Ватажок Кремля і його пособники люблять говорити про денацифікацію інших країн, але сама Росія, в якій давно спостерігаються всі ознаки неонацизму, ніколи не піддавалася такому очищенню. Ні 1991 року, ні 1956-го, ні 1945-го. І це потребує осмислення, тому що саме видозмінена форма нацистської ідеології підштовхнула російського диктатора до розв'язання війни проти України.
Чому вказав саме ці дати? Тому що кожна з них – історична розвилка, на якій Росія (або тодішній СРСР) мала шанс очиститися від тоталітарної спадщини. У 1945-му – після розгрому нацистської Німеччини, коли сам сталінізм мав постати перед моральним судом, як система, багато в чому схожа з тією, що засудили в Нюрнберзі. У 1956-му, під час хрущовської «відлиги», країна вперше публічно почула про злочини Сталіна, але цей процес залишився половинчастим і швидко зійшов нанівець. А в 1991-му, з розпадом СРСР, Росія мала унікальний шанс почати чесну розмову про свою історію, але замість осмислення пішла шляхом замовчування і підміни понять. Усі три зазначені моменти були шансами на справжню денацифікацію, яку Росія не захотіла або не змогла пройти.
У дзеркалі, яке сьогоднішня путінська Росія простягнула світу, – відображення минулого, криве, як у кімнаті сміху, але замість сміху – смерть. Спотворені фігури історії махають руками (за допомогою мови пахана Кремля), кличуть у радянське дитинство, де марширували не діти, а ідеї, від яких не позбулися, а законсервували їх в ідеологічних банках.
Путіністи вивернули поняття «денацифікація» навиворіт, як кишку: з терміна, що означав очищення Німеччини від тоталітарної, расової, мілітаристської ідеології, вони перетворили його на риторичну палицю. Це поняття в їхніх устах стало чорною дірою, у яку втягується правда, логіка, здоровий глузд. Починаючи неспровоковану війну, Путін виголошував щодо України щось незв'язне і нічим не обґрунтоване.
Але де він побачив нацизм у країні, чий президент – єврей, чия армія значною мірою складається з російськомовних, де 73% населення обрали лідера на вільних виборах? Це абсурд. Це все одно, що звинувачувати людину в підпалі, коли вона сама ледь вибралася з вогню.
«Логіка» Путіна зрозуміла. Пригадується, ще Умберто Еко писав, що фашизм – це не система, а привид. Він не повторюється буквально, але повертається симптомами. Культ сумнівних традицій, страх перед інакомисленням, ворог усередині, насадження нерівності людей, презирство до інтелектуалів, жага насильства і бажання сіяти смерть – ви відчуваєте, як усе це знову пульсує в тілі країни, яка втратила десятки мільйонів людей у сутичці з Гітлером, а при такому, з дозволу сказати, «лідері» перетворилася на аналог Мордору?
Ця країна називається Росією, але аж ніяк не Україною.
Дійсно, хто сьогодні ближче до зазначеного набору симптомів? Україна, де розвивається громадянське суспільство, де сперечаються, де критикують владу – чи Росія, де саджають за слово, за пост, за лайк, за білий аркуш паперу? Для будь-якої розсудливої людини відповідь на це запитання абсолютно очевидна: звичайно, остання.
І в такому висновку немає нічого упередженого щодо путінської Росії. Адже путіністи самі переконливо демонструють: їм не конче потрібен зовнішній ворог, вони здатні знайти ворога і всередині країни та назвати його «іноземним агентом». Вони намагаються вселити населенню, що такі «агенти» – зрадники. Але це неправда. Ці нечисленні, на жаль, росіяни не зрадники, а совість країни. Це – внутрішня Європа, яку так і не побудували. І тепер, щоб убити будь-який натяк на сумління, путінський режим щосили б'є кувалдою по дзеркалу: кожен, хто відображає не ту картинку – підлягає знищенню.
Я добре пам'ятаю часи, коли з кожного телевізора лунало: «Росія встала з колін». Але, на жаль, вона не встала – вона обросла цементом міфів і тепер – не вклякла, а закостеніла. Путіністи руками садистів у погонах змушують країну повзти не до майбутнього, а назад в утробу імперії, яку неможливо воскресити, не наступивши на горло світу. І в цьому сенсі сьогоднішня Росія – не воскреслий ведмідь, а бродячий небіжчик із фантомним болем величі.
Але що таке денацифікація у справжньому сенсі? Це не окупація. Це процес очищення колективного несвідомого. У Німеччині це тривало десятиліттями: від Нюрнберзького процесу до шкільних підручників, від публічних вибачень до демонтажу монументів. Це робота з травмою. Це визнання: «Так, ми були злочинцями. Не всі, але як народ – ми допустили».
Роботу німців над собою в цьому плані я на власні очі спостерігаю і зараз, у 2025 році, проходячи іноді повз колишню в'язницю Штазі – політичної охоронки прорадянського режиму в Східній Німеччині. Майже щодня з усіх куточків ФРН сюди прибувають великі автобуси, наповнені школярами. Потік дорослих людей, які прибули самостійно, теж не менший.
Жителі країни приходять сюди – у цю похмуру будівлю зі спостережними вишками по периметру – не заради екскурсій, а щоб пам'ятати. Щоб осмислити помилки минулого, допущені не тільки політиками, а й суспільством. Ці люди дивляться на камери без вікон, на документацію, на історії жертв – і роблять те, чого так боїться путінська влада: визнають неприємні факти.
А як Росія ставиться до свого тоталітарного минулого? Вона так і не визнала, що Сталін – кровожерливий кат. Що ГУЛАГ – особливо тяжкий злочин. Що масові розстріли – це не «видатки», а чорнота, з якою не можна будувати світле завтра. Ось чому в Росії культ перемоги став «побєдобєсієм».
Перемога над нацистською Німеччиною залишилася єдиним моральним фундаментом, але на цьому фундаменті побудували храм брехні. 9 травня стало не днем пам'яті, а днем помсти. Росія мстить світу за втрату свого нормального вигляду, за свою колишню, нехай просто зовнішню і недовгу нормальність – за те, що світ пішов уперед, а вона йде назад.
І тому фраза «Росія потребує денацифікації» – це не перебільшення. Це правда, від якої мороз по шкірі. Це заклик до того, чого в РФ багато хто так боїться – визнати: так, ми не вільні. Так, ми заражені токсинами минулого. І якщо ми не проведемо денацифікацію самі, її проведуть над нами. Судом, ізоляцією, історією.
Адже, як писав Джордж Орвелл, хто контролює минуле – контролює майбутнє. У Росії це висловлювання, однак, трактують зовсім хибно: минуле там не просто контролюють – його переписують щороку, на догоду божевільному правителю. Російським дітям кажуть, що Сталін – «ефективний менеджер». А путінські вояки носять знаки Z, навіть не знаючи, що це – стилізація символіки Третього Райху.
Але коли мітинг за мир – злочин, тоді й денацифікація – не розкіш, а необхідність.
Цивілізованому світу пора б уже, здається, знайти можливість, щоб донести до більшості росіян: денацифікація – це не тільки історичний процес, а й акт внутрішнього звільнення. Це як очищення від отрути, яка тече в жилах нації – отрути ідеологічного насильства, культивування страху і ненависті. Коли Росія обзиває Україну «нацистською», вона одночасно вибудовує свій образ ворога. Для чого? Яка їй від цього користь? А щоб не бачити себе. Це класичний захист: демонізація іншого, щоб не заглядати у власне дзеркало.
Але дзеркало розбите – і крива мозаїка показує не те, що є, а те, що хочуть бачити. Наприклад, «денацифікація» в російських ЗМІ – слово-заклинання, яке стає магічним щитом від запитань про реальні причини війни, репресій, економічного занепаду.
Пригадується, історик Тімоті Снайдер в одному зі своїх виступів сказав: мовляв, коли держава каже, що вона бореться з нацизмом, вона часто використовує це як привід для агресії і придушення інакомислення. У путінській Росії цей привід став девізом і головною проповіддю.
Тож навіть добре, що в РФ не забувають про проблему денацифікації. Ось тільки дивитися в цьому випадку вона повинна на саму себе. Адже фактично такий процес очищення – це виклик Росії самій собі. Виклик визнання безлічі ран, завданих узурпаторами влади російському народу, і цим заляканим народом – сусідам по планеті, ближнім і далеким. Це виклик до осмислення тоталітарних практик, диких репресій, вибудовування суспільства без страху.
Проживши в Україні понад півтора десятка років, можу твердо сказати: українці цей виклик прийняли. І вони зараз борються не тільки за територію, а й за право існувати як вільне суспільство – вільне від смердючих традицій і вбиваючих ідеологічних ланцюгів.
Росія ж поки, на жаль, дуже далека від того, щоб визнати необхідність свого очищення від ідеологічних збочень. Це погано і для цивілізованих країн, і для неї самої. Адже зрозуміло: якщо така величезна і багатонаціональна країна, як РФ, не пройде через горнило денацифікації, вона приречена на повторення колишніх жахів. Повторення не у формі кальки (хоча і це не можна відкидати), а у формі зловісної тіні, що ховається під маскою патріотизму і суверенітету.
Уже зараз в РФ спостерігаються ознаки нового культу – «нового російського націоналізму» з мілітаристською, антизахідною риторикою, який за структурою нагадує той самий фашизм, проти якого боролася Росія 80 років тому. Фашизм може набувати різні форми, але його коріння – у нетерпимості, культі сили і запереченні правди, писав той же Умберто Еко.
Проведіть паралелі: заборони на свободу слова, переслідування політичних опонентів, культ сили і війни – ось вам і фашизм. А з ним виникає спокуса повернутися до «величі» за будь-яку ціну. Але ціна ця – не абстрактна, а людська, вимірювана мільйонами життів і болем сотень тисяч сімей.
Сучасна Росія, яка потребує денацифікації, – це країна, де пам'ять стає зброєю, а не уроком. Де замість усвідомлення історії – її заперечення й перетворення на інструмент маніпуляцій.
Але, як сказав хтось із філософів, істина – це акт визнання своєї помилки, а не звинувачення інших. Денацифікація – це теж визнання. І поки Росія не зробить цей крок, вона залишається заручницею своєї ж історії.
А тепер проведімо експеримент: уявімо собі Росію, де денацифікація пройшла не зовні, а внутрішньо. Де страх поступився місцем діалогу, а пропаганда – правді. Де свобода слова – не на папері, а в повсякденній реальності.
На що буде схожа Росія в такому випадку? На Україну!
Хтось напевно здивується: на Україну?! Але ж в Україні теж поки що не все ідеально, з погляду свободи слова, правосуддя і розподілу багатств країни.
Так, не ідеально. Є ще над чим працювати. Але якщо порівняти з її войовничою сусідкою, то Україна, теж колишня частинка комуністичної імперії, пішла вперед значно далі. Це якби вона вже пробігла половину марафонської дистанції, а Росія ще навіть не стартувала.
Як би хто не хотів, а робити подібні порівняння все одно доведеться. Тому що Україна і Росія – безпосередні сусіди, у них є не тільки спільні сторінки історії, а й спільний кордон, і досить довгий. Майбутнє двох країн значною мірою залежатиме від взаємин. Тому й важливо розуміти, що Україна вже значно просунулася на шляху звільнення від кайданів людиноненависницької ідеології, а Росії ще тільки належить стати на цей шлях.
Денацифікація для Росії – не покарання, а шанс. Шанс перестати бачити світ у чорно-білих тонах, перестати шукати ворогів там, де є просто сусіди. Це шанс побудувати суспільство, у якому «нацизм» – не слово для політичної гри, а жах історії, яку більше ніхто не зможе повторити.
Адже, як писав Орвелл, «свобода – це свобода говорити, що двічі два – чотири». Як же просто, правда? Однак у путінській Росії відсутня навіть свобода просто констатувати загальновідомі факти. Режим, побудований вихідцем з політичної охоронки Путіним, живе в тіні власних комплексів і намагається занурити весь світ у безодню леї і страху.
Ось чому важливо голосно говорити і постійно нагадувати, що Росія потребує денацифікації – як ліків від хвороби, яку багато хто вважає її силою. Але сила без свободи – це шлях у дуже похмуре й небезпечне «нікуди».
