Страшні опіки, кілька місяців між життям та смертю, 35 операцій, реабілітація — таким був подальший шлях Ромчика, який він проходить й досі.
Два роки хлопчик змушений був носити спеціальну маску. Можливість нарешті її зняти стала для Ромчика справжньою подією. «ФАКТИ» з дня трагедії стежать за його долею. Ми писали про Рому, коли він боровся за життя в реанімації, коли був на лікуванні в Німеччині, коли, попри травми кистей, повернувся до гри на баяні і почав брати участь у міжнародних конкурсах як танцюрист. Сьогодні Ромчика вже знають у багатьох країнах світу. Він особисто зустрічався з принцом Гаррі, Папою Римським та багатьма європейськими політиками. Про його історію зняли вже два фільми, один з яких незабаром вийде у прокат в Україні. Навіть хірурги із Шотландії, які днями зробили Ромі операцію на кистях та вушних раковинах, виявилося, знали його історію давно — і хотіли допомогти.
Шотландські хірурги приїхали до Львова зі спеціальною благодійною місією, в рамках якої проконсультували близько сорока пацієнтів із травмами та деформаціями обличчя та провели кілька складних операцій. У випадку Ромчика йому зробили білатеральну реконструкцію вух. «Для цього лікарі використали реберний хрящ пацієнта. А також одномоментно виконали втручання зі звільнення рубцевої контрактури на обох кистях», — повідомили в центрі UNBROKEN Ukraine.
Завідувач 1-го хірургічного відділення Лікарні Святого Пантелеймона Гнат Герич уточнив, що мета комбінованої операції — як виправити естетичні вади, так і відновити функціональність рук. Для Ромчика ця операція, що тривала дев'ять годин, стала 36-ю в цілому і першою, зробленою в Україні. Попередні 35 були проведені у Німеччині. Тепер Ромчик каже, що дуже радий, що «йому зробили вушка» і він «зможе краще розтягувати руку, граючи на акордеоні».
Гра на баяні, яка багатьом здається чимось неможливим для хлопчика, який отримав важкі опіки кистей, стала для Роми справжньою терапією, розповідає «ФАКТАМ» батько хлопчика Ярослав Олексів.
— Ромчик грав на баяні до трагедії, а коли після численних операцій до цього повернувся, став у такий спосіб розробляти пальці рук, — розповідає Ярослав. — Як і попереджали лікарі, сухожилля спочатку боліло, але суть терапії якраз у тому, щоб його розробити. Якби не баян, синові довелося б ходити на спеціальну терапію, а так ми поєднали реабілітацію з естетичним задоволенням. Крім того, баян допомагає качати м'язи рук та тримати спинку.
Я захоплююся силою волі та цілеспрямованістю сина. Він тричі вчився грати на баяні заново. Щоразу, коли доходило до певного прогресу, Ромчику робили чергову операцію на кистях, після якої знову потрібна була реабілітація — а потім, по суті, доводилося починати все з нуля. Але Ромчик не здавався. Він не з тих, хто кидає справу на півдорозі. Те саме і з танцями, до яких він повернувся всупереч усім труднощам. Наприклад, проблемам із ногою — Ромчик досі не може підняти стопу. Але танцювати може, бо там вони здебільшого стоять на носочках. І танці вже теж стали своєрідною терапією — і фізичною, і психологічною. Насамперед тому, що син займається тим, що любить.
Зараз робитимемо новий ортез, бо той, що маємо, проблему зі стопою не вирішує. Зміщується центр ваги, і це потрібно виправляти.
— Ще одна важлива подія для Ромчика — зняття маски, в якій він ходив близько двох років…
— Рівно два роки, — уточнює Ярослав. - Маска потрібна була для того, щоб зафіксувати рубці на обличчі, щоб запобігти їхньому збільшенню. Німецькі лікарі від початку казали, що це на два роки — і рівно через два роки Ромчик маску і зняв. Для нього це було дуже дивно — він вже навіть звик бути в масці й казав, що взимку вона рятувала його від холоду. А ось влітку в ній було дуже некомфортно — обличчя потіло, і ми намагалися не бути на сонці. Зараз від сонячних променів теж потрібно захищатися (Ромчик постійно використовує сонцезахисні креми), тому що шкіра обличчя дуже тонка та ніжна. Ромчик вчиться жити без маски. Син казав, що тепер його ніхто не впізнаватиме, але насправді це не так — люди на вулиці часто підходять до нас і зараз. Знають про Ромчика, питають, як справи.
— Як це сприймає сам Ромчик? Чи не повертає це його до спогадів про трагедію?
— Сприймає нормально, тому що ми не ховаємось від спогадів — ми навчилися з ними жити. Як із поганими, так і з гарними. А гарних — наприклад, спогадів про маму та час, який ми проводили разом — набагато більше. І такі спогади не ранять, а гріють. Щодо дня, коли стався ракетний удар, то Ромчик пам'ятає все в деталях. І був період, коли він говорив про це постійно. У німецькій лікарні він прокидався рано, годині о п'ятій ранку, і щоразу починав розповідати про цей день: як вони з мамою прийшли до клініки, як сталися вибухи, як він шукав маму під завалами. Коли я не питав, Ромчик сам просив, щоб я знову його про це запитав — так важливо йому було виговоритися.
Страшними спогадами того дня Ромчик ділився і з журналістами. Розповідав, як уранці 14 липня вони з мамою прийшли до приватної клініки «Нейромед» на пів години раніше, ніж їм було призначено, тому сиділи у холі. Як після першого вибуху мама лягла на підлогу і сказала йому зробити те саме. Але Ромчик не встиг — стався другий вибух і його силою удару відкинуло в інший бік.
— Рома бачив маму, яку завалило камінням, — каже Ярослав Олексів. — Син розповідав, що коли він підняв голову, навколо все горіло. Рома намагався допомогти мамі. Він підійшов, гладив її волосся, але вона не реагувала… Тоді Рома зрозумів, що треба вибиратись. Син йшов на світло, але постійно падав, бо каміння та уламки бетону, по яких він йшов, були дуже гарячими. Він лежав на цьому розпеченому камінні, потім збирався силами, вставав і йшов далі. Тому так сильно й обгорів… На виході його підхопив на руки випадковий перехожий — саме цей момент і потрапив на відео, що з'явилося в мережі.
У той момент Ярослав Олексів, дізнавшись про ракетний удар, марно намагався додзвонитися дружині. Ярослав був у Львові — саме там вони жили із дружиною та сином. До Вінниці Галина приїхала у гості до батьків. Коли Ярослав, дізнавшись, що сталося, негайно приїхав, Ромчик уже був у лікарні — з черепно-мозковою травмою, уламками від снаряда в черепі, відкритим переломом плеча, травмами внутрішніх органів, опіками обличчя, спини, рук та ніг, які були настільки глибокими, що місцями сягали кісток. Хлопчика спочатку перевезли до Львова, а потім — до Німеччини, де ще кілька місяців його стан залишався критичним через інфекції. Коли Ромчик був у комі й практично ні на що не реагував, Ярослав весь час знаходився поряд і включав сину його улюблену класичну музику.
Тільки у вересні 2022 року стан хлопчика почав стабілізуватися. Потім було тривале лікування, операції, а потім, паралельно з реабілітацією, почалися заняття у школі. Точніше, у двох школах — німецькій та українській онлайн.
— І хоча німецька мова далася синові відносно легко, і він вже розмовляє майже як носій, навантаження було дуже велике, — каже Ярослав. - Ромчик сумував за домом, за своїми друзями й був на сьомому небі, коли ми, попри війну, вирішили повернутися в Україну. Я бачив, як сильно син цього хоче — і вдома, попри повітряні тривоги та обстріли, він набагато щасливіший. «Тату, я тут дихаю на повні груди», — каже. Частково це ще й тому, що тут ми живемо у власному будинку і син може грати на баяні, коли йому захочеться — хоч пізно ввечері, хоч уночі. У Німеччині ми жили у квартирі, і там жорсткі правила — і щодо часу, до якого можна слухати чи грати музику, і навіть щодо допустимого рівня децибел. Там усе було чуже, а тут Ромчик бігає до бабусі з дідусем, гуляє у дворі з друзями. У нього горять очі. За два роки йому дуже не вистачало таких емоцій і просто можливості бути дитиною, гратися — і зараз він намагається це надолужити.
У той же час я вже не можу назвати його дитиною. Ромчик сильно подорослішав. Йому лише десять, але вже зараз він не тільки мій син, а й друг. Людина, з якою можна поговорити на дуже серйозні теми, у якої я сам можу попросити пораду. Зараз ми багато їздимо, у тому числі й по різних країнах — і я вже звик, що у поїздках можу покластися на Рому. Він знає англійську та німецьку, завжди може щось з'ясувати та уточнити. Нещодавно я їхав сам і, скажу чесно, мені було не дуже комфортно без нього. Ми багато говоримо про життя. Я не втомлююся дивуватися мудрості Ромчика. Його улюблена фраза: «Є діло — є радість». Тобто коли ти маєш справу, яку ти любиш — буде і радість.
— Ромчик не боїться повітряних тривог? Особливо після всього, що він пережив?
— Він ставиться до них адекватно: відразу йде в укриття, яке знаходиться в школі поряд з нашим будинком. Син не впадає в паніку, а просто робить те, що може, щоб захистити себе. Я радий, що в нього немає панічних атак чи флешбеків. Що, як я вже казав, позитивні спогади — про його життя до війни, про маму — переважають. Ромчик дуже чекає на поїздки до Вінниці, бо там бабуся з дідусем і улюблений лабрадор Ларс. Приїжджаючи туди, ми багато говоримо про маму — і нам обом тепло від цих спогадів.
— Торік у Великій Британії про Ромчика знімали фільм. Чи вийшов він у прокат?
— Насправді про історію Ромчика є вже два фільми. Перший — короткометражний фільм Костянтина Бідненка Romchyk, який зараз заявлено на кілька міжнародних кінофестивалів — і вийде у прокат лише після них. Другий фільм — не тільки про Ромчика, але там показано і його історію — називається «Діти у вогні» (режисер Євген Афінеєвський). Цей фільм може вийти у прокат вже зовсім скоро. Це дуже емоційна стрічка, яка ґрунтується на історіях постраждалих від дій російської армії українських дітей. Ромчик неодноразово бачив відеосюжети про себе, але саме перегляд цього фільму вперше викликав у нього сльози. Ми дивилися його у Вестмінстерському палаці у Лондоні. Дивитись цей фільм морально нелегко, але добре, що він є. Це правда, яку має знати весь світ.
Раніше «ФАКТИ» розповідали історію родини, у якої російська ракета вбила одразу трьох дітей.