Після болючої втрати дружина героя Світлана не припинила волонтерської діяльності. Через кілька днів після похорону вона прийшла в чорній хустці й стала знову плести маскувальні сітки для тих, хто на передовій. Жінка працює так щодня, щоб допомогти бійцям, добросовісно виконує волонтерські завдання, вболіває за долю України та наших захисників.

— Чоловік родом з Красилівського району на Хмельниччині. Після школи він вступив до Кам'янець-Подільського сільськогосподарського технікуму. З 31 травня 1995 року по 26 грудня 1996 року проходив дійсну строкову службу в Збройних Силах України, після чого повернувся в рідне село, де працював деякий час столяром, — розповідає «ФАКТАМ» дружина полеглого героя Світлана Войценко. — Часи були важкі, перспектив мало. Тому в 1999 році Сергій поїхав до Італії, де працював в місті Неаполь на виготовленні меблів, а потім багато років працював в компанії Novamares Marine, де набув майстерності у виробництві надувних човнів.

— Як ви познайомились із Сергієм? Яким він був чоловіком?

— Історія дуже цікава, таке, певно, буває у кіно. Знайомство наше відбулось в Неаполі наприкінці 2000 року. Саме в цей час я приїхала в Італію. Це той випадок, коли кажуть, що звела доля. Перед нашим знайомством Сергій двічі намагався виїхати з Італії в Україну, але кожен раз на кордоні з Австрією австрійська поліція знімала його з потяга і відправляла назад в Неаполь, оскільки в його паспорті не було належних штампів про виїзд з Італії. Сергій планував виїжджати втретє, але відбулось наше знайомство і вже ніхто нікуди не поїхав. З цього моменту почалось нове життя для нас обох.

— Попри велику різницю у віці (15 років), ми були безмежно щасливі, — продовжує Світлана. — Сергій казав, що я була для нього коханням з першого погляду. Я дивувалась, наскільки в молодому хлопцеві поєднуються розсудливість дорослої людини, порядність у відносинах, відповідальність при виконанні роботи, неймовірна працездатність та ще багато інших достойних рис характеру. Він був доброю, неконфліктною людиною, з загостреним почуттям справедливості.

В Україну ми повернулись у 2010 році і вирішили оселитися в мальовничому містечку Старокостянтинів. Тут ми почали будувати будинок нашої мрії та облаштовувати сімейне гніздечко. Все в нашому будинку зроблено руками Сергія, він був також непоганим електриком. Сергій почав працювати в будівельній сфері, будував будинки з нуля. Скільки його пам’ятаю, він постійно щось будував, міг працювати від сходу сонця до заходу. Дуже любив садити дерева, будь-яку рослинність, доглядати за ними. Біля нашого будинку росте два фруктових садочки. В нас було дуже багато планів на майбутнє. Обов’язково треба було добудувати будинок. Але попереду було ціле життя…

— Як ваш коханий прийняв рішення йти на війну? Знаю, що ви також не залишились осторонь, почали волонтерити.

— 24 лютого 2022 року ранок розпочався з ракетних обстрілів нашого міста. Я ще не зрозуміла, що коїться, але Сергій коротко і чітко сказав: «Війна». Ще були марні сподівання, що скоро все закінчиться, але обстріли не припинялись. Було прийняте єдине рішення — захищати Україну від ворога. І 4 березня 2022 року Сергій пішов до військкомату, звідки був направлений до в/ч А2502 для проходження військової служби як стрілець відділення охорони взводу охорони роти охорони 1-го батальйону. До служби ставився відповідально, за що був нагороджений грамотою за зразкову військову дисципліну, старанність, розумну ініціативу та сумлінне виконання службових обов'язків.

Я також не могла залишатись байдужою, почала долучатись до плетіння маскувальних сіток. З часом приєдналась до ГО «Всеукраїнське об’єднання українок «Яворина», де всі наші посестри дуже активно допомагають нашим бійцям на передовій харчовими продуктами, плетінням маскувальних сіток та багато чим іншим. З часом Сергія, у якого був позивний «Явір», відрядили для виконання бойових завдань до 8-ї механізованої роти 3-го механізованого батальйону військової частини А4667, де він показав себе, як сміливий та наполегливий воїн. Він воював на передовій, в самому пеклі війни, з гідністю переносячи всі тяготи, але жодного разу не поскаржився, жодного слова нарікань.

— Коли востаннє чули чоловіка?

— Останній раз ми розмовляли 5-го лютого 2025 р. Сергій сказав, що йде на завдання, а після повернення передзвонить мені. Але дзвінка я так і не дочекалась. Натомість отримала страшну звістку. 6 лютого 2025 року під час виконання чергового бойового завдання в районі Стариці Харківської області, внаслідок скиду вибухівки з ворожого БПЛА чоловік отримав поранення, несумісні з життям. Час зупинився, життя зупинилось… На жаль, спільних дітей у нас з Сергієм не було. Мені залишилась тільки світла пам’ять про прекрасну людину, яка заслуговує на вшанування. Мати Сергія померла ще до повномасштабної війни. В нього залишився батько та сестра…

— Знаю, що ви створили петицію і хочете, аби Сергій посмертно став Героєм України. Розкажіть про це.

— Під час проходження служби за свою відвагу та особисті досягнення Сергій був нагороджений відзнакою командира бригади тактичної авіації імені Петра Франка, відзнакою міністра оборони України «Хрест Доблесті», Комбатантським Хрестом від головнокомандувача Збройних Сил України та орденом «За мужність» III ступеня уже посмертно. Впевнена, що Сергій беззаперечно заслужив ці нагороди. Він до останнього подиху залишався вірним присязі, українському народові і державі. Його відвага, самопожертва, військовий професіоналізм і прагнення до перемоги України заслуговують найвищого державного визнання. Завдяки саме таким українцям козацького роду, які під час нападу ворога на країну першими стають на її захист і жертвують найціннішим — своїм життям, наша держава стояла, стоїть і буде стояти.