Саме через ігровий процес дитина вчиться розуміти себе, відчувати інших, пробує різні ролі, проживає емоції та навіть долає травматичний досвід. У грі проявляються страхи, радості, мрії й тривоги, а уважний дорослий може побачити у ній справжні потреби дитини.
Але гра — це не лише розвага, а й важливий інструмент розвитку. Як помітити сигнали, що дитині важко, і коли варто звертатися по допомогу до психолога? Чому агресія чи повторювані сюжети можуть бути способом впоратися зі страхами, а вигаданий друг — тренуванням уяви? І, зрештою, чого категорично не варто робити батькам під час ігор?
Про це у розмові із Вікторією Назаревич, спеціалісткою у напрямку психології мистецтвом, докторкою філософії, кандидаткою психологічних наук, психологинею вищої кваліфікаційної категорії з 25 річним досвідом роботи.
— Вікторіє, поясніть чому саме через ігри діти найчастіше проявляють свої емоційні стани?
Гра — це природна та перша мова дитини. Це процес, у якому дитина по-своєму торкається до знань про світ та намагається опанувати його складний досвід. Через гру вона може легко показати все, що відчуває: страхи, радощі або потреби, які приховані і які вона ще не може прямо висловити словами.
У грі дитина ніби репетирує соціальні ролі, тренує навички, робить перші спроби керувати гнівом, проявляти співчуття і каналізувати злість, звісно, засвоювати правила. Особливо зараз, під час війни, гра допомагає їй проживати травматичні події, які ми всі переживаємо щодня.
— Але щоб ці процеси помітити нам, батькам, потрібно спостерігати за ігровим процесом?
Не лише спостерігати а й просто бути поруч. Бути поруч включеним в процес гри — це ключове.
Помічати динаміку та зміни, різкі реакції та дивні ситуації: що дитина робить, а чого не робить. Звертати увагу на теми. Наприклад, якщо батьки в процесі розлучення, дитина може розігрувати ситуацію, коли ведмедик «живе у двох будиночках». Таким чином вона намагається подолати те, що не може зрозуміти чи контролювати.
Особливо важливо відзначати сюжети, які повторюються. Якщо вони з’являються постійно — це спосіб, який додає дитині спокою. Треба також помічати сильні емоції: лють, страх.
І головне: якщо дитина не запрошує батьків у гру і не каже «мамо» чи «тату, пограй зі мною», тоді дорослі мають залишатися пасивними спостерігачами. Саме у самостійній грі дитина здобуває найбільш цінний досвід. Вона вчиться впоратися сама. І цей досвід допоможе їй і у 20 років легше приймати рішення, і у 40 — краще справлятися з важливими подіями в житті. Саме через самостійну гру ми вирощуємо самостійність а через гру з іншими вчимося бути у соціумі.
— Як мама хочу зауважити, що сучасні діти дуже часто не вміють самі гратися. Ви це спостерігаєте як фахівець?
Так, і це справді проблема. Діти часто не можуть розповісти казку, не вміють уявляти і фантазувати, ускладнити чи змінити сюжет гри. А саме від уяви та фантазії залежить креативність та винахідливість, інтелект, здатність долати складні питання в майбутньому.
Ми навчаємо дитину ходити, писати, читати. Але ми не вчимо її гратися. Якщо дитина системно навчається цьому — через спостереження за іншими, через спільні ігри з батьками — вона отримує необхідний досвід. Якщо ж ні, гра просто не відбувається або стає спрощеною та стереотипною.
Сьогодні батьки виснажені, переповнені болем війни. У них часто немає сил на цю роботу, а це саме робота, а не розвага. Знайти навіть 25 хвилин, щоб розіграти казку чи скласти конструктор із дитиною — це додаткове навантаження.
Тому спочатку батькам треба подбати про себе, про власний ресурс. Бо щаслива дитина може вирости лише у щасливих батьків.
— В якому віці гра дитини найбільш показова?
Це безпосередньо пов’язано з розвитком дитини.
У 2–4 роки найкраще розвивається сенсомоторна гра — бігати, стрибати, рухатися. Дитина пізнає світ через тіло, формує уявлення про себе, розуміє, що є частиною безмежного світу.
У 4–7 років настає розквіт уяви. Я завжди прошу батьків: не руйнуйте в цей час віру у Святого Миколая чи зубну фею. Діти самі поступово відмовляться від цих образів. Але саме в цей період уява дитини — це основа інтелекту. Уява створює рольові сюжети, вводить архетипи, допомагає дитині приміряти на себе різні ролі. Саме тут народжуються унікальна особистість, здатність долати труднощі, вміння вигадувати нове, а як наслідок життєстійкість.
У 7–11 років починається етап гри, орієнтованої на правила. Дитина хоче, щоб усе було справедливо й правильно. І завдання батьків — не лише встановлювати правила, а й самим їх дотримуватися.І казати правду, навіть якщо це складно, бо це першоджерело довіри.
А в підлітковому віці гра змінюється: це проєкти, дослідження нового, рольові ігри в групах. Підлітки вчаться пізнавати себе й приймати інших.
— Якщо говорити про конкретні «сигнали», які дитина посилає нам під час гри, то перше, на чому хочеться зупинитися — агресія. Якщо дитина часто проявляє агресію у грі (ламає іграшки, б’є інших дітей, голосно кричить), про що це може свідчити?
Почнемо з того, що агресія — це лише верхівка айсберга. За нею часто ховається нереалізоване бажання чи прихований страх.
Ми можемо говорити про іграшку як про предмет, який витримує агресію. Але тут є кілька важливих моментів.
По-перше, це може бути пов’язано з регуляторними функціями. Дитина ще не вміє зупиняти імпульс. У неї є емоційний сплеск, і вона не здатна його контролювати. Свідомість формується аж до 21 року, і лише тоді ми вже можемо більш-менш регулювати свої емоції. До цього цю функцію мають виконувати батьки або безпечний простір, зрозуміли правила.
По-друге, агресія може бути формою моделювання. Дитина бачить агресивну поведінку вдома, на вулиці, в телевізорі й починає її відтворювати. Це спосіб дослідити світ, стати частиною цього світу. І якщо світ показує агресію ця агресія в дитині як в дзеркалі стає її реальністью.
По-третє, це може бути проявом тривоги і страху. Через агресію дитині легше контролювати свої переживання. Вона знімає напругу саме так.
І ще одна причина — пошук кордонів, меж і уваги. Дитина тестує: «А як відреагують дорослі?» Якщо батьки реагують, навіть негативно, вона все одно отримує увагу.
І, нарешті, є сенсомоторні потреби. Коли дитина через крик чи ламання іграшок намагається зняти внутрішнє перевантаження. Це часто буває у дітей з аутичною поведінкою чи у тих, хто має певні особливості розвитку.
— Ще один кейс — нетерпимість до поразок. Коли дитина не вміє програвати. Це проблема?
Частково це нормальна стадія для дошкільнят та молодших школярів. У такий спосіб вони вчаться контролювати свої емоції при поразках. Дорослі це розуміють, а дитині бракує досвіду й навичок, щоб пояснити собі, чому вона програла.
Тривожний сигнал — коли поразка викликає сильну агресію, неконтрольовані або довгі істерики, коли дитина уникає групових ігор зі страху програти. Це вже показник, що потрібно працювати з емоційною грамотністю.
Важливо ставити запитання: «Що ти відчуваєш, коли програв? Тобі сумно? А що може допомогти тобі подолати цей сум?» Так дитина вчиться не просто реагувати, а усвідомлювати свої емоції.
І, звісно, слід хвалити не лише за результат, а за зусилля: «Ти молодець, ти старався, навіть якщо не виграв». Це — один із найцінніших досвідів, який ми можемо дати дитині.
— Дуже часто діти хочуть бути головними в будь-якій грі, і навіть більше — грати лише в те, що їм цікаво. Хтось може сказати: «Це ж добре, дитина — лідер». Але мені здається, що це не завжди плюс. Що каже ваш досвід?
Це справді важлива тема. Ми всі маємо Его, і воно починає формуватися з того моменту, коли дитина впізнає себе в дзеркалі: «Ось це Я», я важливий. І бажання бути лідером — це нормальна і навіть позитивна риса. Вона про здатність вижити, витримати виклики, чинити опір. Це важливо, і таке лідерство потрібно плекати.
Але водночас є ризик, що дитина захоче керувати всім і всіма. Тому наше завдання — допомогти їй навчитися сильному й спільному лідерству. Сильному — коли ти готовий брати на себе відповідальність і допомагати іншим долати проблеми. І спільному, або змінному, коли рішення ухвалюють по черзі: один раз ти, інший раз хтось із друзів.
Один із найкращих способів це пояснити — сімейні приклади. Показати, як мама й тато керують разом, як у суспільстві парламент і президент спільно ухвалюють рішення. Або знайти приклади в природі чи біології. Це допомагає дитині поступово усвідомлювати, що вона не може вирішувати всі проблеми самостійно, і що сила лідера також у співпраці.
— А коли, навпаки, дитина весь час обирає роль жертви?
Це значно гірший варіант, адже тоді дитина може «приміряти» роль жертви на всі сфери життя — у навчанні, у спілкуванні, у будь-якій діяльності. І тут варто задуматися над її самооцінкою: чому вона нібито здається наперед, чому не обирає роль сили, чому не відчуває, що здатна.
Часто причини криються у фізичному стані. Якщо дитина постійно втомлена, погано харчується чи має проблеми зі здоров’ям, вона фізично не може проявляти силу. Інстинктивно будь-яка жива істота, коли виснажена чи хвора, не бере на себе роль лідера. Єдиним способом захисту тоді може стати агресія.
Тому й у випадку «жертви», і в ситуації з «маленьким диктатором» ми маємо працювати над балансом і виховувати у дитини дві стратегії — сильне та спільне лідерство.
Крім того, дитина може обирати роль жертви як спосіб «зберегти систему». Коли я слабкий — інші навколо проявляють силу. Це своєрідна дитиноцентрована позиція, яка інколи виникає у сім’ях.
А буває, що це вторинна вигода. Наприклад, коли дитина слабка чи хворіє, усі навколо неї крутяться, виконують примхи, й вона фіксує цю модель: «якщо я безсилий — я у центрі уваги». Тоді така поведінка стає способом маніпуляції.
Якщо повторювані сюжети в грі затягуються, дитина відмовляється від інших ігор, не цікавиться новими іграшками й щоразу обирає лише стару, тоді вже варто звернутися до психолога, щоб зрозуміти, що ховається глибше.
— Чи може це бути ознакою внутрішньої напруги чи проблем у спілкуванні ситуація, коли дитина постійно грає в одну й ту саму гру або повторює один сценарій?
Це може свідчити як про недостатньо розвинену уяву, так і про глибші проблеми. Це характерна ознака для дітей з аутичною формою поведінки, і важливо спостерігати за цим уже з двох років. Якщо, наприклад, малеча постійно лише катає машинку й не проявляє інших форм активності — краще показати її фахівцю, який швидко визначить, чи є проблема.
Але панікувати не варто. Часто це може бути функція копінгу — ми повторюємо певну дію, поки вона допомагає нам впоратися. Таким чином дитина вчиться переробляти й проживати те, що ще не може усвідомити. Наприклад, щоб заспокоїти себе, вона може почати заколисуватися це своєрідне самозаспокоєння через повторювані дії чи сюжети. Це може бути спроба досягти відчуття безпеки у нестабільному середовищі.
Звісно, іноді це прояв травми. У мене був випадок, коли дитина два з половиною роки розігрувала один і той самий сюжет, і лише після цього від нього відмовилася — бо прожила й відпустила і розвиток пішов далі без змін. Якщо дитина знову і знову відтворює одну сцену — з ляльками, машинками чи іншими іграшками, — це сигнал уважніше придивитися, можливо, це ознака внутрішнього болю.
Водночас повторювані ігри можуть бути і своєрідною медитацією. Улюблена гра — це спосіб привести себе до рівноваги. Якщо це триває кілька тижнів чи місяць — не страшно. Але якщо повторювані сюжети затягуються, дитина відмовляється від інших ігор, не цікавиться новими іграшками й щоразу обирає лише стару, тоді вже варто звернутися до психолога, щоб зрозуміти, що ховається глибше.
— Чи є нормальною поява у дитини вигаданого друга? Де, власне, межа між творчою уявою та сигналом тривоги?
Вигаданий друг — це тема, яка межує з психіатрією. З одного боку, ми маємо розуміти: від 3 до 7 років це абсолютно нормально. Вигаданий друг — це спосіб тренування власної ролі.
Адже ми всі різні: ми одні на роботі, інші вдома, ще інші, коли втомлені чи розслаблені. К.Г. Юнг назвав ці прояви різних архетипів. І от якраз поява уявного друга допомагає дитині поступово вибудовувати ці архетипи. Це форма внутрішньої гри із самим собою.
Тож до 6-7 років це не небезпечно. Навпаки, уявного друга можна використовувати у розмовах: запитати в нього, що він думає чи відчуває. Це своєрідне тренування. Але він не має бути головним та має підпорядковуватись дитині.
Але після 6-7 років потрібно бути уважними. Якщо уявний друг починає щось наказувати, підштовхує дитину до самоушкоджень, провокує на небезпечні дії або ж лякає, викликає галюцинації — це вже тривожний сигнал. У такому випадку батькам слід терміново звернутися до психіатра, щоб провести обстеження і зрозуміти, що відбувається.
До 7 років вигаданий друг — це частина розвитку. Після 7 років — це вже може бути ознакою проблеми.
— Коли дитина уникає «живих» ігор і віддає перевагу лише ґаджетам. Як зрозуміти, що ситуація виходить за межі норми?
Питання складне, адже ми вже живемо у світі гаджетів і все більше відходимо від реальності у цю інформаційну революцію. Але межі треба тримати.
Коли варто турбуватися? Є кілька маркерів.
По-перше, якщо дитина замінює будь-яку «живу» активність лише гаджетами — це вже сигнал звернутися до психолога.
По-друге, якщо на тлі цього виникають проблеми зі сном, навчанням, харчуванням — дитина не спить, не їсть, не вчиться, бо весь час в іграх — це обов’язково потребує корекційної роботи.
По-третє, коли дитина проявляє надмірну тривожність чи агресію, якщо в неї забрати телефон чи комп’ютер. Це вже схоже на залежність.
І ще одна ознака — втрата інтересу до реального життя. Коли що б ти не запропонував, дитина все одно обирає комп’ютер. Це така форма «сховатися» від небезпечного світу, і тоді батькам варто працювати з цим разом із дитиною.
Що робити? По-перше, мають бути чіткі правила: таймінги та «зони без гаджетів» упродовж дня.
По-друге, потрібні живі, привабливі альтернативи. Якщо в житті дитини немає нічого цікавого, вона природно обиратиме телефон чи планшет.
По-третє, дуже важлива батьківська участь. Якщо неможливо повністю замінити гаджети, то хоча б грати разом — так званий ко-плей. Це створює спільний простір і відчуття єдності.
І, звісно, треба «підгодовувати правильного вовка» — давати дитині більше уваги, більше ресурсів саме на живі ігри, активності та реальні емоції. Це допомагає балансувати вплив гаджетів.
— Чого категорично не варто робити дорослим під час дитячих ігор?
Насамперед — треба давати можливість для гри. Але якщо говорити про заборони, то є кілька важливих «не».
Не принижувати і не оцінювати дитину. У грі вона має право на помилку — так вона вчиться.
Не намагатися жорстко навчати чи нав’язувати свої сценарії. Дитина має право розвивати власний сюжет.
Не карати і не ігнорувати. Якщо дитина каже: «Мамо, подивись», знайдіть кілька хвилин. Для неї це найцінніша оцінка — увага батьків.
Важливо не плутати роль і особистість. Якщо дитина обрала у грі роль «поганого героя», це не означає, що вона сама погана. Ми можемо сказати: «Мені не подобається цей вчинок, але мені подобається, як ти граєш».
Не треба вирішувати проблему замість дитини. Дайте їй простір і час, аби вона сама знайшла рішення. Це може бути не швидко, але дитина здатна впоратися.
І ще одне — не лякати та не погрожувати. «Якщо ти не зробиш — я тобі не дам» або щось подібне. У таких випадках дитина може просто відмовитися від гри.
— І насамкінець, давайте нагадаємо батькам, в яких випадках варто не відкладати й звертатися до дитячого психолога?
Коли поведінка дитини виходить за межі звичного. Якщо говорити про ігри, то батькам важливо зрозуміти: де достатньо правильних слів і підходів, а де вже потрібна допомога спеціаліста. Я вважаю, що психоедукація дуже важлива. Ідеально, щоб із моменту народження дитини батьки мали «свого» психолога, до якого можна просто написати й порадитися. Це не завжди про консультацію, іноді достатньо короткої поради: «Оце нормально, а цього краще не роби».
Але є чіткі «сигнали тривоги». Якщо проблема триває понад місяць — варто звернутися. Бо півтора місяця — це ще може бути адаптація, а після чотирьох-восьми тижнів дитина вже формує стратегію поведінки. Якщо агресія починає завдавати шкоди собі чи іншим і дитина не здатна це контролювати, це вже може бути ознакою мінімальної мозкової дисфункції, що потребує лікування. Якщо відбувається несподіваний регрес: дитина відмовляється від гри, перестає говорити, з’являються енурез чи нові страхи, вона ніби «стає меншою». Якщо виникають нічні кошмари та постійний страх, це може сигналізувати про дитячу депресію, і тоді варто звернутися до невролога або лікаря. При тому можливі фізичні зміну: сну, харчування, режуму активності дитини.
Особлива увага потрібна після травматичних подій — смерті близької людини, розлучення, насильства чи переживань, пов’язаних із війною. У таких випадках дитину обов’язково треба супроводжувати м’яко й толерантно. Ну і, звісно, якщо з’являється самопошкодження, то це безумовний привід негайно звертатися по допомогу.
