії театру, ще до мого приходу. Там були періоди і занепаду. Але вони завжди були побудовані на пошуках свого обличчя, своєї індивідуальності, своєї неповторності.
Коли ви говорите, що театр має реагувати на те, що відбувається довкола, як ви плануєте це транслювати у репертуарі Молодого? Чекати на кардинальні зміни?
Я не можу сказати, що кардинальність – це поняття, яке буде характеризувати цей процес, але я би хотів, щоб ми зробили значний акцент на роботі з текстами нової драми, щоб ми більше працювали з текстами, які ніколи не ставились в Україні.
У жовтні очікуємо, що в "Молодий" перенесемо та адаптуємо мою останню премʼєру "Три швидкі та модні у цьому сезоні перукарки". Це не значить, що ми ставитимемо лише за новою драмою. До прикладу, наступною премʼєрою у нас буде "Скупий" Мольєра. Так ми будемо святкувати ювілей Олексія Вертинського. Тим більше, що цю виставу ставитиме французький режисер Крістоф Галіот, який уже раніше вдало співпрацював з Молодим. Як тільки він дізнався, що я повернувся, то одразу написав, що сумує і готовий приїхати.
Все-таки, це – відсилка до вашого попереднього етапу керівництва театром. А чи плануєте ви співпрацю із режисерами та режисерками, з якими ви ніколи не працювали?
Безперечно. У більш камерному, експериментальному форматі ми поставимо п’єсу Аліни Сарнацької, яка називається "Місячні". Для цього ми запросили Ніну Хижну з Харкова. Я сподіваюся, що з кінця жовтня вона приступить до репетицій. Відтак до кінця року вистава з’явиться у нас в репертуарі. Загалом плануємо 4 премʼєри на основній, 3 – на камерній і 4 – на мікросцені. Звичайно, цей сезон буде перехідним, проте ми зможемо побачити перспективи розвитку театру.
А ви думаєте про певну стратегію театру, яка би задавала бачення на більшу перспективу?
Ми ж – репертуарний театр і репертуарна політика є основним стратегічним планом театру. Крім того, ми плануємо і навчальні програми для акторів. Вони мають розпочатись у вересні-жовтні. Ми усвідомлюємо, що глядач, який ходив в Молодий останні десятиріччя, серйозно змінився. Ми працюватимемо над тим, щоби у театр повернувся той глядач, який ностальгує за минулим Молодим театром; і щоб прийшли більш молоді та вибагливі люди, сконцентровані на інтелектуальному театрі, який пропонує думати, а не лише пасивно розважатися.
Тобто, ви цілеспрямована працюватимете над тим, щоби повністю змінити глядацьку аудиторію театру?
Я не думаю, що це буде так просто. Я хотів би її розширити, проте, так чи інакше, аудиторія буде змінюватись.
А на кого ви будете орієнтуватись?
Я виходжу з того, що театр – універсальне мистецтво, яке має пропонувати продукти, які можуть бути цікавими для багатьох людей. Ми не можемо замикатися виключно на якомусь одного напрямку чи типі глядача. Загалом театру не вистачає певної інтелектуальної провокації.
Тобто це означає, що попередній репертуар Молодого був не інтелектуальним?
Я не можу давати таку остаточну оцінку, тому що я не все бачив. І зараз ми маємо мінус 23 вистави з репертуару, які не будуть йти вже не з наших причин. І тому, можливо, що ті вистави, які закликали глядача активно включатись в процес, і були присутні, але я їх не відмітив.
Ви сказали, що плануєте зміни в управлінні М.С.: театром. Можете розповісти, як змінюється ваша управлінська команда?
Деякі люди продовжують працювати і досі, до прикладу, Ірина Грицуляк, заступниця по глядачу. Але є і нові: помічниця Ірина Бойко, яка займається зараз питаннями текстів, драматургії. Сподіваюся, що з початку вересня прийде новий керівник PR відділу.
Також приєднався директор-розпорядник Сергій Дорофєєв (донедавна – художній керівних Сумського національного академічного театру імені Михайла Щепкіна), який відатиме оперативним управлінням, матеріально-технічним забезпеченням. Таким чином я зможу сфокусуватись на вичитуванні текстів, формуванні репертуару, роботі з акторами.
Якщо вже мова зайшла про акторів, ви анонсували повернення у театр Ірми Вітовської, Римми Зюбіної, Наталії Васько. У яком форматі вони співпрацюватимуть з Молодим? Але головне – для чого ви їх запрошуєте?
Якщо хтось із них матиме бажання повернутись у театр, то безперечно наші двері відчинені. Ці акторки у свій час принесли славу цьому театру. Думаю, що їм буде цікавіше прийти у певний проєкт. Таким чином це буде виграшно і театру, і їм.
А хіба це не контрастує з вашою ідеєю оновлення театру? Якщо ви беретеся створювати нове обличчя театру, то логічно думати, що ви будете це робити з новими людьми?
А у чому проблема? Нових людей дуже багато. Треба розібратися з цими новими людьми. Я ж не настільки добре знаю молоду частину трупи. Знайомлюсь поступово, дивлюсь вистави. Я свідомо відмовився від оголошення конкурсів – хочу подивитись акторів у дії.
Але погодьтеся, це може виглядати як повернення до Молодого часів вашої першої "каденції" у театрі. Ви цю мету переслідуєте?
Ні, я думаю, що все-таки про повернення в минуле не йдеться. Різні люди по-різному це сприймають. Зокрема, мені казали, от, добре б було поновити ту чи іншу виставу. Але такого не буде. Театр – не музей. Театр не має права собі дозволяти якісь кроки назад. Він має бути тут і сьогодні, і має планувати, яким буде завтра.
А які теми зараз важливі для українців, якщо точніше, для потенційних нових глядачів Молодого, яких ви хочете бачити у театрі?
Мені здається, що для всіх українців залишаються дуже важливими соціальна справедливість, проблеми пов'язані з тим же харасментом, зміна способу сприйняття і мислення щодо певних явищ, соціальних чи міжлюдських стосунків. Це потребує дуже серйозної роботи.
До прикладу, ті ж "Три швидкі модні перукарки" порушує тему міфів російської пропаганди і те, як люди можуть протистояти їх. Також ми покажемо, напевно, у жовтні виставу "Звір", яка працює із темою ПТСР. У ній – про повернення військового додому і складність адаптації до цивільного життя.
Якщо вже мова зайшла про адаптацію, то як живе зараз трупа Молодого після скандалу із звинуваченнями у харасменті Андрія Білоуса і розколу у трупі, до якого він призвів: 46 співробітників та співробітниць театру підтримали відсторонення Андрія Білоуса, в той час як частина трупи вирішила підтримати свого директора? Як ви плануєте працювати з колективом?
Так, цей розкол відбувся. Я сподіваюсь, що все-таки мої перші кроки, та відсутність з мого боку, намагання поглиблювати цей розкол, допоможуть трупі. Натомість я намагаюсь обʼєднати всіх надією та ідеєю створення нової художньої політики театру, нового руху, відкритості цього театру, який був капсульованим. Мені видається, ця ідея сприймається багатьма, навіть тими, які перебувають у протилежних таборах, і вони вірять в неї. І я також вірю.
У мене – значний досвід праці з розколотими колективами. Якимось чином мені вдавалося їх об'єднати і я сподіваюся, що шлях до об'єднання, до взаємоповаги є можливими і тут. Тому що крім цього розколу, є ще очевидна проблема стосунків між молодим і старшим поколінням.
Гуртування довкола чогось нового – це добре, але чи не видається вам, що це виглядає як згладжування гострих кутів, а не розвʼязання проблеми?
Дивіться, проблема пов'язана з пошуками певною частиною трупи справедливості. І та частина, яка це не сприймає, теж хотіла цієї справедливості, просто має інший погляд на ситуацію. Вона не сприймає це як злочинні дії: через вік, ментальність, погляд на життя. Таке ж часто трапляється. Тому я вірю в те, що лише робота і цікаві задачі, можуть обʼєднати людей.
Для мене це – не згладжування кутів. А що згладжувати? Це сторінка, яку ми перегорнули, і ми маємо про це забути. Я питав, а що ви хотіли б у зв'язку з цим? Що хочеться зробити? І чув у відповідь: "от ми би поставили текст про те, то і те."
Так, у мене була зустріч з активістами "Групи 46". Вони самі запропонували, я зустрівся, вислухав їх, почув. Що вони б хотіли? Вони хотіли те, що я вам вже розповів, інше майбутнє для Молодого. Оце майбутнє я хочу для них зараз почати спільно з ними творити. Їх хвилювала закритість театру, байдужість до того, що відбувається навколо. В репертуарі театру не було намірів поговорити про болючі теми нашого сьогодення.
А зараз це все зміниться – вийде "Звір", "Перукарки", "Місячні". І це все буде. Може, це і стане терапією для частини трупи.
Мені видається, що просто "перегорнути сторінку" не вдасться. Погоджуюсь з вами, що цей конфлікт – багатошаровий, не виключаю, що почасти він і поколіннєвий. Але виходить так, що в трупі працюють люди, які мають докорінно інші точки зору щодо справедливості, щодо питань, які можуть мати також і кримінальний характер. І просто сказати, що конфлікт – у минулому буде щонайменше дивно.
Я вам скажу, що мій досвід свідчить про те, що в будь–якому театрі: чи українському, чи європейському, де я працював, завжди були кардинальні відмінності у світоглядах. Є конфлікти. Не буду називати прізвищ, бо це некоректно, але в багатьох київських театрах ми можемо побачити на сцені людей, які, мʼяко кажучи, недолюблюють одне одного поза нею. От я такий театр не люблю. Бо він тоді займається імітацією. Може, у в Молодому ми маємо щось схоже. Але для цього існує та людина, яка сидить перед вами, і яка має думати про те, чи можна звести цих людей. Я не можу їх перевиховувати. Я не можу взяти свої думки і вкласти в голову іншому. Я можу і вимагаю шанобливого ставлення одне до одного.
Важливо, щоб це все якось вмонтувалось в певні етичні засади, на яких ґрунтується театр. Не можна займатися театром щиро і думати виключно про своє супер-его, слід зважати на місію, яку виконує театр. І люди, які виходять на сцену, повинні про це пам’ятати.
Очевидно, що всім треба буде з чимось змиритися, щось в собі виправити чи викинути або перестати з цього робити фетиш, і тоді все буде нормально.
А що, на вашу думку, є таким фетишем для цих двох груп?
Дивіться, як би це пояснити …Є пожежа, щось горить. Ми, люди, які навколо цієї пожежі, можемо діяти двома шляхами: підливати масла у вогонь або ж намагатись загасити полумʼя. Якщо це пожежа, яка загрожує нашому існуванню, існуванню театру, то, очевидно, що її треба все–таки гасити. Це не значить, що нам слід робити вигляд, що нічого не сталося. Абсолютно не значить. Ми всі розуміємо, що сталося.Але я не є прихильником того, що треба цю проблему культивувати.
Тому я й кажу про перегорнуту сторінку. Це вже відбулося. Вже не працює цей керівник. Що далі? Будемо роздмухувати полумʼя? Чи ми будемо все–таки намагатись щось відбудувати, відреставрувати, чи зробити нове.
Але деколи, щоби постало щось нове, треба, щоби старе згоріло до тла. Це також варіант.
Так би жодного театру в Україні не залишилось.
Це трохи перебільшення. Майбутнє настає завжди, навіть після найбільш спустошливих війн. Проте теза про знищення театру небезпечно близька до тієї, яку озвучував Андрій Білоус, відповідаючи на заклики піти з посади. Тому я хочу зрозуміти, якою є ваша позиція.
Я вам її сказав. Справа в тому, що я не про розвал театру чи про одностайність. У Молодому я пережив дуже багато різних, складних ситуацій. Особливо на початку, коли я прийшов тоді, у 1996 році. Це був театр з кадровими дірками, відсутністю цілісного мистецького вектору та демотивованою трупою, частина якої у 1996 році працювала з Київським Експериментальним Театром. Це все – наслідки розколу трупи ще на початку 90-х, і переходу її значної частини, кістяка, до складу Київського експериментального театру Валерія Більченка.
Справа в тому, що театр – як маленька модель країни. Ми всі маємо підлаштовуватись під певні норми, щоби зробити життя всіх в суспільстві пристойним.
А ви думаєте, що можливо знайти спільний ґрунт між людьми, в яких є кардинальне різне розуміння справедливості?
Як і в суспільстві є групи, які розділяються: одні за цю, інші – за другу партію. І всі свято вірять, що правда лише на одній стороні. Ясно, що це не є так. Де та правда? Невідомо. От ми її шукаємо. Якщо театр шукає не відповіді, а шукає теми, шукає свою місію і розуміє, що він хоче бути не тільки цікавим, а й важливим людям, то багато що в цьому театрі стає на свої місця. А люди, які займають непримиренні позиції, йдуть з театру.
А що ви робитимете, щоби попередити насилля у театрі?
Ви мені ставите питання, ніби я представляю якусь силову структуру. Що я робитиму? – Кайданки одягну, чи що?
Так що? Якими методами я маю послуговуватись? Януковича? Дубінкою по голові? Чи як? Я не буду толерувати харасменту. І моя позиція була однозначна. Ця проблема не обмежується Молодим театром.
Однозначно. Інцидент з Андрієм Білоусом – частина більшої проблеми українського театру: страх, залякування, гендерні стереотипи – непоодинокі.
Так. Мені ясно, що це є такою відрижкою, синдромом постсовка, який ми ще не до кінця усвідомили. Я вважаю важливим, що такі випадки виходять на поверхню. Що ними переймаються все більше людей, що молоді і не тільки люди знаходять у собі сили виступити проти цього. Ви ж розумієте, я міг би і не зустрічатись із активістами "Групи 46". Міг би сказати "вибачте, не на часі".
А з тієї іншою групою ви бачились?
Ні. Ніхто не хотів з них. Я не думаю, що там є консолідована група, насправді. Є просто окремі люди, є пасивна сіра маса. Тут все ж на поверхні – хто кого і чому підтримував. Але зустрівшись з дівчатами та хлопцями (із "Групи 46" – М.С.), я подав чіткий сигнал, що я слухаю і відкритий до змін.
А були серед пропозицій, які висловила Група, ті, які ви вважаєте неприйнятними?
Ні, ну що там. Дехто, не тільки з цієї групи, пропонував присвятити сезон правам жінок і так далі. Це чудова ідея, але тільки не треба весь сезон присвячувати. Треба один раз висловитися, зробити одну виставу, але зробити так, щоби всі пам'ятали її і прагнули її подивитися. Одну і цього буде достатньо.
Але з іншого боку, не варто зводити питання харасменту виключно до прав жінок. У ньому криється і соціально економічна нерівність, і нерівність суто в театральній сфері, табуювання теми, як такої. Я сподіваюсь, що Молодий звертатиметься і до цих тем.
Безумовно. Актуальною є тема харасменту чоловіків.
Важливим є те, що інцидент, викликаний діями Андрія Білоуса, вийшов за стіни Молодого. І важливо, щоби дискусія, яку вони викликали в театральній спільноті, не закінчилась тоді, коли врешті ми побачимо її вирішення у правовій площині.
Повертаючись до вас, працюючи закордоном, ви мали гарну нагоду подивитись, як театральна Україна представлена в ЄС, як сприймають українську тему там. Чи задоволені ви побаченим?
Мені дещо складно про це говорити, тому що мій особистий досвід роботи в Європі запрошеним режисером – це одна історія, натомість останнім часом для багатьох закордонних театрів запросити українського режисера стало принциповим рішенням. До всіх цих подій мене запрошували як режисера, який має певну цінність, і це не було повʼязане з політикою. Мені здається, що дуже багато експлуатується політична проблематика, війна. Тому, як на мене, це – не свідчить про певний мистецький прорив, це – дещо інше. І нам би слід памʼятати про це.
На жаль, наша країна або була позбавлена, або сама себе позбавляла можливості безпосередньо контактувати з європейським контентом. Тому наш глядач іноді такий надто наївний і дуже щиросердний, адже він нічого не бачив. Часто він сприймає певні вистави, якісь формальні пошуки за чисту монету і думає, що це – європейський театр, яким він не є насправді. Для того, щоби це зрозуміти, слід частіше приймати участь у європейських фестивалях, на яких можна себе контекстуалізувати, побачити, що роблять інші. Так спадають певні шори з очей і з’являєься розуміння нашого місця на європейській театральній мапі.
А ви не спостергієте, що останні 3-4 роки вплинули на ситуацію і що український театр починає себе проявляти закордоном?
Ні. Більшою мірою вплинула трагедія нашої країни. Тому що ми завжди були в очах європейської спільноти якимось недолугим придатком Росії. Я особисто маю у своїй практиці декілька прикладів домінування Росії у культурній сфері. І це домінування підкріплювалося дуже серйозними грошима. Натомість це ніколи не цікавило українську державу.
Але зараз українські вистави можна частіше побачити закордоном. Ви розцінюєте це як суто політичний жест доброї волі?
Так, це суто такий жест. Я бачу тут співчуття, бажання підтримати. Безумовно, є певний інтерес, але він зумовлений більше моральними мотивами. Але це – суто наша проблема. Ми маємо врешті зрозуміти контекст європейського театру, він – не про імітацію певної пошуковості чи експериментальності. Багато хто з європейських митців констатутують кризу театру, тому важливо відкривати якість нові рівні тексту чи способи його представлення.
Хороші вистави можуть викликати несприйнятті і відторгнення. На різних європейських фестивалях я жодного разу не бачив пустопорожніх, беззмістовних вистав. Режисер завжди щось пропонує, якусь ідеологію думок.
Більшість українських вистав наразі – пустопорожні, на вашу думку?
А у чому проявляється формальний пошук, про який ви згадували?
Зараз можна багато чого побачити та "позичити" з інтернету. Проблема ж не в цьому, а у тому, як режисер мислить, що він відкриває.
А в Україні ви бачили такий пошук, такі відкриття?
Тобто ви не запрошуватиме у Молодий українських режисерів та режисерок?
Чому? Я ж запрошую. Це не нова історія. Багато театрів проводять конкурси. Такий перший етап я пройшов з Театром Франка, де у співпраці із British Council ми зробили конкурс для молодих режисерів з британськими авторами. Зараз багато театрів роблять щось схоже. Думаю, що ми будемо робити в Молодому щось на кшталт дебюту для режисерів–початківців, будемо пропонувати їм тексти, щоби вони робили ескізи, а переможцям ми будемо надавати можливість реалізувати задуми.
Це дуже важливо. До прикладу, ніхто з моїх студентів-режисерів першого набору не потрапив у театр. Двоє з них поставили вистави у професійних театрах і це було великим досягненням. Тому я хочу підтримати молодих режисерів, дати їм шанс хоча би у камерному форматі зробити виставу.
