Дональд Трамп зробив іще один крок до здійснення своєї мрії отримати Нобелівську премію миру.
Після того як американський президент залагодив конфлікт Таїланду з Камбоджею, а також Пакистану з Індією, минулої п’ятниці у Вашингтоні він мирив іще дві країни. Ні, це були не Україна й Росія. Цього разу — Азербайджан і Вірменія: президент Ільхам Алієв і прем’єр-міністр Нікол Пашинян, а також глави МЗС обох країн підписали в Білому домі пакет документів, які мають стати основою для остаточного врегулювання більш ніж 35-річного конфлікту між Баку та Єреваном.
У цьому пакеті ключовими є такі документи.
По-перше, парафований главами МЗС Азербайджану й Вірменії текст угоди про встановлення миру та міждержавних відносин із уже погодженими статтями. По-друге, підписаний лідерами США й Вірменії меморандум про «Маршрут Трампа в ім’я міжнародного миру та процвітання» (TRIPP). По-третє, завізоване главами МЗС Азербайджану й Вірменії спільне звернення до ОБСЄ про закриття Мінського процесу. По-четверте, ухвалена Трампом, Алієвим і Пашиняном декларація за підсумками їхньої зустрічі.
Коментуючи те, що відбулося в Білому домі, Трамп у своїй традиційній пафосній манері заявив: «Нам нарешті вдалося встановити мир. Вірменія й Азербайджан зобов’язуються назавжди припинити всі бойові дії, відновити торгівлю, подорожі й дипломатичні відносини, а також поважати суверенітет і територіальну цілісність одна одної». Своєю чергою Алієв і Пашинян відверто лестили Трампу, пророкуючи йому Нобелівську премію миру.
Та хоч як оптимістично був налаштований Трамп, до миру між Азербайджаном і Вірменією ще далеко: підписані в Білому домі документи є рамковими. Та це не скасовує значущості події. Посередництво ж Вашингтона, яке дало змогу Трампу вкотре приміряти лаври миротворця, стало можливим через кризу у відносинах Москви як із Баку, так і з Єреваном.
Так, азербайджано-російські відносини охололи після того, як у грудні 2024 року російська ППО підбила над Грозним пасажирський літак азербайджанської авіакомпанії, а Путін так і не вибачився. Льодовиковий період у відносинах Баку та Москви настав улітку, коли в Єкатеринбурзі російські силовики вбили двох і затримали дев’ятьох азербайджанців. Та головна причина кризи — Москва хоч і цінує Азербайджан за його запаси нафти, але не вбачає у Баку рівноправного партнера, що вдаряє по національному самолюбству Алієва й азербайджанців.
Конфлікт сягнув уже такого рівня, що Баку готовий переглянути свою політику стосовно військово-технічної допомоги Києву. Як стверджує видання Caliber.Az, якщо Росія й далі завдаватиме ударів по пов’язаних із Азербайджаном енергооб’єктах в Україні, то Баку розгляне питання про зняття ембарго на постачання озброєння Україні: РФ два дні поспіль цілеспрямовано завдавала ударів «шахедами» по нафтобазі SOCAR на Одещині.
Зі свого боку Єреван розглядає Москву як ненадійного союзника, який не надав військово-політичної підтримки під час другої карабаської війни 2020 року й пасивно спостерігав за тим, як Азербайджан силовими засобами повертав контроль над Карабахом під час третьої карабаської восени 2023-го. Наслідком цього стало те, що Вірменія не просто дистанціюється від Москви: Пашинян уживає заходів, які зменшують економічний вплив і військово-політичну присутність Росії в країні.
У Кремлі ж ненавидять Пашиняна й хочуть змістити його з посади глави уряду. Ставку Москва робить на парламентські вибори, заплановані на червень 2026 року. Однак у Пашиняна високі шанси перемогти: попри те, що рівень довіри до прем’єр-міністра становить 17%, навіть із таким невисоким рейтингом він значно випереджає своїх найближчих політичних конкурентів. Водночас у Кремлі розглядають і варіант дестабілізації Вірменії.
Оскільки баланс сил у регіоні явно не на користь Єревана, Пашинян прагне якнайшвидше перегорнути карабаську сторінку історії й активно домагається укладання мирної угоди з Баку. Це не тільки зняло б загрозу поновлення воєнних дій із Азербайджаном, а й іще більше послабило б вплив Росії у Вірменії. Крім того, нормалізація відносин із Азербайджаном означала б і нормалізацію відносин із Туреччиною, що призвело б до відкриття вірмено-турецького кордону: нині Вірменія сполучена із зовнішнім світом тільки через Іран і Грузію.
А от Алієв, країна якого виграла другу карабаську війну й повернула повний контроль над Карабахом 2023 року, намагався домогтися від Єревана максимальних поступок і зафіксувати в договорі положення, що обмежують суверенітет Вірменії. Для досягнення своїх цілей останніми роками він неодноразово вдавався до ескалації. Алієва найбільше цікавило вирішення кількох питань.
Перше — відкликання міжнародних позовів Вірменії до Азербайджану.
Друге — нерозміщення представників інших країн на азербайджано-вірменському кордоні.
Третє — ліквідація Мінської групи ОБСЄ.
Четверте — відкриття Зангезурського коридору, який через вірменську територію вздовж вірмено-іранського кордону має з’єднати західні райони Азербайджану з його ексклавом — Нахічеванською автономною республікою. Водночас Баку вимагав створити транспортний коридор із екстериторіальним статусом, тобто на нього не має поширюватися вірменське законодавство й він не буде підконтрольним владі Вірменії.
П’яте — зміна Конституції Вірменії, яка посилається на декларацію про незалежність, де згадано постанову «Про возз’єднання Вірменської РСР і Нагорного Карабаху».
Своїх цілей Алієв поступово досягає. У межах переговорів про мирну угоду Баку та Єреван уже виявили готовність відкликати взаємні позови. Раніше Єреван також відкликав представників ЄС із азербайджано-вірменського кордону. У Вашингтоні ухвалили рішення припинити Мінський процес.
До того ж Трамп зняв обмеження на постачання зброї Баку: Конгрес 1992 року ухвалив поправку 907 до «Закону про захист свободи», яка забороняла надавати державну допомогу з боку США Азербайджану через блокаду Вірменії за часів першої карабаської війни.
Почасти вирішено й проблему Зангезурського коридору: у Вашингтоні домовилися про «Маршрут Трампа» (TRIPP), яким управлятиме спільне вірмено-американське підприємство. Водночас суверенітет і юрисдикцію Єревана над дорогою буде збережено, територіальна цілісність Вірменії залишиться недоторканною, а Баку одержить гарантований коридор до Нахічеванської автономної республіки.
Примітно, що в тристоронній заяві Вірменії, Азербайджану й Росії, підписаній 2020 року після завершення другої карабаської війни, передбачалося, що контроль над транспортним сполученням здійснюватимуть російські прикордонники. Нова ініціатива не передбачає участі в ній Росії. Тепер TRIPP забезпечить тривалу присутність Штатів у Південнокавказькому регіоні: як повідомляє Politico, Вірменія погодилася надати США ексклюзивні права на розвиток коридору терміном на 99 років.
Наступний етап — зміни в Конституції Вірменії. І тут можуть виникнути складнощі, оскільки в країні має ще відбутися референдум. А у Вірменії достатньо незадоволених поступками, які зробив Пашинян заради порятунку своєї країни. Водночас, як зауважує російський експерт із Кавказького регіону Роман Черніков, «упевненість Дональда Трампа в тому, що конфлікт на Південному Кавказі закінчився, — це страховка Єревана від нової війни».
Проте вже зараз вірменського прем’єра критикують за те, що в декларації не відображено ні виведення азербайджанських військ із територій Вірменії, захоплених Азербайджаном у вересні 2022 року, ні звільнення військовополонених і колишніх лідерів Нагірно-Карабаської республіки. Невдоволенням у суспільстві неодмінно скористаються в Кремлі, щоб дестабілізувати ситуацію у Вірменії, змістити Пашиняна й спробувати відновити позиції Росії на Південному Кавказі.
Після підписання документів із різних столиць зазвучали заяви, які вітають нормалізацію відносин між Вірменією й Азербайджаном. Формально позитивно оцінили підсумки вашингтонських переговорів і в Москві. Водночас представниця МЗС РФ Марія Захарова не приховувала невдоволення тим, що Москва, яка протягом десятиліть відігравала роль посередника між Баку та Єреваном, не брала участі в підготовці вашингтонських домовленостей.
Причину поганого настрою росіян зрозуміти можна: підписаний у Вашингтоні пакет угод не просто сприяє нормалізації відносин між Баку та Єреваном, а й ослаблює позиції Росії на Південному Кавказі, який Москва традиційно розглядає як зону свого впливу. Водночас у регіоні посилюються позиції Сполучених Штатів і Туреччини. В інтересах Кремля — щоб між азербайджанцями та вірменами постійно іскрило й вони ще довго не могли підписати мирну угоду.
Але зараз Москва вперше за десятиліття опинилася не просто на узбіччі мирного процесу, а в ситуації, коли її витісняють із ключових механізмів — військових, транспортних, політичних і дипломатичних. Водночас у регіоні посилюються позиції Сполучених Штатів і Туреччини, які замість Росії стають ключовими гравцями на Південному Кавказі.
Для Вашингтона це не тільки зміцнення позицій у зоні, яка традиційно вважалася «задвірками» Кремля, а й стратегічний плацдарм біля кордонів Ірану. І в стилі бізнес-підходів Трампа — можливість заробити на експлуатації транспортного коридору. Для Анкари — довгоочікуване встановлення геоекономічного коридору до Каспію та Центральної Азії й посилення позицій у Південнокавказькому регіоні та тюркському світі.
«Можна стверджувати, що «миротворчу галявину» Південного Кавказу повністю перетягнули з Москви до Вашингтона. Немає потреби наголошувати, що російська зовнішня політика на пострадянському просторі зазнає нового фіаско», — написав у своєму ТГ-каналі Аркадій Дубнов. Такі самі оцінки й у Z-спільноти. ТГ-канал «Два майора» назвав те, що відбулося, геополітичним ударом по Росії: «Передача Зангезурського коридору під контроль США фактично витісняє Росію з основних процесів на Південному Кавказі».
Стривожені не тільки росіяни, а й іранці. Радник верховного лідера Ірану Алі Акбар Велаяті жорстко заявив, що Тегеран не допустить переходу Зангезурського коридору під американське управління. За його словами, країна протидіятиме планам Вашингтона в регіоні, навіть якщо Москва не надасть підтримки. Таке негативне ставлення Тегерана до «Маршруту Трампа» пояснюється як економічними втратами Ірану в разі його роботи, так і появою американців на його кордонах.
Утім, схоже, що в Тегерані до кінця не визначилися, яку позицію зайняти, оскільки пізніше президент Ісламської республіки Масуд Пезешкіан сказав, що Іран підтримує реалізацію Зангезурського коридору, але тільки якщо він не порушить територіальної цілісності держав регіону. За його словами, вимоги Тегерана під час підписання угоди про цей коридор виконано. «Єдине, що непокоїть, — те, що цю дорогу хочуть побудувати вірменська й американська компанії», — зазначив Пезешкіан.
Вашингтонські домовленості знаменують собою не тільки спробу завершити найбільш затяжний конфлікт на пострадянському просторі, а й радикальну перебудову всієї архітектури безпеки на Південному Кавказі. Та урочисті декларації не завжди є гарантією миру. А Південний Кавказ, який неодноразово ставав ареною для геополітичних ігор, так часто підносив усілякі несподіванки, що нинішні домовленості можуть стати прологом до нової фази протистояння.
